Юля Drängt nach Osten! Оксана Козак, журнал «Главред» Чотири роки тому, 4 липня, зі Співочого поля Віктор Ющенко розпочав президентську кампанію й здобув булаву глави держави.

Поза сумнівами, перегони-2010 на «головний приз» у розпалі, й у фаворитах нині не чинний Президент, а його партнерка-візаві Юлія Тимошенко, ну й «старий друг» Віктор Янукович

Проте знаючи силу волі у здобутті бажаного, притаманні Юлії Володимирівні, безумовно, основною фігуранткою цих подій буде саме вона. Здобувши точку опори у вигляді прем’єрського крісла, вона має наміри перевернути світ – український політикум.

Щоправда, цю «точку опори» намагалися й намагаються з-під неї вихопити – як не тепер, то в четвер, як не негайно, то у вересні чи грудні. Загроза розпаду коаліції НУНС–БЮТ рикошетом била й по коаліційному уряду, який мав би піти у відставку й виконувати обов’язки до формування нової коаліції й уряду. Власне, для Тимошенко навряд чи були несподіваними ці наміри друзів-ворогів: інша річ, що саме зараз їй необхідно втриматися на посаді й, використавши можливості, які вона дає, вийти у такі електоральні «шари атмосфери», де вона уже буде недосяжною. І зробити це слід блискавично, максимально ефективно й за будь-яку ціну.

Невеличкий крок на цьому шляху зроблено: так чи інак, але, зважаючи на все, коаліцію, яка дала життя уряду Тимошенко, де-юре вдасться вберегти до осені. Конституційний Суд несподівано підтвердив норму про те, що окрема депутатська особина не має права покидати рідну фракцію, а отже, вихід двох депутатів із коаліції нічого не змінює у житті нинішнього парламенту: юридичних підстав ні для формування нового коаліційного утворення, ні, тим більше, для дострокових виборів поки що немає.

Цілком ймовірно, що ні судді, ні мешканці політичної «Піднебесної» просто не захотіли псувати собі літо колотнечею зі зміною виконавчої влади, залишивши це питання крутитися у «фоновому режимі». Зате Юлія Тимошенко ні на які пляжі й моря не збирається: вона дістала індульгенцію принаймні на два-три місяці й, поза всяким сумнівом, цей час використає максимально ефективно і яскраво – так, щоб її жести й дії запам’яталися, вразили, як от ощадбанківська «Юлина тисяча», якою вона розпочала другу прем’єрську каденцію.

Безумовно, для цього згодиться все: і спілкування з президентом УЄФА Мішелем Платіні на предмет проведення в Україні «прекрасного свята для всього світу», й відвідини пісенного фестивалю на Львівщині, присвяченому Степану Бандері, і багато чого іншого. Та головний удар у всіх цих маневрах буде, зважаючи на все, спрямовано на Схід, на здобуття виборчих сердець, які поки що віддані «біло-синім».

Цікаво, що саме такий план – «здобути Схід ergo здобути Україну» – виношують й у стані Президента Ющенка, якого на першу каденцію обрав Захід і Центр. Мовляв, варто Віктору Андрійовичу «зсунути» електоральне поле – і «золотий ключик» в кишені! Мовляв, саме так у 1999-му переміг Леонід Кучма, за якого проголосувала Західна Україна, налякана перспективою обрання комуніста Петра Симоненка. Саме тому ведуться безконечні розмови про широку коаліцію й залучення до влади «перспективних представників Сходу», для цього розбудовується «об’єднавча» партія «Єдиний центр», тому в оточенні й товаристві Президента раз у раз з’являються «кращі представники» Партії регіонів...

Юлія Тимошенко миттєво перехопила цю ідею «натиску на Схід» і, зважаючи на все, її план «Х» уже запрацював. Тимошенко, свого часу відтягнувши електорат Західної України від Ющенка, може спробувати провернути те саме і з Януковичем. Більше того: вона може, як то кажуть, набути не втративши. А чому б і ні? Зарплати й пенсії є зарплатами й пенсіями і на Заході, й на Сході, ощадбанківська «тисяча» (чи, якщо Тимошенко вдасться, то й більше) однаково радо сприйметься бідаками і луганського Алчевська, й львівського Червонограда. Гострі питання, які неоднозначно сприймаються у різних регіонах країни, можна й обійти: врешті, із таким даром переконання, як у Тимошенко, цілком реально запевнити східняків, що «Україна й Росія – браття навік», а західняків – що «ми неодмінно будемо в Європі». Звичайно, це можна буде зробити лише за умови, коли гаманці як тих, так і інших щомісяця хоча б трішки важчатимуть, а походи на базар не викликатимуть шоку. Причому Тимошенко вже зрозуміла, що плачів про те, що «мені не дали працювати» уже буде недостатньо: треба зробити й дати бодай щось – хоч тисячу, сотню чи й десятку гривень, а для обвинувачень у саботажі використовувати тонші, ніж голослів’я, аргументи.

Ну й не забувати за цими «господарськими справами» про головне: про інформаційний супровід своєї діяльності, яскраві й навіть епатуючі жести, спрямовані на здобуття сердець виборців.

Поза сумнівами, Юлія Тимошенко ще не раз спуститься у шахти Донбасу, як це вона зробила під час недавнього візиту на Луганщину. Звичайно, тендітна жінка, яку звикли бачити у вишуканих білих сукнях з вишивкою, виглядає зворушливо у шахтарській робі й касці під напнутою аж на лоб хустинкою в горошок.

«Тепер я, як ви», – кокетувала вона перед шахтарями, пообіцявши при цьому значне збільшення зарплат, створення людських умов праці в забоях, чим, на її думку, ніхто ніколи не займався, і – увага! – неодмінне поновлення повернень людям втрачених заощаджень Ощадбанку, як тільки-но будуть розблоковані приватизаційні процеси. Тимошенко мала намір повернути народу їхні кревні саме коштом приватизації й ніколи не приховувала цього, справедливо розсудивши, що людям все одно, звідки візьмуться гроші вже й сьогодні, а економіка... Юлія Володимирівна вирішила, що у таких обставинах економіка зачекає. A la guerre comme a la guerre.

Звичайно, лише отакими ефектними ходіннями в народ справа не обмежиться: наступ на Схід вестиметься у всіх можливих напрямках, сферах і жанрах, включаючи міжнародний.

Наприклад, останній візит Юлії Тимошенко до Москви можна вважати вагомим внеском на «депозитний рахунок» її президентської кампанії – внеском, який у перспективі може принести їй неоціненні дивіденди.

Компліменти екс-президента, а нині прем’єра Росії Владіміра Путіна на адресу Юлії Тимошенко дав привід і українським, і російським спостерігачам заговорити про те, що Росія, схоже, шукала й таки віднайшла, на кого «ставити» на найближчих президентських перегонах в Україні. Власне, робота у цьому напрямку велася не один день: недаремно в оточенні Юлії Володимирівни з’явилися вельми знакові «контактери» з Кремлем, зокрема Віктор Медведчук, кум Президента Росії Дмітрія Медвєдєва. Урочистим завершальним акордом цього всього могли б стати два-три дефіле й таких от бесід віч-на-віч з Путіним чи Медвєдєвим на фінішній прямій кампанії. Напевно, частину прихильників зближення з Росією, якими кишить український Схід, ці «картинки» переконали б.

«Дві країни відкривають зовсім нову сторінку в історії конструктивних відносин, нам вдалося досягти абсолютно нової динаміки партнерства!» – казала вона, пакуючи до дорожньої торбинки обіцянку Путіна про поступовий перехід України на європейські ціни за газ. Зважаючи на чергове загострення відносин між Україною й Росією після резонансних заяв щодо перспектив перебування ЧФ РФ на території України після 2017 року і заяви росіян про те, що «буде вам газ по 400 доларів уже цієї зими», Тимошенко привезла із Росії хай віртуальне, але «дещо».

Без сумніву, на здобуття Сходу ведеться робота й на внутрішньополітичних фронтах, а саме у середовищі східних еліт, які представляє Партія регіонів. Можливості зближення Януковича і Тимошенко обговорюються давно: зважаючи на все, різномасті групи Регіонів продовжують вичікувати, на чий бік врешті-решт стати своєю вагомою ногою. Раніше, коли жваво обговорювалося зближення групи Ріната Ахметова й Банкової, можливості створення широкої коаліції й навіть спільного партійно-електорального проекту, Янукович мав усі підстави почуватися зрадженим своїм же впливовим соратником: чому б, у такому випадку, не пошукати нового союзника у стані ворогів своїх ворогів – у Тимошенко? Нині ситуація, хоча й не радикально, але змінилася: «ширка» знову відкладається, Ахметов, схоже, не спокусився на обіцянки-цяцянки Віктора Балоги щодо перспектив «ЄЦ», Янукович залишається лідером, то чого поспішати? Але щось таки відбувається, і, напевно, уже нікого не обмануть будь-чиї камлання на тему «з цими – ніколи й нізащо»

Цікаво, що радикальний БЮТівський проект Основного Закону й варіант Конституції від консервативно-статечних регіоналів, нарешті презентований в парламенті, мають багато спільного: якщо відкинути всілякі фірмові партійні «родзинки», БЮТ і ПР цілком могли б знайти консенсус і компроміс, а отже, й необхідні для внесення змін до Конституції 300 голосів у парламенті. Юлія Володимирівна у своїх виступах побіжно-загадково заговорила про «мистецтво можливого». Регіонал Андрій Клюєв зауважив, що прем’єрці Тимошенко нині заважають так само, як і прем’єру Януковичу в 2007-му.

Що регіонали можуть отримати за підтримку Юлії Тимошенко у своїй «вотчині»? Зважаючи на «реприватизаторський» імідж Тимошенко, впливові регіонали-бізнесмени запросять гарантії недоторканності своєї власності й, цілком імовірно, преференцій для розширення свого впливу й можливостей. У далекому «ти-

мошенківському» майбутньому ПР може претендувати на ключові посади в економічному блоці уряду й реальні важелі впливу на державну політику у цій царині. Те, що «намісниками» на Півдні і Сході чи то Президента чи Кабміну (це залежатиме від подальших домовленостей щодо розподілу повноважень між гілками влади) будуть саме креатури ПР, поза сумнівами.

А головне, Юлія Тимошенко, за умови сходження на президентський трон, теоретично готова віддати Віктору Януковичу прем’єрське крісло. Зважаючи на все, чинний Президент Віктор Ющенко цього не зробить ніколи, оскільки так і не перестав сприймати його як потенційного конкурента.