Знущання над українцями в Європі Денис Горбач, журнал «Главред» Бути українцем у Європі – не менш страшно, ніж у багдадських передмістях чи амазонських джунглях. Принаймні життя, здоров’я та гідність людини з тризубим паспортом для тамтешніх людей у погонах варте небагато

Суботній вечір

12 квітня цього року 70-річна Лідія Біловолова до осені попрощалась із доч¬кою, зятем-німцем та онуками. Вони, як завжди, проводили гостю й посадили її в автобус Дортмунд–Донецьк. Дорога мала бути легкою: адже Польща тепер у Шенгенській зоні, а це означає, що стояти доведеться лише на одному кордоні, польсько-українському. Опівночі автобус, дійсно без зупинок, перетнув німецький кордон і рухався далі польською територією, однак, недовго: о першій ночі четверо людей у камуфляжній формі зупинили туристів – паспортний контроль. Документи Лідії Сергіївни забрали й вий¬шли з автобуса, минула година. На прохання допомогти водій автобуса порадив жінці йти розбиратися самостійно: мовляв, паспорт ваш, проблеми також ваші. Набравшись мужності, вона пішла до людей у формі:

– Чому не віддаєте мені паспорт?

– Ви порушили візовий режим.

– Я їжджу так уже 13 років, завжди все було нормально – подивіться мій старий паспорт.

– Ви порушили режим, платіть €60.

– Я не маю грошей.

– Знімаємо з автобуса.

– Хлопці, мені 70 років, я 13 років їжджу без порушень, у мене гіпертонія, не робіть цього, будь ласка!

Водій, оцінивши ситуацію, викинув сумку порушниці з багажного відділення, сів за кермо й швиденько поїхав. Наступні 20–30 хвилин, поки її везли в поліцейській машині, жінка безперервно ридала. Коли машина зупинилась, вона кілька разів просила викликати лікаря, щоб той зробив укол, – «хлопці» відповідали, що не розуміють її.

Почекавши ще хвилин двадцять, вся «компанія» зайшла, нарешті, у приміщення. Українку попросили повністю роздягтися. Під час обшуку було оглянуто все, включно зі швами в спідній білизні. Знявши з жінки годинник і сережки, їй дозволили вдягтися й відвели в камеру. На прохання викликати представників українського дипломатичного відомства відповіли: «Не розуміємо» – і зачинили двері. Енергійна жінка ще кілька разів стукала, просила викликати «швидку» – у такій ситуації погано стане й здоровому, не те що гіпертоніку похилого віку.

Тим часом її родичі, що залишились у Німеччині, ледь не з’їхали з глузду: водій автобуса заявив їм, що їхню маму та бабусю в Польщі зняли з автобуса. Де вона тепер і що з нею, водій не знає і знати не хоче.  

О 3–4-ій ночі її таки відвезли в лікарню. Оглянувши пацієнтку, лікар поклав її в ординаторській, дав таблетку й зробив укол. Вранці процедуру повторили, дати таблетку від головного болю відмовились. Після безсонної ночі поліцейський, що чергував за дверима, знову відвіз арештантку у відділення. Зрозумівши, що вирішується питання, як її відправити додому, Лідія Сергіївна сказала, що з її самопочуттям і важким багажем їй зручніше буде їхати автобусом. Її запевнили, що все зроблять, вона просто має підписати якісь папери. Жінка засумнівалась, чи варто підписувати документи, написані незнайомою мовою, але її запевнили, що це пусті формальності. Коли ж вона все підписала, зайшла російськомовна жінка-поліцейський:

– Пані, поклавши руку на серце, скажіть чесно, скільки у вас грошей?

– €250 в конверті, це чужі гроші, і €90 та 270 гривень – мої.

– Ваших грошей вистачить, щоб поїздом доїхати до Донецька. Або добирайтесь якось самостійно.

Не слухаючи жодних заперечень, у жінки взяли €25 й купили квиток. Копію лікарських записів їй, незважаючи на прохання, не дали – навіщо українському лікарю знати, які ліки вводили за кордоном його пацієнтці? Зате подзвонили родичам у Німеччину й повідомили, що з їхньою мамою все в порядку, вона їде додому.

Протягом 20 годин, з п’ятигодинними пересадками, Лідія Сергіївна проїхала залізницею всю країну – зі Згожельца до Пшемисля. Звичайні поляки-попутники були шоковані розповіддю української пенсіонерки; лише завдяки їхній допомозі жінка в чужій країні змогла добратися до автобуса Пшемисль-Львів.

Що ж відбулось насправді?

За словами самої пані Лідії, з формальної точки зору її поїздка нічим не відрізнялась від багатьох інших, які вона регулярно здійснює протягом останніх 13 років. Щороку з жовтня–листопада по квітень–травень вона проживає в доньки (яка живе в Німеччині з чоловіком з 1994 року) й доглядає за трьома внучками. Коли молодші двійнята, яким нині 7 років, народжувались, бабусі довелось провести за кордоном навіть більше, ніж півроку. Щоразу жінка бере в німецькому консульстві туристичну шенгенську візу категорії C на три місяці, а по приїзді до дітей віддає документи зятю-німцю, і той у місцевих органах влади продовжує їй тривалість візи ще на три місяці. Відповідний документ разом з паспортом вона й пред’являє на кордоні, повертаючись в Україну. 13 років поспіль ні в кого не виникало жодних зауважень до мандрівниці. Цього року змінились лише дві обставини: Лідія Сергіївна отримала новий закордонний паспорт, а Польща приєдналась до Шенгенської угоди.

Можна зрозуміти першу реакцію членів польської прикордонної «зондеркоман¬ди»: громадянка України, «чистий» паспорт, термін дії візи сплив три місяці тому, щось схвильовано говорить і тиче старий паспорт й якісь незрозумілі папірці німецькою мовою. Не розібравшись у ситуації, вони зняли людину з автобуса й відпустили, коли з’ясували, що з її документами все гаразд (зауважте, штраф їй не виписали ні в поліції, ні на польсько-українському кордоні, відмітки про депортацію також нема; отже, в очах закону ця людина цілковито чиста). Щодо формальної сторони інциденту польським правоохоронцям можна закинути некомпетентність, але не злий умисел. Принаймні українське консульство повідомило пані Лідії, що польська поліція діяла в межах закону.

Але те, як саме відбувалось затримання, наводить на роздуми. За словами українки, їй не надали перекладача (вона говорила російською, їй відповідали польською). На прохання зв’язатися з консульством їй відповіли, що не розуміють, чого вона хоче. Вимогу надати лікаря також задовольнили не відразу – все це однозначні порушення з боку польських поліцейських. Принизливий повний обшук 70-річної жінки – легальна процеду¬ра, але чи була в ній потреба? Невже люди в погонах дійсно підозрювали бабусю в перевезенні наркотиків? Швидше за все, метою було вчинити психологічний тиск на «занадто гучну» затриману. Для цього ж, очевидно, після обшуку її посадили в карцер з металевими дверима.

Подив викликають особливості надання медичної допомоги гіпертоніку похилого віку. Що відчували поліцейські, ризикуючи чужим життям? Мабуть, небагато хто здатен відправити стару хвору жінку на всі чотири сторони, знаючи, що подорож їй зашкодить.

Не обійшлось і без «класики жанру»: людині дали підписати документи, які вона навіть не могла прочитати через незнання мови! Хто знає, що там було написано? І чи не пригадають їй цей підпис, коли вона наступного разу в’їжджатиме на польську територію? Відповіді на ці питання знають лише співробітники того поліційного підрозділу.

Автобусний перевізник (фірма «Крафт») також проявив себе не з найкращого боку. Звісно, водій не мав права затримувати 42 пасажирів на невизначений термін і зривати рейс через одну людину. Але, на нашу думку, він був зобов’язаний взяти активну участь у вирішенні проблеми на місці, з’ясувати в поліцейських координати їх відділення та їхні наміри стосовно пасажирки, повідомити її родичів і власне керівництво. Протягом доби водій є «неформальним лідером» групи пасажирів як найбільш досвідчена й авторитетна людина; саме до нього апелюють при розв’язанні дрібних проблем, і він не повинен самоусуватися від виконання цих додаткових обов’язків. Натомість поки що водії на міжнародних рейсах зай¬маються переважно дрібним рекетом – збивають з власних пасажирів по €5 начебто «для швидкого перетину кордону». Допомога – це останнє, чого від них можна очікувати.

Дії українських дипломатів ми не можемо трактувати однозначно, не володіючи повною інформацією. Судячи з усього, поляки не зв’язалися з ними одразу, але завдяки наполегливості самої «жертви» українські чиновники таки розпочали розслідування. З «Главредом» у генконсульстві на цю тему розмовляти відмовились, відправивши за коментарями до МЗС.

Речник міністерства Василь Кирилич розповів «Главреду», що 22 травня посол України в Польщі доручив генеральному консулу в Кракові вивчити інцидент, а 27 червня отримав відповідь: виявляється, цю історію оформили як депортацію української громадянки! А це означає, що вона не зможе потрапити на шенгенську територію. Про це їй повідомити «забули» – навіщо даремно засмучувати людину?

«Зараз у генеральному консульстві готують зустріч українського посла з керівництвом польської Прикордонної варти з питання проведення службового розслідування та вилучення громадянки Біловолової зі списку депортованих осіб, – повідомив речник МЗС. – Дійсно, було порушено візовий режим, вона мала національну візу замість шенгенської, але масштаб цього порушення, на нашу думку, несумірний із масштабом застосованого покарання».

Між тим, на копії візи пані Біловолової чітко написано: «Schengener Staaten» (нім. «Шенгенські держави»)! Отже, або польська сторона навмисне дезінформувала українських колег (у такому разі, сподіваємося, непорозуміння буде розв’язано: копію візи нескладно показати), або малась на увазі сфера поширення дії документа, виданого бургомістром Ізерлона. Та навіть якщо так – невже шенгенська віза при продовженні терміну стає суто німецькою? Навряд. Коментарів німецького консульства в Києві з цього приводу нам отримати поки що не вдалося.

Чим закінчиться ця історія, поки що невідомо. Доля Лідії Біловолової може вирішитися наприкінці липня, але тисячі інших українців ніяк не убезпечені від свавілля. МЗС сподівається, що українські побажання врахують при підготовці змін до шенгенського консульського кодексу; наскільки ці надії реалістичні – складно сказати.

Нема авіаносців – немає захисту

Генеральний консул Польщі в Харкові Гжегож Серочиньські також отримав листа від Лідії Сергіївни. У телефонній розмові з «Главредом» він одразу пригадав, про який саме випадок ідеться, й висловив жаль з приводу того, що нічим не може допомогти – його завдання захищати польських громадян на території України, а не навпаки. «Та якщо все дійсно так і було, то мені дуже прикро», – додав дипломат. Він запевнив, що життя польських громадян в Україні також не завжди безхмарне, і йому як консулу нерідко доводилося втручатись, щоб захистити співвітчизників.

Голова Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман зауважує, що Україна ще менш гостинна, ніж європейські країни: зокрема, у нас неможливо продовжити гостьову візу, перебуваючи в Україні. Навіть якщо іноземець потрапив у лікарню, йому не продовжать візу, а депортують після завершення лікування. За словами пана Гройсмана, описані дії польської сторони були незаконними, й пані Лідія може подати позов у польський суд, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Українську дипломатію, на його думку, звинувачувати не варто. «Нашу організацію важко запідозрити в симпатіях до української влади, але я можу сказати, що українські консульські відділи зазвичай дуже добре відстоюють права наших громадян за кордоном. Навіть коли в якійсь країні нема українського консульства й вона входить до консульського округу з центром в іншій державі, навіть тоді наші дипломати активно діють», – запевняє юрист.

З ним не згоден правозахисник Едуард Багіров: «Пригадайте Сергія Кудрю, якого в 2001 році на очах вагітної дружини застрелив польський поліцейський. Порушують зазвичай права громадян тієї держави, яка не може їх захистити. Якщо зачепиш американця, тут одразу стоятимуть авіаносці! А наша держава не може повноцінно захистити права своїх громадян». На його думку, ставити питання про становище наших громадян на найвищому рівні – першочергове завдання Президента, Кабміну та МЗС, але наші чиновники не хочуть сваритися з європейцями, плекаючи надії на їхню добру волю в питаннях євроінтеграції. «Мене самого не раз затримували в Європі. А коли дізнавались, що це їде група правозахисників у Страсбург на засідання з питань прав мігрантів, – о, тоді ці ж самі поліцейські нам навіть машину штовхати допомагали, коли вона заглохла, – пригадує Багіров. – Ми, громадяни України, беззахисні в Європі та США. Усю “повагу” до себе українці відчувають на власній спині у вигляді поліцейських палиць». Єдиний вихід він бачить в активнішій позиції української держави щодо цих питань.

Дійсно, це, на жаль, далеко не єдиний випадок. Ще не вляглися пристрасті навколо скандального затримання та депортації українських громадян на території Німеччини: десятьох людей піддали принизливим процедурам обшуку, стягнули астрономічні штрафи за порушення візового режиму (яке дійсно мало місце, але не з їхньої вини), тримали в тюрмі й депортували, заборонивши в’їзд у Німеччину. Завдяки широкому розголосу проблемою почали займатися вітчизняні та європейські чиновники.

А от про іншу історію, яка також відбулась на території Польщі в квітні, мало хто знає. Восьмеро українців поверталися додому з Чехії, де вони працювали за офіційним контрактом. Незважаючи на те, що вони мали дійсні шенгенські візи, заробітчан затримали польські офіційні особи, повезли в невідомому напрямку, відібрали особисті речі, не дозволили зробити жодних телефонних дзвінків. Протримавши три доби, 11 квітня українців депортували... назад у Чехію! На жаль, подробиці цієї історії так і залишилися невідомі: українське підприємство, яке займалось працевлаштуванням цих людей за кордоном, вирішило не здій¬мати бучу й розв’язувати питання «по-людськи». Скільки таких історій трапляється насправді щотижня – не знає ніхто.

«За кордоном українці мають ще менше бажання відстоювати власні права, ніж на батьківщині. Вони бояться, що їх позбавлять права наступного в’їзду, тому терплять будь-яке принизливе ставлення, будь-які порушення, але “не висовуються”», – пояснює Дмитро Гройсман. Таку позицію можна зрозуміти, але ж для того й існує держава, щоб авторитетно представляти інтереси всіх своїх громадян і захищати їх від сваволі! На жаль, українські державні мужі по-іншому уявляють собі власні обов’язки. Це не унікальна ситуація: те ж саме стосується й інших країн-напівколоній ЄС. Щотижня публікуються офіційні зведення про те, скільки алжирців і сенегальців утопилися, намагаючись дістатися до Європи; правозахисники регулярно розповідають про чергові жахіття в європейських в’язницях для «нелегалів»; та навіть якщо людина з Туреччини чи Марокко має цілком легальний статус, вона не застрахована від зловживань з боку поліції. Але уряди не поспішають гучно обурюватися, побоюючись зіпсувати стосунки з європейськими «партнерами». Те ж саме стосується й лімітрофної України. До того ж, вона сама, у свою чергу, регулярно грубо порушує права біженців і мігрантів уже на власній території. То чого ж іншого чекати?

«Іменем України міністр закордонних справ України просить усіх, кого це може стосуватися, всіма можливими заходами полегшити поїздку пред’явника паспорта, надавати йому необхідну допомогу та захист», – двома мовами написано на наших закордонних паспортах. Шкода, що для європейських чиновників міністр закордонних справ України – не авторитет.