Україна як хлібні Емірати
Утім, і в такій ситуації можна знайти привід для оптимізму: вітчизняні чиновники та експерти вважають, що Україна може нагодувати світ і збагатитися, ставши не лише європейською, а й світовою житницею
Хто з’їв людей
За словами генсека ООН Пан Гі Муна, лише в зв’язку з кліматичними змінами врожайність основних сільськогосподарських культур у деяких країнах може скоротитися вдвічі, а до 2020 року кількість людей, що страждають від голоду, збільшиться на 50 мільйонів. Торік продовольчий резерв усіх країн світу становив 169 днів світового споживання, та цього року цей показник дорівнюватиме лише 53 дням. Між тим, зміна клімату – лише одна з причин нинішнього глобального голоду. Ще більше на ситуацію вплинула мода на біопаливо: заради «біодизельних» трансгенних сої, цукрової тростини, рапсу, кукурудзи різко скорочують посівні площі «їстівних» культур. До кінця цього року американські потужності з виробництва етанолу сягнуть 11,4 млрд галонів на рік, а ЄС прагне до 2020 року довести частку біопалива у спожитому пальному до 10%.
Свою роль відіграло відносне зростання добробуту в деяких країнах «третього світу». Індія, Китай, країни Південно-Східної Азії збільшили світовий попит на продовольство; крім того, якщо раніше населення цих країн їло переважно рис і зерно, то зараз воно переходить на білкову їжу – м’ясо та молоко, – отримання якої вимагає вп’ятеро більше сільськогосподарських площ, ніж звичайне рослинництво. Населення Африки також змінює раціон: з маніоку там переходять на пшеницю. Наприклад, з 1995-го по 2005 роки споживання пшениці в Нігерії потроїлось; 2007 року імпорт пшениці зріс на 10%, а ціни на хліб – на 50%.
Зробило свою справу і підвищення цін на нафту: адже у вартості кінцевого агропродукту частка зерен незначна, головне – це енергоресурси, витрачені під час посадки, вирощування, збирання, переробки, доставки. У країнах ЄС вартість зерна в готовій хлібині – лише 1–1,5%. Не залишилась осторонь і глобальна фінансова криза: після обвалу американської іпотеки спекулятивні інвестиції хлинули на ф’ючерсні зернові ринки.
Крім того, багато урядів підстьогують агфляцію (так називається аномально швидке зростання цін на їжу), штучно стримуючи обсяги виробництва й обмежуючи експорт власного продовольства. Така самоізоляція тимчасово оберігає населення країни від кризи, але в глобальному плані ще сильніше розкручує її маховик; у довгостроковому ж плані жодні бар’єри не врятують країну від всесвітньої агфляції. Дається взнаки й неоколоніальний «міжнародний розподіл праці»: низка країн була змушена спеціалізуватися на видобутку сировини або виробництві обмеженого набору товарів на експорт. Аграрний сектор у цих країнах сьогодні знищений демпінгом з боку розвинутих держав, вони повністю залежать від постачання їжі з США та ЄС, які своїм селянам виділяють щорічно більш ніж по $73,5 млрд субсидій. Ще один чинник – нераціональне використання земельних ресурсів. Наприклад, Мексика використовує лише 13% своїх сільськогосподарських земель.
«У світі немає об’єктивних причин для продовольчої кризи», – переконаний заступник генсека ООН з питань економічного розвитку Джомо Кваме Сундарам. За його словами, світова пропозиція продовольства відповідає попиту, уся проблема в «суб’єктивних» чинниках, описаних вище. Так, криза штучна, але її наслідки дуже серйозні. Коли англійським селянам влаштували голодомор, зганяючи їх із земель, призначених для випасу овець, Томас Мор констатував: «Вівці з’їли людей». Сьогодні людей їдять автомобілі та нечисті на руку ділки.
Закрити не можна відкривати
На тлі загальної паніки, викликаної таким становищем, в Україні почали дедалі впевненіше звучати оптимістичні гасла: мовляв, нарешті наша країна зможе проявити вповні свій потенціал світової житниці й прогодувати всю планету, заробляючи на цьому круглі суми! Відповідні заяви виголошують навіть державні діячі першого ешелону. Президент Віктор Ющенко, приміром, заявив, що Україна повинна стати «хлібними Еміратами».
Виправдані такі заяви – чи ми лише виставляємо себе на посміховисько, як російський міністр фінансів Олексій Кудрін, який запропонував подолати світову фінансову кризу за допомогою російського Стабфонду? Поки що принаймні Україна від кризи більше втрачає, ніж здобуває. За словами керівника аналітичного відділу консалтингової агенції ААА Марії Колесник, навіть у Європі ціни на їжу злетіли вдвічі – що вже говорити про нашу країну? Про неабиякі темпи зростання цін на продукти може розповісти будь-який українець, чия зарплата «в продуктовому вимірі» стрімко падає. Координатор системи ООН в Україні Френсіс О’Донел також попереджує, що глобальний стрибок цін на їжу спричинить підвищення рівня бідності в нашій країні й може нівелювати всі досягнення останніх десяти років. Саме з цим передусім і бореться сьогодні уряд. Прагнучи втримати ціни на внутрішньому ринку, держава активно застосовує квотування експорту основних категорій агропромислових товарів – змушує трейдерів збувати свій товар усередині країни й отримувати прибуток менший, ніж «світить» за кордоном. Така практика дещо зменшила ціновий удар, але не змогла його повністю відвернути. Більше того, багато хто спокійно притримує товар на складах, перечікуючи квоти – адже, наприклад, зерно можна зберігати роками! Крім того, закриття кордонів у багатьох країнах не лише далі підштовхнуло зростання цін, а й змусило фермерів скоротити посівні площі: порівняно низькі ціни продукції не окупали великих затрат на паливо, насіння й добрива.
Отже, якщо закриття ринків не працює, їх треба відкривати. Так, зняття торговельних бар’єрів ще більше підніме ціни в Україні, але собівартість продукції та обсяги побічних витрат зростатимуть незалежно від наявності квот, переконана пані Колесник. Інша річ, що ці кошти можна «відбити» на зовнішньому ринку – адже сільське господарство протягом найближчих десятиліть ставатиме дедалі рентабельнішим бізнесом. З попитом Україна не повинна мати жодних проблем: за даними МБРР, для покриття світових потреб виробництво зернових до 2030 року має збільшитися на 50%, а м’яса – приблизно на 85%. Потенціал нашого сільського господарства – це експорт продукції на суму до $40 млрд, вважає президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко. Єдина проблема – як зробити так, щоб ці майбутні суперприбутки пішли лікарям і пенсіонерам, а не осіли в кишенях зернотрейдерів? Утім, це питання до фахівців у інших галузях.
Активності на світовому аграрному ринку від нас чекають і міжнародні інституції; зокрема, президент Світового банку Роберт Зеллік закликав Україну та Росію виправдати свою історичну роль потужних виробників їжі. Збільшити інвестиції в сільське господарство Києву радить і керівництво ЄБРР: за його оцінкою, за правильної політики Україна може отримувати до 70 млн т зерна щорічно (цьогорічний прогноз – 40 млн т). Що вже й казати про СОТ, вступ до якої передбачає відмову від зловживання квотами й митами! Окрім членства в Світовій організації торгівлі, на користь нам зіграє угода про вільну торгівлю з ЄС, яка може стати реальністю за кілька років.
«Україна має серйозний потенціал не тільки через велику площу орних земель із родючими ґрунтами та сприятливими кліматичними умовами, але також через нереалізований потенціал урожайності культур, наявність необхідних людських ресурсів, інфраструктурних можливостей і високий ринковий попит», – згоден заступник генерального директора Української аграрної конфедерації Олександр Артюшин.
Що для цього повинна зробити держава? Марія Колесник переконана, що уряду під силу забезпечити аграріям доступ до дешевих кредитів – без них вони не можуть ефективно працювати. «Крім того, потрібно постійно проводити навчання, тренінги у відносно вільний час, – зауважила експерт. – Наприклад, у Канаді відвідування таких курсів підвищення кваліфікації взимку обов’язкові для фермера, якщо він хоче отримати від держави допомогу – адже постійно з’являються вдосконалені технології, якими потрібно оволодівати».
Нарешті, всі експерти згодні з тим, що потрібно вкладати кошти в нові технології та розвиток аграрної інфраструктури (занедбаної за часи незалежності), а також завершити земельну реформу (на сьогодні в Україні не знято мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення). До речі, з початком зростання цін інвестори з країн-імпортерів продовольства почали купувати й орендувати сільськогосподарські землі в інших країнах. Наприклад, компанії з ОАЕ купили 800 тис. акрів орної землі в Пакистані, КНР планує купувати землю в Африці й Південній Америці, іноземні інвестори прийшли й на російський земельний ринок. Однак Україна поки що може запропонувати землю лише для оренди.
Побоювання, що приватизація земель призведе до монополізації ринку потужними ТНК, мають підґрунтя. Але такі латифундії вже існують сьогодні – ними заправляють не іноземні топ-менеджери, а вітчизняні олігархи, які, не чекаючи офіційного відкриття земельного ринку, уже поділили його «по-сірому», маючи доступ до тіл керівників місцевих адміністрацій. Етап переробки в олійній, молочній галузях вже надійно монополізований, ринок збуту також поділений між кількома трейдерами, аналогічна ситуація формується і на земельному ринку. Це означає, що питання цін або вибивання дотацій з держави вирішуватимуться в дуже вузькому колі. А становище звичайного селянина після земельної реформи не зміниться: так чи інакше, він працюватиме «на нашій, не своїй землі».
Що продавати Україні?
Легше одразу сказати, чим Україна не зможе допомогти світові. Наприклад, рис – один із найбільш дефіцитних товарів уже навіть у США – ми не вирощуємо у великих обсягах; і в «рисовий ОПЕК», який пропонує створити Таїланд, Україна, на жаль, не ввійде. Тому й на внутрішньому ринку рис, швидше за все, стрімко дорожчатиме.
Цукор, всупереч поширеним стереотипам, також уже не є головною статтею українського аграрного експорту – існуючі цукрові заводи працюють переважно на внутрішній ринок, продаємо цукор ми лише в Росію. Протягом перших трьох місяців цього року ми імпортували бразильського цукру з тростини в 51 раз більше, ніж експортували будь-куди власний цукор із буряків.
Що ж до сильних сторін – такими в нас є, насамперед, зернові та олійні культури. Україна входить до десятки світових лідерів із експорту зерна та соняшникової олії. Олією в нашій країні «завідують» дві компанії-монополісти: «Кернел Групп», власником якої є нардеп від БЮТ, радник прем’єр-міністра Андрій Веревський, та транснаціональна корпорація «Бунге». Вони готові нарощувати обсяги виробництва та експорту своєї продукції й надалі, головна перешкода тут – урядові квоти на експорт і протидія з боку європейських виробників-конкурентів. В умовах мінімального державного регулювання «Бунге» й «Кернел» можуть буквально залити світ нашою олією.
Наступна за важливістю експортна стаття – це кукурудза. За словами Марії Колесник, світовий попит на неї неухильно зростатиме: у близькосхідних країнах її їдять, у США переробляють на біоетанол, і скрізь її використовують як кормову культуру. «Біопаливна» лихоманка таким чином грає на руку Україні: ми можемо спробувати зайняти традиційні американські ринки.
З іншого боку, захоплення біодизелем призвело до стрімкого розширення площ, зайнятих ріпаком (рапсом). Ця рослина, яка використовується для вироблення олії та переробки на біопаливо, досі сприймається в Україні з надто великим ентузіазмом; між тим, рапс займає площі, на яких можна було б вирощувати їстівні культури для внутрішнього й зовнішнього споживання. Вирощування ріпаку вимагає більше людських і технологічних ресурсів, ніж традиційні культури. Крім того, він вкрай негативно впливає на якість ґрунтів: на землі, збідненій рапсом, важко виростити щось уже наступного року. Втім, паніка тут передчасна – за словами пані Колесник, поки що «рапсові» площі значно поступаються соняшниковим і пшеничним, хоча дійсно швидко ростуть. А от соєві посіви чомусь не розширюють, хоча це варто було б робити. Головне – щоб керівництво держави правильно розставило пріоритети.
М’ясо й молоко – більш слабкі статті українського експорту. Продукти тваринництва традиційно відстають, хоча останні пару років їх питома вага в експорті повільно зростає. Частково це відставання можна пояснити низькою якістю вітчизняної молочної продукції: держава не в змозі проконтролювати умови виробництва молокопродуктів у дрібних господарствах, які забезпечують левову частку ринку.
Найбільш занедбана сфера – виробництво та експорт овочів і фруктів. В Україні майже повністю зруйнована відповідна інфраструктура. Наприклад, колгоспні сади, вирощені ще за СРСР, гинуть: протягом останніх років за ними не доглядали, не висаджували нових саджанців, і зараз фруктові сади слід вирощувати з нуля, а для того, щоб новий сад почав плодоносити, потрібно близько 10 років. Україна фактично не має інфраструктури для зберігання та перевезення овочів і фруктів; тому навіть те, що вдається зібрати, переважно не продається в свіжому вигляді, а одразу везеться на переробку. Лише нещодавно іноземні інвестори почали будувати в Україні потужності для зберігання свіжозаморожених плодів. Через ці проблеми ми не можемо забезпечити себе елементарними продуктами: помідори, цибуля, часник, капуста, морква, баклажани їдуть до нас із Іспанії, Туреччини, Азербайджану, Нідерландів, Польщі, Грузії, Китаю, Італії, Білорусі.
Зосередившись на кількох статтях експорту, Україна може швидко вийти в лідери світового аграрного ринку й зміцнити своє лідерство там, де його вже досягнуто. У принципі, це нескладне завдання. Проблеми виникають у двох інших площинах: як зробити, щоб величезні прибутки при цьому не осідали в транснаціональних корпораціях і у вітчизняних олігархів, а йшли через державу на підтримку, власне, населення країни? І як не перетворити Україну на монокультурну соняшникову республіку, яка не має повноцінної власної економіки, а є сировинним придатком розвинених держав? Адже роль «житниці» може бути не такою вже й почесною – це показали, наприклад, події 1932–1933 років.
