Щоденник євроатлантиста. Барак чи Джон: хто для України кращий?

Альона Гетьманчук, «Главред», 16.10.08 // 15:11

В Америці відбулись треті й останні теледебати між Бараком Обамою та Джоном МакКейном. Буквально за три тижні знатимемо ім.’я нового президента США.

Незважаючи на помітну перевагу Барака Обами (в районі 8%), будь-які висновки робити зарано: серед прихильників темношкірого кандидата є серйозні і цілком слушні, як на мене, побоювання, що мінімум відсотків шість в останній момент може «відтягнути» расовий фактор.

А поки Штати завмерли в очікуванні вирішального двобою, саме час уважніше придивитись, хто з кандидатів на головне крісло у Вашингтоні буде сприятливішим для євроатлантичних планів України. Те, що ці плани від позиції Штатів можуть залежати дуже серйозно, вам підтвердять навіть у тих європейських столицях, які зовсім не в захваті від такого ангажування американських партнерів по НАТО в процес розширення Альянсу на Схід.

В експертних колах існує вже майже стереотип: для України, яка інтегрується в НАТО, кращий Джон МакКейн. Він, фактично, продовжуватиме лінію Джорджа Буша-молодшого, і те ж, наприклад, питання ПДЧ стане у разі його перемоги 4 листопада таким собі подвійним «проектом»: адміністрації, яка йде, і адміністрації, яка приходить. Крім того, МакКейну непотрібна допомога радників, котрі пояснювали б, чому членство України НАТО важливе з геополітичних чи ще якихось міркувань – він сам давно цікавиться європейськими справами, підтвердженням чому є хоча б його постійна участь у щорічній Мюнхенській конференції з питань безпеки – форумі, який не потребує особливого представлення. Таким чином, є підстави сподіватись, що МакКейн не буде Україну з НАТО відкладати у довгу президентську шухляду, а діяти почне відразу. Навіть на перших теледебатах, коли зайшла мова про Україну, було помітно, що МакКейн набагато більш орієнтується в темі, озвучуючи з екрана телевізора загадкові для пересічного американця прізвища «Ющенко і Тимошенко» (з цим фрагментом теледебатів ви можете ознайомитись на сайті «Інозмі-Главред»), й більш ніж однозначно заявив: «На мою думку, росіяни повинні зрозуміти, що ми, Сполучені Штати – підтримаємо залучення Грузії та України до природного процесу – прийняття їх до НАТО».  

Звісно, ці аргументи є цілком справедливими, і я готова під ними підписатись. Але, насправді,  не все так просто, як здається з Києва чи Вашингтона. Справа в тому, що у європейських країнах на кшталт Німеччини – а саме від них залежить зараз зелене світло для України в НАТО – МакКейн розглядається зазвичай «як Буш, просто розумніший». Тобто, враховуючи антиамериканські (чи проросійські) настрої, які спостерігаються  у Берліні чи Парижі, жодний натиск у питанні ПДЧ для України та Грузії з боку Америки, швидше за все, виявиться безрезультатним. Один поважний дипломат з німецької столиці розповідав мені, що тиснути на Меркель з Планом дій щодо членства, – це те саме, що примусити її як жінку одягнути конкретну кофтинку. Як тиск тут сприймали і телефонні дзвінки Джорджа Буша німецькому канцлеру, і його сигнал у вигляді візиту до Києва за день до початку Бухарестського саміту.

Швидше за все, МакКейн з його імпульсивністю й настирністю буде діяти подібним чином, і цим самим навряд чи налаштує особливо незалежних та самостійних лідерів типу Меркель на свій бік. До того ж, європейським лідерам буде досить легко йому відмовити з огляду на вподобання  тих же німців чи французів – щонайменше 60% пересічних мешканців Старого Світу симпатизує саме Обамі. Отож, європейським президентам, канцлерам й прем’єрам буде складніше відмовити президенту, котрий ну дуже вже хоче відновити довіру в трансатлантичних відносинах й протягає старій Європі руку дружби, аніж старому яструбу, який начебто так і норовить «дати по морді» (висловлюючись лексикою російського керівництва) Росії, не особливо дбаючи про інтереси європейців. Досить показовим, на мій погляд, в цьому плані є інтерв’ю гуру німецької дипломатії, котрий був міністром закордонних справ Німеччини майже безперервно з 1974 по 1992 роки  Ганса-Дітріха Геншера >Süddeutsche Zeitung, де він чесно зізнався: «На мою думку, Барак Обама більш відкритий до рівноправного партнерства, аніж МакКейн. Мені подобається те, що Обама сказав про трансатлантичну співпрацю: вона повинна бути довірливою. Як президент, він міг би багато чого змінити та повернути втрачену до Америки довіру. Згадайте про те, що Джон Кеннеді говорив декілька десятиліть тому: трансатлантичне партнерство стоїть на двох «стовпах» – європейському та американському. Складається враження, що американська влада переконана, ніби сьогодні є один великий «стовп» та багато маленьких, наприклад «стара Європа» та «нова Європа».

Не забуваймо, що рішення про розширення НАТО на Схід приймалось у час президентства демократа Білла Клінтона, який дружив з Єльциним і теж, як Обама, був прихильником «м’якої дипломатії». Саме при ньому відбувалась і найбільш спірна операція НАТО (в колишній Югославії). Однак, його ніхто ніколи не сприймав як яструба чи агресора. Правильно себе подати світовій публіці – велика сила. І Обамі тут балансувати набагато легше, бо в його біографії не було листів із закликом виключити Росію з «великої вісімки», слів про три букви КДБ., які він побачив в очах у Путіна, чи статті в провідній американській газеті із заголовком «Ми всі грузини».

Загалом, варто зазначити, що перед наступним президентом США в контексті України й НАТО стоїть досить складне завдання: з одного боку, він має демонструвати європейським союзникам, що позиція його адміністрації однозначна і він  продовжуватиме її притримуватись за будь-якої міжнародної погоди, з іншого, робити це таким чином, аби європейці не сприймали, що на них хтось тисне.

Питання, яке, натомість виникає у контексті з Обамою – чи готовий він пожертвувати іміджем президента, який відновить довіру між двома берегами Атлантики заради ПДЧ для України? Очевидно, тут багато залежатиме і від його команди. Від того ж Збігнєва Бжезинського, фактично його позаштатного радника. Від доброго товариша Обами і можливого держсекретаря, а нині сенатора Ричарда Лугара. Від ще одного, за нашою інформацією, потенційного держсекретаря при президентові Обамі Ричарда Холбрука. До речі, останній, кажуть, трохи подіставав Генрі Кіссінджера, коли той після відвідин Москви почав закликати зі сторінок провідних світових видань припинити розширення НАТО, й не пускати в Альянс Україну з Грузією. На "зауваження" Холбрука останній, за словами наших поважних співрозмовників, відповів приблизно так: «Мені, хлопці, 85 років, і я можу собі вже таке дозволити». Так чи інакше, будемо сподіватись, що така пристойна компанія навколо Обами зробить свою справу і він, якщо, звісно, стане президентом,  говоритиме своїм європейським колегам у тому ж дусі, що й і на теледебатах з МакКейном: Україна та Грузія «повинні негайно отримати ПДЧ».

Версия для печати