Ілля Політковський: «Світ втратив журналіста, а я – маму»
Саме їй довірили вести переговори щодо визволення заручників на Дубровці. Саме вона одразу вилетіла в Беслан, коли захопили школу. Але не долетіла – в дорозі її отруїли. Рівно чотири роки тому, у жовтні 2004-го, ми спілкувалися з відомою російською журналісткою українського походження – Анною Політковською (дівоче прізвище Мазепа), коли вона приїжджала в Україну представляти свою книгу «Друга Чеченська». За іронією долі, у жовтні 2008-го мені випала нагода поспілкуватися з її сином Іллею, який приїхав в Україну представляти фільм про його маму – «Лист Анні». 7 жовтня 2006 року, у день народження Владіміра Путіна, світ втратив Анну Політковську – її вбили, а Ілля та Віра втратили свою маму. Злочинців й досі не знайдено, розслідування триває
Кому належить ідея зняти цей фільм і чи задоволені ви тим, що вийшло в результаті?
Звісно, ідея ця була не моя, а режисера Еріка Бекграуда. Я давав багато інтерв’ю для багатьох фільмів, але з Еріком ми порозумілися, він перший, хто отримав коментарі моєї сестри. Дуже багато фільмів робляться формально, журналісти приходять до нас з формальними запитаннями, щоб мати тільки картинку. А Ерік особисто знав маму.
Ви вже чули якісь відгуки про фільм?
Поки що ні. Офіційно ніякої реакції не було.
У фільмі звучить фраза, що люди, з якими зустрічалася, у яких ночувала та жила ваша мама, відчували себе героями. Ви знайомі з ким-небудь із цих людей?
Так, я зустрічався з ними тоді, коли мама була ще жива, вони приходили до нас додому. Але тепер жодних стосунків з ними не підтримую.
Ви підкреслюєте, що у розслідуванні вас цікавлять виключно замовники вбивства. Для вас важливо зустрітися з ними віч-на-віч?
На сто відсотків відвертим з вами щодо цього питання я все одно не буду. Скажу так: я хочу дочекатися суду, а потім ще судів над замовником. Тому що це для мене – вкрай важливо. До того ж, моя мама зав-жди вважала, що все повинно бути відповідно до закону, юридично правильно, і дуже багато про це писала, зокрема про всі неподобства, які відбуваються в наших судах. Тому я вважаю, що це важливо зробити хоча б з цієї причини.
Чи була у вас можливість зустрітися з Владіміром Путіним?
Ні, не було. Не бачу в цьому жодного сенсу.
Ваша мама все своє життя боролася за Свободу. Ви відчуваєте себе сьогодні в Росії вільною людиною?
(Задумався). Так, я відчуваю себе в Москві вільним. Можу сказати, що й мама відчувала себе такою саме в Росії. Обмежень професійних, окрім як блокування її на всіх телеканалах, вона не мала. У неї була хороша газета, де друкували все, що вона вважала за потрібне.
Після того, як убили українського журналіста Георгія Ґонґадзе, його дружина з двома дітьми виїхала за кордон. У вас не виникало бажання залишити Росію?
Ні. Тому що я з-за кордону не зможу контролювати розслідування, а також вести паралельне розслідування, яке проводить «Новая газета». Адже я їм не просто допомагаю, а зай-маюся цим разом з редакцією. Мене інформують про все щодо розслідування, і більшість рішень приймають разом зі мною.
А ваша сестра Віра, яка під час вбивства мами була вагітною, не боялася за майбутнє дитини? Вам ніхто ніколи не погрожував?
Погроз не було. Я можу це заявити з усією відповідальністю. Після того, що сталося, ми вирішили, оскільки Віра вже була на останніх місяцях вагітності, дочекатись пологів саме у Москві.
Чому?
Чесно кажучи, питання про пологи – це не зовсім те, в чому я компетентний. Головне, щоб пологи приймав саме той лікар, який веде жінку. Повірте, якщо були б якісь погрози, я б, може, й залишився в Росії, але Віра з дитиною точно б виїхала.
Анна Степанівна, коли ми з нею спілкувалися чотири роки тому, сказала, що у вашій сім’ї не прий-нято нічого забороняти. Ви якимось чином намагалися зупинити маму в її роботі?
Просто з мамою такі розмови були неможливі в принципі… Від цього вона тільки більше сердилася й робила саме так, як вважала за потрібне. Отже, вибирати можна було лише одну тактику – тактику переспрямування маминих зусиль. Сестра, мені здається, ставилася до її рішень лояльніше за мене.
Можливо, Віра її розуміла?
Саме так! Якщо чесно, я менше розумів маму, але погоджувався з нею у будь-якому разі, хоча б через те, що нічого з цим неможливо було зробити.
А ви ніколи не ображалися, що сім’я для вашої мами була чимось другорядним?
Я б не сказав, що було саме так. До того ж, десять років тому, навіть більше – п’ятнадцять, мій тато зай-мався такою ж діяльністю.
Так ви виросли просто в спартанських умовах...
Ось у тому-то й справа. З цими людьми, хоча це й мої батьки, марно говорити про сімейні обов’язки. Але, зрозумійте, мама стала так серйозно займатися темою Чечні, коли Віра і я вже були достатньо дорослими.
Проте ваш тато зізнався, що не витримав такого напруження й пішов?
Так, було таке.
До речі, він зараз допомагає вам у розслідуванні?
У розслідуванні – ні, а в щоденному житті – так. Мені, насправді, допомога не потрібна, у нас і так достатньо людей, які займаються розслідуванням.
Скільки вам було років, коли мама вперше поїхала до Чечні? З ким залишалися ви з Вірою, коли вона їхала?
Я дуже давно не живу з батьками – з п’ятнадцяти років. Тоді через батькову професійну діяльність, плюс до цього мій безшабашний характер, батьки відправили мене до Англії. Я повернувся вісім років тому. Віра лише на рік за мене молодша. Мені зараз тридцять, а їй двадцять дев’ять. Тут потрібно розуміти, що небезпеки для мами почалися не раніше 2002–2003 років, бо поки вона втягнулася в тему, поки їй почали довіряти, на це пішли роки. До цього були такі ж відрядження, які бувають на початковому етапі в будь-якого журналіста, коли він береться за нову тему. Ці перші відрядження не були розслідуваннями і не були такими глибокими.
Коли ви зрозуміли, що все дуже серйозно?
По-перше, я достатньо демократична людина. По-друге, коли жив в Англії, дійсно не розумів, наскільки все серйозно. Та й ніхто мені цього не розповідав. Відчуття реальності з’явилося в 2004–2005 роках.
У вас ніколи не виникало бажання відчути, чим ваша мама була так захоплена, або поїхати з нею?
Вона не була захоплена, я готовий з вами щодо цього посперечатися. Це не її захоплення, це її робота. Мама завжди говорила, що «до мене йдуть, як до істини в останній інстанції. Я не можу не допомогти, тому що в цих людей взагалі не залишається нікого, хто може це зробити. Тільки Європейський суд. І лише після того, як відмовили скрізь, до мене приходять». Мама вже сама не шукала сюжетів, повіре, я з нею це обговорював. Сюжети просто йшли до неї самі.
Чим ви з Вірою зараз займаєтеся?
Віра виховує доньку Анну-Вікторію і, як це не дивно, працює в одному з інформаційних агентств. Я працюю в піар-агентстві й займаюся зв’язками зі ЗМІ.
У фільмі є фрагмент, де Віра розповідає, що навіть у дитинстві було дуже складно сперечатися з мамою, і ви навіть не намагалися…
Це точно. Пам’ятаю, як мама змушувала нас займатися музикою. Віра погоджувалася, а я – ні. І все одно мама змогла дотягнути мене до кінця музичної школи, хоча я опирався до останнього класу. І дотепер не маю бажання займатися музикою.
Ваша мама народилася за кордоном, чи не так?
Так, вона українка за походженням. Її дівоче прізвище – Мазепа. Я сьогодні якраз був у храмі, який побудував Мазепа. Попереднього разу, коли приїжджав до Києва, Лавра була закрита, там знімали фільм «Тарас Бульба». Отже, сьогодні потрапив вперше. А мама моя родом з Чернігівської області, село Костобобрів, я там був.
Коли?
Років двадцять тому. Це село, до речі, знамените тим, що там вчився Кучма, вони разом з моїм дідом вчилися. Зараз там живуть далекі родичі, якщо чесно, я їхніх імен навіть не знаю. Скажімо так, там коріння, а родичі живуть у Харкові. Вони приїхали до Києва мене зустрічати, я два дні з ними провів. Їхнє прізвище – Мазепа.
А ви розумієте українську мову?
Звісно, я розумію, читаю. Але так, щоб на слух сприймати пряму мову, звичайно ж, ні.
Ваша сестра ніколи не була в Україні?
Тільки в дитинстві, так само, як і я, відпочивала в Керчі.
У неї не було бажання приїхати?
Зараз їй не до цього. Ви зрозумійте, у неї маленька дитина, вона працює, завжди прив’язана до Москви й до Підмосков’я.
Що зараз із квартирою, де жила ваша мама?
Там зараз живуть наші друзі. Не те, щоб ми її здавали, там просто живуть наші знайомі.
Ви не думаєте зробити з квартири мами музей?
Щорічно ми робимо щось схоже на музей в «Новой газете». Квартиру цю продавати не будемо, це – точно. А там – як час покаже. У нас для музею вже достатньо речей. Однак у планах – не лише створення музею-квартири, а й фонду з хорошою ідеєю.
Після трагедії у вас стало більше друзів чи, навпаки, менше?
Усі ті ж залишилися.
Те, що стільки людей підтримувало вас морально, допомагало?
Якщо чесно, можливо, моя відповідь прозвучить для цих людей жорстоко, але не особливо, хоча я їм вдячний. Усі вони, по суті, прий-шли вшанувати пам’ять Анни Політковської як журналіста та громадського діяча, а я в першу чергу втратив маму. І між цим велика різниця. Наприклад, коли я зустрічався з Кондоліззою Райс, вона сказала фразу, яку багато журналістів до сьогодні цитують і яка мені сподобалася. Це була дійсно підтримка. Після офіційної промови вона звернулася до мене: «Ілля, вони втратили журналіста, а ви втратили маму. Я вам висловлюю жаль як жінка». Такі слова дійсно допомагають.
А ви допускаєте варіант, що розслідування обставин убивства вашої мами до кінця не доведуть? Руки не опускаються?
Звісно, допускаю, але сподіваюся, що цього не трапиться. Ми живемо в такому світі і тим більше в такій країні, де все можливо. Але поки що так думати передумов немає. Поки що. Я зсередини знаю справу, знаю, що відбувається. Поки що все йде повільно, але правильно.
