Возникновение альтернативной элиты в Украине: предпосылки и перспективы
О характерных чертах украинских элит, принципах их формированиях и перспективах ротации говорили на обсуждении доклада Виктора Андрусива «Возникновение альтернативной элиты», который был прочитан 10 апреля в «Главреде».
Юрий Романенко. Добрый день, сегодня у нас в гостях Виктор Андрусев — политолог, експерт Института имени Шумана, который сегодня сделает доклад по ротации элит в Украине.
Виктор Андрусив. Власне, доповідь називається «Виникнення альтернативної, або іншої еліти». Я би почав з банальної констатації того, що Україна сьогодні в руїнах. Суспільство і держава перебувають у вільному падінні. Тобто жодні кроки, жодні рухи, жодні зусилля не дають вирівняти державний курс, та задати йому якісь чіткі координати. Ми опинилися в замкнутій системі, де хаотичне прийняття рішень нівелює можливий потенційний результат кожного з них. Ми не можемо досягнути змін, досягнути хоча б маленьких успіхів, чи приводів для гордості, а тому втрачаємо розуміння самих себе і відповідно доцільності власного існування. Таке розуміння втрачають наші зовнішні партнери та опоненти, яким легше домовитися між собою, ніж досягнути чогось із нами.
Сьогодні ми існуємо на політичній карті світі не тому, що маємо силу, статус, чи вплив, а тому, що ми нікому не потрібні. Нас не треба завойовувати, ми і так задовольняємо всі можливі інтереси. У кожного результату є свій творець, у нашого, без сумніву, ми. Однак, це «ми» — надто груба екстраполяція для українських реалій. Тому що історію та державу творить не суспільство, їх творять еліти. Не американці створили Сполучені Штати Америки, а група політичних масонів, які перебували на керівних посадах у колоніях. Не німці створили Німеччину, а амбіційний і хитрий Бісмарк. Не європейці створили ЄС, а члени християнсько-демократичного клубу - Шуман, Аденауер та Гаспарель. Лозунг Кавура «Створили Італію, тепер необхідно створити італійців» — діє по відношенню до кожної держави.
Політична еліта — є соціальним інженером, в руках якого суспільство всього-на-всього пластичний матеріал. В цьому контексті відразу зазначу, що еліту я розумію, як людей, які перебувають при владі та наділені реальними важелями впливу. Політична еліта несе відповідальність за своє творіння. У нашому випадку — за створення потворної, аморфної та невизначеної України.
Власне, мета моєї доповідні не ще один критичний камінь у бік нашої влади, а з’ясування причин та ситуації виявлення патології української еліти, та пошук шляхів виникнення альтернативи. Треба визнати, що неспроможність політичної еліти України зафіксувати позитивні результати визвольних змагань, носить трансісторичний характер. Від Хмельницького до Грушевського і до Кравчука та Ющенка. У даній доповіді ми будемо говорити про еліту не з позиції лідера та його якостей, а скоріше більш комплексно, тобто про еліту – як команду. Тому спочатку ми зосередимося на портреті чинної еліти, змалюємо її основні риси, а далі спробуємо намалювати портрет альтернативної еліти, та розглянути шлях її виникнення.
Тож, портрет чинної еліти. Головними штрихами до нашого портрету будуть цінності, досвід або навики, та стратегічне бачення. Цінності — це те, що виділяє еліту серед інших суспільних груп і представників. Вони наділяють її ідеологією та натхненням до творення. Досвід і навики — це здатність політичної еліти втілити ці цінності, перетворити аморфне суспільство не певний зрозумілий усім образ. І стратегічне бачення — це, власне й є той образ, на який еліта намагається перетворити суспільство. Спробуємо змалювати сучасну еліту за цими штрихами. Відразу зазначу, що мова йде про тих людей, які перебувають при владі в даний момент. Тобто люди, які приймають рішення та впливають на процеси розвитку суспільства у тому числі.
Цінності. Після Помаранчевого перевороту (я думаю, що всі згідні з тим, що слово «переворот» є найадекватнішим з точки зору політичної науки в цій ситуації) та Майдану, у суспільстві виник такий поштовх до розмов про цінності демократії та свободи. Це певною мірою було логічно, тому що люди, які боролися нібито з авторитарним режимом Кучми, тобто якби автоматично мали б виступати носіями певних цінностей свободи. Однак, насправді, розмови про демократію та свободи частіше лунали під час зустрічей з європейцями, чи на різних форумах і конференція, яких було дуже багато після Помаранчевого перевороту, ніж мали своє практичне втілення. Дерибан і переділ власності, якими підміняли обіцяні реформи, свідчить про те, що декларовані цінності не були соціалізовані представниками «нової» еліти. Власне, цінності засвоюються двома шляхами: через виховання та через практичну реалізацію.
Щодо першого, то на сьогоднішній день ми ще маємо при владі еліту з представників покоління піонерів та комсомольців, відповідно, виховання не могло їм закладати тих цінностей, на які є запит у демократичному суспільстві. Щодо практичної реалізації, то значною мірою лідери постпомаренчевого періоду були продуктом старої системи, тобто вони були породжені в епоху Кучми, як політики та як управлінці. І в реальних не декларованих цінностях вони не відрізнялися від дійсної влади. Саме тому, якби Помаранчевий переворот якби був спрямований на зміну людей, а не на зміну системи. І тут треба сказати, що в останньому, тобто, власне в тому, що дуже важливо, у політичній системі, нова еліта пішла на поступки старому режиму. Відсутність принципових політичних цінностей сучасної еліти підтверджують й інші фактори. Зокрема, за чотири роки не було запропоновано жодних цілісних концепцій і стратегій розвитку. Політична еліта не зуміла зайняти зрозумілу позицію на міжнародній арені. Взагалі, не було стверджено жодної чіткої позиції, якої б послідовно дотримувалися чинені політики. Нарешті, відсутність консолідації всередині влади, ще раз підтверджує тезу про відсутність цінностей.
Фактично, я констатую, що цінності політичної еліти є абсолютно тотожними цінностям суспільства, яке перебуває в аморфному перехідному стані. Тобто, передовсім це формула — всього багато та одразу. Це колосальна непослідовність, безвідповідальність, опортунізм, недовіра, халатність тощо. Така еліта не може нічого створити, як і саме суспільство не може себе реорганізувати.
Перейдемо до досвіду та навиків. Важливо, що чинні політики здобували свій управлінський досвід за Кучми, тобто значною мірою вони є носіями старих радянських практик управління, які Леонід Кучма, скажімо так, вдало реанімував і вони зробити його ефективним, на відміну від Кравчука, який перед тим спробував утілити нові практики. З іншого боку, те, що нова еліта знала ці вертикалі адміністративні, створювало для них можливості втілення реформ, тому що неможливо втілювати реформи, коли ти не знаєш ситуації зсередини. І той факт, що ці реформи не були здійснені, свідчить про те, що існуюча система їх не влаштовує. Тобто вони не є такою елітою, яка б мала змінювати систему. Але наявна інституційна структура не може забезпечити інші результати крім тих, які вже були впродовж всього періоду незалежності. Жорсткі внутрішні вертикалі, неформальні ігри в статуси, відсутність внутрішнього діалогу, безініціативність, все це не створює жодного дискомфорту нинішньому топ-менеджменту.
Стратегічне бачення. Українська політична еліта наділена баченням, але воно абсолютно нестратегічне. Основною глобальною політичною метою дійсних політиків є здати країну в управління більш ефективним економічним союзам. Однак, це бачення абсолютно не втілене в стратегію визначених кроків у заданому напрямку. Еліта частіше розраховує на якесь везіння, співпадіння чи просто добру волю в русі до світлого образу. Відсутність довгострокової стратегії приносить хаос і розбалансованість у її діяльності. Разом із цим, будучи безціннісними та безідейними, українські політики наділені тими егоїстичними та меркантильними вадами, які притаманні пересічним українцям. Більш конкретними та ефективними є стратегії із забезпечення безбідної старості, навчання та заможності майбутніх дітей. Тобто це більш ефективні стратегії цих політиків. Треба визнати, що в цьому вони досягають значних успіхів. Власний шлях українського політика передбачає нагромадження капіталу та вибивання гарантій безпеки при виході з політики. Це можна спостерігати в діяльності всіх без винятку політиків, які випадають за борт владного корабля.
Наш портрет, звичайно трохи грубий, але він дає можливість зрозуміти, що українська політична еліта (сучасна політична еліта) — це набір випадкових, не пов’язаних між собою тимчасових людей, не здатних творити, втілювати та досягати. Ці політики не відповідають вимогам ситуації і не можуть на неї впливати. Тобто, впливати конструктивним чином. Вони скоріше живуть інерцією, пливуть за течією. Такий стан справ спричиняє дві масштабні проблеми, які будуть мати наслідком колапс цієї еліти — це криза рекрутингу та криза спадковості знать і досвіду.
Щодо кризи рекрутингу. Власне стабільна політична еліта завжди формується з конкретних середовищ, які забезпечують її компетентними людьми з відповідними цінностями та підходами. Це можуть бути інтелектуальні середовища, це можуть бути бізнесові, військові на прикладі деяких країн, залежно від специфіки. В Україні еліта формується хаотично, єдиним механізмом рекрутингу є ресурси. Тобто українські політики апріорі не можуть бути цілісною субстанцією, оскільки представляють абсолютно різні середовища, різні знання та різні культури тощо. Відповідно, вони приречені на конфлікт і низьку ефективність. Як наслідок — еліта володіє низьким рівнем політичної ефективності, та завжди перебуває під загрозою знесення. Кризу рекрутингу можна заочно спостерігати на списках політичних партій. Не секрет, що після сотого місця навіть таких партійних гігантів як БЮТ і ПР починається список близьких родичів, секретарок, водіїв, охоронців тощо. Тобто в сорока шести мільйонному суспільстві найбільші політичні партії не спроможні сформувати повноцінний список. Тобто список якихось лідерів, чи, скажімо, компетентних представників. Це є наслідок ресурсного відбору, коли більшість фінансового капіталу у нас зосереджено в обмежених руках і відповідно обмежує доступ потенційних лідерів за таких умов, коли ресурси виступають основним елементом входження в політику.
Юрий Романенко. Под ресурсами ты понимаешь финансы, насколько я понимаю?
Віктор Андрусів. Так, фінанси. Тобто це може бути й певний адміністративний ресурс. Тобто, це знову ж таки люди, які перебувають в управлінні. В кризі також перебуває спадковість українських підходів. Протягом п’ятдесяти років остаточно почне вироджуватися останнє покоління управлінців радянської епохи. Сьогодні ще більшість представників еліти володіють досвідом та знаннями адекватними існуючим інституціям. Однак, наступне покоління вже виховувалося в умовах дикого ринку і абсолютно не володіє знаннями про дійсну структуру наявних інститутів влади та механізмів її існування. І це ще, якщо врахувати, який існує попит на державну службу в нашому суспільстві та вивчення цих знань, то це однозначно веде до певного колапсу чи кризи.
Звісно, існуюча система управління є неадекватною сучасним вимогам зовнішньої ситуації, але вона існує, і її реформа чи знесення неможливі без її знання. У майбутньому може створитися ситуація, коли вихід великої кількості чиновників середньої ланки на пенсію, остаточно зруйнує ефективність існуючих інститутів в умовах відсутності нових. Тобто ці менеджери, які сьогодні перебувають у віці десь від сорока п’яти до п’ятдесяти п’яти чи шістдесяти років, вони можуть відійти дуже швидко, і причому, що оскільки це є масив людей, а на зміну їм треба буде шукати швидко нових, а вони не будуть компетентні в рамках існуючих інститутів…
Костянтин Матвієнко. Можна тут заперечити вам?
Віктор Андрусів. Так.
Костянтин Матвієнко. Мені здається, ви помиляєтеся. Уже зараз на вищі посади здійснюються політичні призначення, за тим самим принципом, за яким ви сказали, про формування списків, — родичі, друзі, в кращому разі партнери по бізнесу. Тому такі люди, яким ви говорите, від сорока п’яти до шістдесяти, які працюють у середніх ланках, вони вже ні на що не впливають. Середня ланка державного менеджменту — це ті, хто втілюють, а цілі мають ставити начальники. Так от ми спостерігаємо зараз таку картину, коли людям сорок п’ять — шістдесят, а керують ними а-ля Довгий або подібна компанія. Ці вже у кращому разі меркантильні здирники-мародери, а в гіршому — меркантильні здирники-мародери та ще й неосвічені й некультурні. Тому у нас уже немає такого люфту. Все, уже зруйнована ця система. Даруйте, що перебив.
Віктор Андрусів. Можливо, й так, але я зараз, власне, хочу сказати, що я розумію інститут як цілісну структуру. Тобто в даному випадку, навіть з позиції того, що сьогодні вже сидять відповідні нові політики, «нові» — це коректне слово «нові», я далі буду робити роз’яснення. В них уже є певний розрив, тому що вже система, яка є під ними, часом не виконує поставлених ними цілей, і це провокує їх до створення неформальних мереж, неформальних інститутів, які й забезпечують цей результат. Але вони не здатні якби, тобто вони вже за природою є антисистемними, тому що вони вже якби спрямовані на корупцію, і якщо руйнується й дана система, то вони по суті заміняють ці неформальні існуючі інститути цими. Власне, дискусія не по цій темі, але, власне, я думаю, що ми повернемося до цієї теми.
Тобто, в цій усій ситуації якби колапс того, що ми називаємо «сучасна політична еліта» — є неминучим. Але тут треба бути й об’єктивним, що «святе місце порожнім не буває». І саморуйнування політичної еліти ще не означає появи кращої, тобто саме по собі таке руйнування — це процес, який ніколи немає наперед визначеного кінця. І тому єдиним і можливим свідченням про смерть чинної еліти може бути тільки прихід альтернативної.
Перейдемо, нарешті, від критики, до конструктивного розгляду. Портрет альтернативної еліти. Власне, поняття «альтернативна еліта» необхідно чітко відмежувати від поняття «нова еліта». Остання (тобто нова еліта) означає прихід політиків зі старими цінностями. Тобто, зі старими, можливо, навіть скоріше не старими в плані чи радянськими, чи якимись дев’яностих років, це якби є цінності навіть сучасні, сучасного суспільства. Це не альтернативні цінності, не цінності, які спрямовані в майбутнє. Наприклад, таким людьми, представниками нової еліти, можна назвати того самого Олеся Довгого та Арсенія Яценюка. Вони не несуть жодної альтернативи, і їх можна спокійно, я думаю, назвати «дітьми старих політиків».
Костянтин Матвієнко. Продуктом.
Віктор Андрусів. Так, продуктом чи дітьми, тобто, ми це зможемо побачити за перебігом наступних політичних подій. Це ті одиниці, яким ще встигли передати старі знання та правила функціонування української влади, і, врешті, вони в ній перебували, то вони володіють цими знаннями. Відповідно, вони мають виступати гарантами безпечного виходу когось на пенсію. Знову ж таки, ці люди не можуть провести жодних реформ, оскільки не мають для цього внутрішніх задатків і почуваються комфортно в старому інституційному середовищі. До речі, що важливо, що той самий Яценюк має великий досвід управління, тобто, починаючи від Нацбанку, Міністерства закордонних справ, Міністерства економіки до голови Верховної Ради, але в жодному з цих випадків ми не почули про якісь реформи. Тобто він очолював певні відомства, але він не запам’ятовувався, скажімо, певними реформами. Тобто він більшою мірою запам’ятовувався тим, що нічого поганого він не зробив.
Костянтин Матвієнко. Я знову на секундочку зверну вашу увагу на таку обставину. Ви не задумувалися, чому пан Бондар очолює Дніпропетровську державну адміністрацію? От, здавалося б, людині тридцять три роки, ну, дуб-дерево. От чому? Яценюка кидали на один, ні інший прориви, але насправді, він ніде не виступав як суб’єкт. Тобто людина, тобто, як людина, яка здатна ставити стратегічні цілі. Тому що і завдання перед ним, ті, хто його висував, його батьки політичні, не ставили такого. Його ставили як затичку, як таку, знаєте, піар-затичку, якщо хочете.
Віктор Андрусів. Власне, це те, про що я веду мову, що це, по суті якби і є нова еліта, скажімо так, але це не альтернативна еліта. Тобто це не те, від чого ми можемо очікувати змін. І до речі, власне, тут я зроблю невеличку ремарку, чому взагалі я говорю про альтернативну еліту, навіть у контексті усіх цих умов сучасних створюється високий запит на системні зміни. І це показують соціологічні дослідження. Тобто на рівні суспільства створюється мінімальний цей запит, і починають цей запит якби задовольняти поняттями нової Конституції, нових виборів, дочасних виборів президента та іншими. По суті у всіх цих механізмів залишаться одна й та сама проблема: ті самі люди, після їх втілення, або, зрештою, ті самі люди, під час їх втілення. Але треба визнати, що, власне, проблема сучасної навіть Конституції — це проблема людських стосунків між трьома людьми: це Тимошенко — Янукович — Ющенко. Тобто це проблема їхніх людських стосунків. Який би не існував документ, який би не існував баланс влади, проблема стосунків представників політичної еліти буде це руйнувати як функціонуючий механізм.
Тому в цьому контексті єдиним виходом, який я бачу в цій ситуації, є виключно альтернативна еліта. Почну малювати її портрет із таких визначень, що це має бути як мінімум концептуальна протилежність тому, що існує. Ну, це ніби як старт. Необхідно говорити, що така еліта має виникати на всіх можливих суспільних та регіональних рівнях. Тобто, це має бути не просто якась команда чи група там прогресивних, толкових чи креативних людей, тобто там десять, двадцять, тридцять… А це має бути суспільним явищем, тому що інакше невелика команда, яка отримує владу, вона не може створити реформу цих старих адміністративних інститутів, і не може ін сталювати, скажімо, певною мірою нові інститути. Тому що, якби теж їх брак, просто навіть суто з управлінських позицій брак можливостей. Ну, давайте якби спробуємо подивитися на портрет цієї еліти такими самими штрихами.
Цінності. На сьогоднішній день важко визначити цінності альтернативної еліти, оскільки тут важливе значенням мають концепції та ідеологічні доктрини, в полоні яких будуть перебувати її представники. Відразу варто зазначити, що альтернативна еліта може бути виключно ідеологічною, оскільки тільки ідеологія зможе забезпечити її цілісність і протистояння загальним тенденціям. Тобто для мене це є одна з ключових рис. Виходячи з принципового протиставлення чинній еліті та особливого завдання виконання формотворчої місії, я б виділив дві базові цінності альтернативної еліти. Тобто, це якби дві цінності більш загального характеру — це відповідальність та гідність. Наявність відповідальності формує стійність переконань, послідовну політичну історію, і загартовує еліту в тому, в що вона вірить. Щоб претендувати на статус альтернативної, еліта мусить ставити відповідальність задекларованій ідеї вище ситуативних рішень та досягнень. Фактично відповідальність та послідовність, яку вона породжує, мають гарантувати досягнення довгострокової стратегії в отриманні влади. Тому що короткострокові стратегії для альтернативної еліти не можуть працювати.
Костянтин Матвієнко. Дотримання та реалізація.
Віктор Андрусів. Так, і реалізація, дякую за уточнення. Водночас гідність повинна забезпечити волю до результату, та жорсткість по відношенню до інших груп. Гідність завжди виростає з усвідомлення правильності власних дій, та власних сил. Таким чином, гідність формує принциповість, цілеспрямованість та впевненість, досвіт і знання. Тобто досвід і навики. Великою мірою досвід альтернативної еліти формується її політичною історією. Еліта, яка легко та швидко отримує владу, однозначно не може бути альтернативною, оскільки її цінності та ідеї, скажімо так, не вистраждані, не осмислені та, відповідно, не соціалізовані. Поличні історія, яка передбачає жорсткі конфлікти та виживання в умовах протистояння з іншими групами та інститутами старої влади, формують досвід відстоювання своїх позицій, безкомпромісність у принципових питаннях.
Разом із цим формується й управлінський досвід. Тому що боротьба за владу вимагає організованості, стратегічної та тактичної продуманості. Альтернативна еліта в процесі боротьби виробляє чіткі механізми прийняття рішень, системи прогнозування ризиків, оперативного реагування тощо. Зовнішні обставини, такі як брак ресурсів та тиск, також наділяють її креативністю та інноваційністю. Протистояння з інститутами влади дає альтернативній еліті знання старої адміністративної структури. Тобто ми дуже часто спостерігаємо, що професійні оці всі мітингуючи протестанти, вони, як правило, добре знають, наприклад, МВС зсередини аж до прізвищ і як там хто працює. Відповідно, тобто оце знання опозиційне за своєю сутністю, воно і спрямоване на виявлення та трансформацію основних недоліків існуючої системи, тому ідеологічність та опозиційність сприяють народженню альтернативних концепцій самої влади. Тобто, та ідеологія та ті концептуальні доктрини, які буде нести альтернативна еліта, вони так чи інакше будуть формуватися в процесі її політичної історії.
Тепер про стратегічне бачення. Альтернативна еліта наділена комплексними стратегіями. Ці стратегії, як я вже сказав, знову ж таки є результатом історії її політичної боротьби. Вони виникають шляхом відточування та втілення основних ідеологічних позицій. Важливо, щоб ця еліта була наділена стратегічними баченнями в політичних трансформаціях на двох рівнях: на внутрішньому та міжнародному. Оскільки внутрішнє протистояння та боротьба закладають бачення необхідних змін, але ці зміни неможливо здійснити без урахування зовнішнього тиску. По факту альтернативна еліта після перемоги потрапляє в нове конкурентне середовище політичних груп. Роль та вплив міжнародних груп на внутрішню політику значна, тому відсутність цього стратегічного бачення для зовнішньої політики прирікає на невдачі у внутрішніх реформах. І в випадку жорстких протистоянь міжнародних, альтернативна еліта змушена буде запроваджувати авторитарний внутрішній режим для втілення цих задекларованих позицій.
З іншого боку, і історія це підтверджує, еліта може вибирати підтримку тих чи інших груп та вливання в них. Але, якщо це є наслідком реалізації певної стратегії, це відбувається набагато швидше, і вони не втрачають той важливий запас довіри, який їм дає суспільство після перемоги. Знову ж таки, портрет досить-таки абстрактний, оскільки важко передбачити всі контексти, в яких буде створюватися ця еліта, тим більше світ знаходиться в трансформації, враховуючи і фактори кризи, і нестабільності, які створюють дуже багато сценаріїв. Але спробуємо якби розглянути тепер самі механізми формування такої еліти та можливість приходу її до влади. Перед тим, як ми розглянемо ці механізми, я хотів би звернути увагу на чотири проблеми, які, на мою думку, перешкоджають виникненню альтернативних політиків в Україні. Це мотивація суспільства, це недовіра, це політична некомпетентність і психологічне розмежування влади та суспільства.
Власне, мотивація. Українське суспільство абсолютно розчароване та демотивоване. Тут, щоправда, потрібно виділити важливий момент, оскільки українці завжди вмотивовані краще жити, але вони часто не вмотивовано задля цього діяти, хоча, можливо, почати вони не знають, що для цього потрібно робити. Українська сучасна ментальність містить у собі віру в неможливість досягнення змін. Причому, до речі, досить характерно, що на кожному ступені життя, навіть за економічного зростання, ми завжди думаємо аби не гірше, і думаємо, що нехай так воно вже й буде. Тобто, коли почали надавати кредити, ми почали думати, що от, усе, ми тепер будемо жити з цими кредитами, тобто так уже тепер і буде. Коли все було погано в дев’яностих, ми думали, що так теж буде завжди. Власне, ці думки у політичній сфері ще й посилені провалом Помаранчевого перевороту, тобто коли був такий сплеск певної мотивованої політичної активності. І, зрештою, розчарованість і демотивованість супроводжується засудженням будь-яких нових лідерів чи рухів, це породжує замкнуте коло, коли демотивована маса не створює запит на нових лідерів. А нові лідери не можуть досягнути підтримки мас.
Недовіра. В українському суспільстві слабко розвинена громадянська активність і соціальний капітал. Відповідно, зберігається високий рівень взаємної недовіри, породжений складною соціальною ситуацією ще радянських часів. Недовіра перешкоджає виникненню будь-яких колективних дій, організованих знизу. Разом із цим, недовіра роздроблює суспільство і ставить більш-менш організовані групи у взаємне протистояння, що послаблює їх в конкуренції з провладними групами. Недовіра дезорганізовує суспільство та виносить на перше місце низькі потреби та цінностях матеріального задоволення. По суті, вона ставить суспільство в умови виживання. Тобто індивідів вона ставить в умови виживання та покладення виключно на власні сили.
Політична некомпетентність. Незважаючи на високий рівень політичної заангажованості, українське суспільство не володіє елементарними громадянськими знанням. Наприклад, це знання свої прав, виписаних в Конституції, це знання основних гілок влади та їхніх повноважень, знання програм політичних партій тощо. У нас чудово знають, хто, що, кому і як наробив, але знання основних процедур та механізмів самозахисту перебуває на нульовий позначці. Негативна тенденція полягає в тому, що спостерігання тих самих Шустерів чи Куликових, які збирають мільйоні аудиторії, не підвищує політичну компетентність суспільства. Громадяни абсолютно не здатні захищати себе від порушень чи зловживань влади політичним чи правовим шляхом.
І, власне, якби остання така проблема, яку я виділив, це є психологічне розмежування влади та суспільства. Українці постійно відмежовують владу від самих себе. Вони не хочуть розділяти відповідальність за вибір конкретних політиків, як і не хочуть впливати на діяльність самої влади. Влада для більшості людей щось сакральне, відокремлене, щось винне в усьому та відповідальне за все. Це психологічне розмежування породжує неготовність брати влади в свої руки у випадку необхідності. Це, зрештою, дуже часто можна бачити на прикладах якихось організованих акцій, організованої боротьби навіть за оці земельні ділянки чи ще щось, але вони закінчуються тим, що люди розходяться по домам, а не звільняють політиків, винних у цьому, чи не вимагають, тобто і не займають їхні місця. Перейдемо до механізмів та…
Юрій Гаврилечко. Можна невеличке доповнення? Якраз учора на «круглому столі» Ірина Бєкєшкіна дала дуже цікаві дані відповідно щодо опитування сучасних десятикласників, як вони ставляться до влади, збираються чи не збираються вони жити за законами… І відповідно, майже переважна більшість, більше вісімдесяти відсотків сучасних молодих людей відповіли, що вони не збираються ставати владою, вони не бачать себе у владі взагалі, і влада не є тим, де вони збираються будувати свою кар’єру і взагалі себе у владі не бачать. Одночасно з цим, знову ж таки, переважна більшість школярів відповіли, що вони збираються жити за законами та їх дотримуватися. Тобто, є вже на рівні…
Костянтин Матвієнко. Молоді люди збираються жити за законами?
Юрій Гаврилечко. Так.
Костянтин Матвієнко. Нічого собі!
Юрій Гаврилечко. Тобто мало того, знову ж таки, при цьому переважна більшість владу ще й не поважає. Тобто, з одного боку, вони не поважають владу…
Костянтин Матвієнко. Якщо не поважають, то й не хочуть нею бути.
Юрій Гаврилечко. Так, не хочуть нею бути, але при цьому збираються жити за законом.
Костянтин Матвієнко. А як же бути з тим, що вони курять «план» у дев’яносто відсотків цих молодих людей?
Юрій Гаврилечко. А ось на це є досить просте пояснення. Що незважаючи на будь-які там курси, чи факультативи, чи навчальні програми, все одно ніхто не ототожнює закон із владою, а виконання законів із повсякденним життям. Це різні речі. Тобто, це такі…
Костянтин Матвієнко. Те, що закон не ототожнюємося з владою, це природно, так воно є й по факту.
Юрій Гаврилечко. Мало того, виконання законів десь ідеалістично з виконанням їх на практиці, це знову ж таки, різні речі. Тобто вже у свідомості людей, це…
Віктор Андрусів. Цікаво подивитися методологію цього дослідження, тому що…
Костянтин Матвієнко. Ну, Бєкєшкиній слід довіряти, як на мене. Я зажди їй довіряв.
Віктор Андрусів. Так, некомпетентності, звісно, не викликає.
Юрій Гаврилечко. Відповідно для мене це були не зовсім дивні данні, але для мене як для соціолога це є певна проблема розладу подальшого і у свідомості, і в поведінці. Тобто людина не поважаючи владу, а влада є творцем законів, одночасно нібито збирається ці закони виконувати, а на практиці цього не робить. Тобто така подвійна, можливо, навіть не подвійна, а почетверена модель поведінки і такий зсув моралі…
Віктор Андрусів. Є криза ідентичності абсолютно.
Юрій Гаврилечко. Так.
Юрий Романенко. Хорошо, зафиксировали. Продолжаем.
Віктор Андрусів. Перейдемо як би до найбільш конструктивної частини —це механізми формування цієї альтернативної, я наголошую, еліти. Я виділяю три таких механізми, які відповідно спрямовані вирішити чотири проблеми, які я озвучив. Перший — це активізація. Вона спрямована подолати проблема мотивацій і власне недовіри. Я про це ще також розкажу. Просвітництво — має подолати проблему політичної некомпетентності, і практика — має подолати, власне, оцю проблему неготовності брати владу. Тепер детальніше.
Активізація. Даний механізм передбачає діяльність, спрямовану на виникнення у суспільстві мотивів та формування соціальних мереж. Фактично в умовах економічної кризи суспільне невдоволення починає шукати свого вираження у певній активності. Тобто ми це постійно спостерігаємо, коли створюється велика кількість якихось клубів, якихось акцій, протестів, організацій, зараз почнуть вникати, і люди почнуть гуртуватися певною мірою. Однак, така активність, скоріше, є невпевненим кроком малої дитини, коли людина постійно боїться впасти, або помилитися. Тобто або знову ж таки, це триває, поки не телефонують з органів внутрішніх справ і не запитують дуже часто. Посилити цю мінімальну активність можна через участь людини в громадянській діяльності, або в лідерських кампаніях. Тобто лідерські кампанії — це якби цілеспрямовані програми, про які я розкажу детальніше.
Перший варіант — власне, участь с якихось громадських рухах чи громадських організаціях, є безперспективною, на мою думку, оскільки суспільна недовіра до громадських організацій не сильно поступається недовірі до влади. Тому, хочу тут знову ж таки, потрібно уважно спертися на певні соціологічні дані. Тому, залишається, по суті більше перспективною участь у лідерських кампаніях. Лідерська кампанія — це система з базових навиків активної діяльності, це виховання впевненості та ефективного спілкування з людьми. Водночас лідерські кампанії сприяють будівництву команда, створенню тих самих громадських організацій, клубів тощо. І таким чином формують довіру між громадянами та здатність до колективних дій. Реалізація лідерських кампаній на усіх рівнях для широкого кола суспільних груп посилить мотивацію невдоволених людей, власне, у певному конструктивному напрямку. Тобто по суті лідерські кампанії — це якби великою мірою є певні проекти спрямовані на це суспільство. Тобто тут я розумію, яке питання виникає, дам відповідь на нього нижче.
Просвітництво. Активізовані громадяни, тобто громадяни, які активізувалися, громадяни, які принаймні написали скарги, чи заяви до суду, чи провели певні акції протесту, потребують додаткового знання для подальшого переходу на рівень політичної еліти. Вони мають отримати практичні навики організації та здійснення протестної боротьби, базових знань політичних цінностей, громадянських прав тощо. Поява підкованих свідомих представників створює додаткові можливості для розробки альтернативних концепцій та програм реформ у країні, вироблення спільних позицій та поступову ідеологічну кристалізацію майбутньої еліти. Напрацьовані ідеї та документи, знову ж таки, потребують поширення шляхом просвітництва серед потенційних учасників альтернативної еліти. Тут треба знову ж таки сказати, що дуже багато сучасних рухів і якби різних таких неорганізованих форм протестів, пожирають самі себе дуже часто. Це поширене явище, тому що знову ж таки, тут починають діяти методом «проти», а не методом «за», починають руйнувати, а не будують фундамент.
Практика. Будь-які знання засвоюються та перевіряються на практиці. Після активізації та просвітництва має наступити практична протестна діяльність. Власне, тут мова не йде виключно про якісь радикальні протести, рухи чи кроки по відношенню до влади. Я вважаю, що на сьогоднішній день в Україні не існує потреби в силових сценаріях для знесення влади, оскільки вона розбалансована і неконсолідована, і, зрештою, як правило, будь-які спроби розіграти силову карту владою, діють у зворотному напрямку. Тобто вони зміцнюють опозицію, посилюють публічні позиції лідерів, щодо яких це застосовується. Ми маємо як два таких приклади: це Тимошенко та Ющенко. Абсолютно, мені здається, ті репресивні кроки щодо них, зробили їх лідерами. Скоріше основним завданням протестної діяльності — це є формування необхідної суспільної підтримки. Тобто, знову-таки, протестна діяльність — як засіб поширення своїх ідей, як засіб залучення нових ідей.
Без сумніву, перше запитання, яке виникає у контексті цих механізмів, це хто їх буде реалізовувати. Тому, пропоную перейти до сценарію виникнення альтернативної еліти. Власне, як я вже сказав, сценаріїв може бути досить багато, але я виділив такий, можливо, більш абстрактний, але тим не менше, на мій погляд, найбільш реальний. Не заглиблюючись у деталі, одразу скажу, що жодна із суспільних груп не може претендувати на самостійний перехід в альтернативну еліту. Це пов’язано з великих суспільним та регіональним розшаруванням населення. Фактично в сучасних українських умовах три групи володіють необхідним потенціалом для створення політичної альтернативи: це малий та середній бізнес, це незалежні експерти та громадські лідери, як інтелектуальні середовища, та молодь.
Власне, перше, тобто представники бізнесу, володіють важливими організаційними та ресурсними можливостями. Незалежні експерти та громадські лідери представляють інтелектуальне середовище, яке здатне продукувати ідеї та концепції. Або як мінімум, володіє необхідними знаннями знову ж таки для цього просвітництва. І, нарешті, молодь — це завжди потужна енергія та велике бажання здійснювати зміни. Ну, зрештою, і з подій у Молдові видно, що там відсотків, напевно, сімдесят молодих людей.
Костянтин Матвієнко. Але це «гарматне м'ясо».
Віктор Андрусів. Це, як правило. Тому я й кажу, що коли кожна з цих груп пробує зробити самостійний перехід, це є безперспективним. Відповідно, формування альтернативної еліти почнеться зі створення її ядра. Поступово, в трьох різних групах будуть консолідовуватися невеликі середовища активних людей із запитом на протестну діяльність. Ці середовища не зможуть вести самодостатню діяльність, оскільки кожному з них буде не вистачати цього потрібного елементу, який має інша група. Тобто, якщо це експерти, зазвичай вони не мають ресурсів, якщо це бізнес, зазвичай їм бракує тих самих концепцій, чи відповідного знання. Якщо це молодь, то їй бракує як знань, так і ресурсів. Але тим групам теж бракує цих людей, активних і, скажімо, таких жертовних.
Поступово, через виробленням механізмів координації зусиль, та прийняття спільних рішень, представники трьох середовищ консолідуються в невелику команду — ядро майбутньої еліти. Тобто це дійсно має бути невелика команда, це ядро. Вони і мають запустити ці три вище перелічені механізми. Тобто активізацію, просвітництво та практику. Основними завданнями цього ядра буде формування команд альтернативної еліти на всіх можливих адміністративних і регіональних рівнях, по суті вони будуть вибудовувати свою альтернативну систему управління.
Ще одне важливе запитання, яке визначає успішність цього сценарію, і без сумніву, в усіх виникне, — де взяти ресурси? Треба сказати, що в Україні, як правило, побутує викривлене розуміння поняття ресурсу, як виключно фінансового чи матеріального. Але мова йде про формування альтернативних людей, тобто не про їх підкуп, не про наймання їх на роботу, тому, у першу чергу, ресурс — це інтелектуальний прорив та персональна самовіддача, об’єднані суспільним запитом на альтернативу. Не обов’язково їздити по Україні зі сценою та артистами, щоб у чомусь переконати людей. Так само не потрібно збирати тисячі на мітингах і роздавати порції популізму. Цей ринок настільки зайнятий, що він банкротує усіх своїх учасників і створює перспективи для нових підходів. Без сумніву, що процес виникнення, формування та приходу до влади альтернативної еліти є тривалим. Він потребує стільки часу, скільки потребує людина, щоб позбутися вкорінених шкідливих звичок.
Мені б не хотілося задавати часову рамки, оскільки це суб’єктивно, і реальність залежить від великої кількості складно прогнозованих факторів. Єдине, в чому я не сумніваюся, це те, що альтернативна еліта — це єдиний шанс на збереження та трансформація нашої країни. Дякую за увагу.
Юрий Романенко. Дякуємо за доповідь.
Костянтин Матвієнко. В мене питання. Ви ототожнюєте еліту з верхнім прошарком бюрократії в політикумі, так? Тобто ви весь час говорили про соціальні ліфти, і говорили про еліту як про управлінську державну.
Віктор Андрусів. Як про людей, які приймають та втілюють рішення.
Костянтин Матвієнко. І ви не розглядаєте можливість прийняття та втілення рішень поза державним механізмом?
Віктор Андрусів. Власне, я розглядає це з позиції того, що таке має право на існування, тобто це, звісно, що воно може існувати. Але тут є питання якби самої політичної системи. Знову ж таки, чи ця альтернативна еліта буде розбудовувати альтернативні інститути? Тобто, це можуть бути знову ж таки альтернативні якісь органи влади, тобто, як Ленін, приміром, робив те, коли створював ці ради, які альтернативно функціонували, ще не маючи влади. І потім вони перейшли у владу. Чи знову ж таки, ця еліта формує компетентних людей, які заходять в ці існуючі інститути та трансформують їх із середини. Тому вона просто не може не мати оцієї великої кількості людей.
Костянтин Матвієнко. Але все-таки в існуючі інститути?
Віктор Андрусів. Так.
Костянтин Матвієнко. Чесно кажучи, молоде вино — старі міхи. Я хотів послатися на таку суперечність. З одного боку, ви сказали, що ця еліта є похідної від суспільства, а з іншого боку, і правильно констатували абсолютно, неспроможність інтелектуальну, моральну, етичну й таке інше. А з іншого боку, ви кажете, що суспільство продукує запит на зміни. Але, продукуючи запит на зміни, суспільство, тим не менше, не формує нову еліту. Ви не відчуваєте тут суперечності?
Віктор Андрусів. Не відчуваю, оскільки тут проблема є в чому? Проблема в тому, що суспільство скоріше формує невдоволення, а вже невдоволення створює оцей запит, грубо кажучи. Тобто, суспільство не створюється суто через запит...
Костянтин Матвієнко. Тобто відсутня проміжна ланка. Тобто формується невдоволення, але при цьому…
Віктор Андрусів. Але ще не запит.
Костянтин Матвієнко. Ні навіть формується запит на зміни, з’являється невдоволення, невдоволення формує запит на зміни, але от місток не перекидається до формування нової управлінської еліти, от оцього містку немає.
Віктор Андрусів. Я й кажу, що суспільство самостійно не може себе реалізувати, знову ж таки, для цього потрібне ядро.
Юрій Гаврилечко. Віктор, наскільки я зрозумів, у нас є мрія про світле майбутнє, а ось того механізму, коли мрія стає метою, його немає. Відповідно запит достатньо уявний, тобто бажання, щоб було краще. Ну, і бажайте собі, бажати можна рік, два, три, десять, хоч до кінця життя можна продовжувати про це бажати.
Костянтин Матвієнко. Ну, це пасивне бажання.
Юрій Гаврилечко. Це просто бажання. Тобто в активну фазу цей запит не переходить.
Костянтин Матвієнко. Так, потенціал є, але він ще не переходить…
Юрій Гаврилечко. І саме в продовження цієї теми, дуже цікаво зазначити, що у нас існує так би мовити певною мірою нової політичної еліти, яка за різними принципами починає керувати міністерствами, органами влади, тобто зверху є — так звані нові лідери, середній прошарок — це відповідно старе чиновництво, яке поки що там відмирає, і вже в самому низу — теж є вже певні якісь нові люди, яки поки що не мають знову ж таки, чиновницького досвіду певних рангів. Тобто є своєрідний гамбургер: зверху — нові, всередині — старі, і знизу — нові. І така система не працює взагалі, тому що порозуміння на всіх ланках у них одне між одним немає, і далі, я тут теж погоджуюся, що упродовж часу у нас середня ланка відмирає, тобто суто фізично там усі виходять на пенсію, і залишаються нові лідери у керівництві, які погано знають, як система має працювати взагалі, та не відповідають викликам часу, і відповідно ті нові, які ще знову ж таки, не мали ще часу, щоб набути управлінського досвіду. Відповідно ця система буде стояти як зроблений по Папієву там автомобіль, ззовні він може виглядати як працюючий…
Костянтин Матвієнко. Як держава…
Юрій Гаврилечко. Так, а насправді працювати не буде.
Віктор Андрусів. Тобто, я й кажу, що це по суті новий випадок. Розумієте змінилися глобальні умови, тепер не потрібно завойовувати державу. Тобто, якщо вона виконує ті функції, які вам потрібно, а вам потрібно звідти викачати ресурси та ще щось, то навіщо вам завойовувати цю державу? Тобто по суті можна сказати, що це нові форми завоювання. І тут проблему цього гамбургера, як ви сказали, полягає в тому, що дивіться, наприклад, Кучма був ефективний, тому що він гарно поєднувався з цією середньою ланкою, і тому його управління було ефективним. Прийшов Ющенко, він абсолютно з нею не поєднувався. Тобто, попри те, що він має повноваження, має владу, він не може провести рішення через них, тому що вони його не розуміють.
Костянтин Матвієнко. Я думаю, що не тільки не можуть, а й не хочуть.
Віктор Андрусів. Так, тут ще є суб’єктивний фактор. Але, власне, він, я тут для себе теж з’ясовував ці моменти, він думав, що йому достатньо видати рішення, а вже вся вертикаль мала би самостійно запускатися, і зачату він так і діє. Тобто я там доручив, і… Тобто це його постійне формулювання, що я доручаю…
Юрій Гаврилечко. Ми — цар усія Русі…
Віктор Андрусів. Тобто це, до речі, що характерно…
Костянтин Матвієнко. З царями те ж саме було, між іншим. Вони доручали, а воно гнило в тому болоті бюрократії дуже довго. Це не перевірялося, і власне це погані бояри.
Юрій Гаврілечко. До речі, хочу трохи сконцентруватися саме на цифрах. Коли у нас кажуть, щось подібне до того, що у нас потужна бюрократія, чи там багато чиновників, є досить чіткі критерії, що таке багато, мало, потрібно чи непотрібно. Свого часу, ще за часів Кучми, як не дивно, я впевнений, що всі про це знають, у 2004 році Голодержслужба проводила внутрішньо службове дослідження щодо ефективності роботи державної служби. Ці дані були оприлюднені, думаю, що їх можна й зараз знайти в Інтернеті, якщо знати, де шукати. І цифра мене вразила. Ефективність роботи державних службовців на рівні міністерств, обласних адміністрацій і нижче, була на рівні шість відсотків. Ефективність роботи державних службовців на рівні Адміністрації Президента — десять відсотків. В Україні зараз десь близько чотирьохсот тисяч чиновників. Це означає, до речі, що можна їх скоротити в десять разів без зниження якості їхньої роботи.
Костянтин Матвієнко. І зауважте, це вже при застосуванні інноваційних технологій, настільки все екстенсивно.
Юрій Гаврілечко. Так, зовсім. Це суто арифметична дія, й гірше не буде. Мало того, як соціолог, я можу сказати, що якщо їх зменшити в десять разів, то вони будуть ефективніше працювати лише тому, що ланка між виданням доручення та його виконанням скоротиться.
Костянтин Матвієнко. Скорочується шлях руху паперів.
Юрій Гаврилечко. Відповідно, ресурсу для наповнення оцієї категорії державних управлінців скорочується. Тобто сорок тисяч — це не чотириста, їх набагато простіше готувати і дешевше.
Костянтин Матвієнко. А куди братів, сватів, родичів, коханок і таке інше дівати? Ви що?
Віктор Андрусів. От дивіться, я хочу звернути вашу увагу на такий момент. Чому от виникає от цей елемент родичів, водіїв, секретарок. Це питання довіри. Тобто, знову ж таки, навіть ті політичні команди, які зараз перебувають при владі, у них немає механізмів, щоб…
Костянтин Матвієнко. Даруйте, даруйте. Це питання неробства. Я прилаштую родича заступником голови держадміністрації, нехай сидить там цілий день в інтернеті, або грає там у шарики. От у чому проблема.
Віктор Андрусів. А для чого?
Костянтин Матвієнко. Для чого? Щоб отримував гроші й нічого не робив.
Віктор Андрусів. Ну, можна тоді просто йому платити гроші.
Юрий Романенко. Смотрите, часто оппозиция, вот, допустим, классический случай, который я приводил неоднократно в свое время, когда Хорошковский пришел в Минэкономики, и они там попытались с Грановским сделать сокращения. Они посчитали, что нужно сократить там в три или раза госслужащих, где-то тысячу двести человек, по-моему, по штатному расписанию.
Костянтин Матвієнко. Там було тисяча шістсот, вони хотіли залишити чотириста.
Юрий Романенко. Ну, в четыре раза, да. Так вот, когда они начали это делать, то очень быстро к ним пришли «гонцы», которые очень четко обозначили неправильность таких действий.
Костянтин Матвієнко. Можна я скажу? Вони позначили поля, вони позначили, що ось це поле — за тим, те поле — за тим, і його не можна чіпати, тому що певний дисбаланс буде.
Юрий Романенко. Правильно, я как раз хотел об этом сказать. И эти гонцы сказали, что каждый человек там как бы ведет определенные направление.
Костянтин Матвієнко. Корупційне.
Юрий Романенко. Да, коррупционное, от той или иной промышленно-финансовой группы. И вот когда они сели и просчитали все как бы интересы, которые есть, действительно, оказалось, что там нужно именно четко такое количество человек, не больше и не меньше.
Костянтин Матвієнко. Просто в пази увійшли, пазли склалися.
Юрий Романенко. Да, и это то, о чем говорили вы как раз о том, что касается дерибана ресурсов, эта система чрезвычайно эффективна. Поэтому тут речь идет не о людях, как таковых, а речь идет о позициях. И следовательно, тут эффект доверия на самом деле очень важен. Потому что, если ты ставишь на «кормление» человека, и через этого человека идут какие-то финансовые, административные потоки и так далее, то ты должен быть уверен в том, что он будет обеспечивать как бы направленность потока именно на тебя.
Віктор Андрусів. І не тільки, він буде, скажімо так, безпеку забезпечувати твою, що він тебе не здасть, що він не підкине компромат і тому подібне.
Костянтин Матвієнко. Але тим не менше, це повсякчас дає збій. Тобто оця система з компроматами повсякчас, зі здаванням дає збій. Приклад суддя Зварич…
Юрий Романенко. Поэтому как бы и возникает феномен «родственников». Да, действительно, у них есть это тотальное недоверие ко всем, и они ставят как бы своих в надежде, что родственники не сдадут.
Віктор Андрусів. Але це все ще є свідченням того, що ті групи, які при владі, вони є дуже малочисельними. Тобто, погодьтеся, у нас ж не племінний лад, коли у нас усе плем’я родичі. Тобто родичів тут багато не буває, їх дійсно бракує. Тобто питання в тому, чому дає збій ця система їхня?
Юрий Романенко. Я согласен с тем, что в принципе, у нас такая на государственном уровне и в регионах, и в центре как бы феодальная система, феодализм своеобразный. Когда родственники, друзья и так далее…
Костянтин Матвієнко. Нам би феодалізм казахський…
Юрий Романенко. Есть так называемый феномен доменов, мы развиваемся, существует какое-то восточно- христианское пространство, оно развивается посредством развития доменов. Что такое Домены? Домены — это группы людей, десять, двадцать человек, которые изначально как бы объединяются по принципу родственников, дружественных связей, служебных и так далее, и потом они идут по карьерной лестнице тянут друг друга везде. И мы как бы развиваемся такими доменами.
Костянтин Матвієнко. Коза Ностра. У мене є теж виступ. Я можу починати?
Юрий Романенко. Да.
Костянтин Матвієнко. Перша моя теза, що суспільство є модернішим і більш просунутим за державу. Тобто держава програє в психологічному плані конкуренцію суспільству. Бюрократія корпорацій, бюрократія великих виробництв, бюрократія мережених корпорацій — вона набагато потужніша, інтелектуальніша, освіченіша і найголовніше більше технологічна. Корпорації набагато швидше приймають рішення, набагато якісніше, більше досліджують, з точки зору саме наукової, досліджують предмет прийняття свого рішення, і таким чином держава поступово починає провисати (точніше, вона вже провисла), починає провисати у порівнянні з корпораціями. Корпорації поступово заміщають цілі державні функції. От у принципі, держава в явочному порядку пішла на це. Тобто уже половина медичних послуг надається не державою, а особливо якісних послуг, а надаються на рівні приватного бізнесу. Це стосується освіти, це стосується частини комунальних послуг, це стосується майже половини безпекових послуг. І поле відповідальності держави на сьогоднішній день кардинально зменшується. Тобто нам уже не потрібно стільки держави, що називається. От у суспільстві стільки держави на цей час не потрібно.
Друга моя теза. Електоральна демократія, як механізм формування влади, значно мірою себе вичерпала. Причому вона раніше себе вичерпувала в Україні й, у другу чергу, вона себе вичерпала в країнах традиційної електоральної демократії. Чому вона себе вичерпала в Україні, доповідач нам чудово пояснив, ми усі розуміємо, яким чином відбувається заміщення вакансії в політико-бюрократичному середовищі, і ми розуміємо, що воля виборця має, опосередковане, звісно, відношення до реальних заповнення цих вакансій у політиці чи бюрократії. На Заході електоральна демократія зараз працює краще тільки за рахунок одного чинника — традиційна культура, зокрема, правова культура. Якби не традиційна культура на Заході, традиційне розуміння, як правильно, не як законно, а як правильно, то у цьому разі й там вона вже б давала збої. От, ви ніколи не задумувалися, що нам весь час нав’язують ідею сталого розвитку? Слово «сталий» від слова «стояти», фактично сталий — це зупинка розвитку. Тобто західні…
Юрій Гаврилечко. Відстій певний.
Костянтин Матвієнко. Ну, відстій теж, очевидно, може бути певним проявом…
Юрий Романенко. На самом деле, они сами эту концепцию придумали — устойчивого развития.
Костянтин Матвієнко. Ні, вони притримуються концепції кроків розвитку, тому що, от коли вони нам нав’язують сталий розвиток, це означає, що ми їх ніколи не наздоженемо. Тобто це постійне стале збільшення, але вони будуть теж іти тим станом розвитку, і таким чином розрив буде завжди зберігатися. Ось чому їм потрібен сталий розвиток. Ми не можемо собі дозволити розкошів, особливо зараз, в умовах цієї благословенної кризи, ми не можемо собі дозволити оцю концепцію сталого розвитку, ми можемо говорити тільки про кроки розвитку. Для того щоб такі кроки здійснювати, а це буквально фазовий перехід, тобто це швидко і в зовсім іншу якість. Для того щоб такі кроки здійснювати, нам необхідно створювати фактично новий тип держави. Я умовно називаю цей тип держави — інноваційна держава. Головною її ознакою є принципово інший механізм прийняття та реалізації рішень. Частково це зрозуміло, тобто це використання засобів сучасного зв’язку, це використання для прийняття та реалізації рішень інтернету.
Чому корпорації набагато більш динамічніші, ніж держава? Держава досі діє на паперових носіях. Ви знаєте, так, що документ є документом тільки тоді, коли він підписаний, з мокрою печаткою і тільки тоді це доручення. Досі резолюції пишуться від руки, тобто це фактично темпи обігу інформацією, темпи обігу документів, темпи, якими мають реалізуватися рішення, в державі є набагато повільнішими, ніж у корпорації. І держава, якщо вона не перейде на нові принципи здійснення управління, вона ніколи не буде конкурентнішою за корпорацію та поступово в цих корпораціях розчиниться. Я вже казав про те, що багато державних функцій просто вже зникають як такі. І от ця інноваційна держава потребує поступово нової еліти, в чому у нас є проблема. Якщо ми говоримо вже в парадигмі, що еліта — це бюрократія та політикум. В чому є проблема цієї публіки? Це справді низький рівень освіти. Тобто дуже обмежений світогляд, низький рівень ерудиції, погане знання історії, літератури, культури, філософії тощо. І ця от нестача компетенції підміняється, з одного боку, великою чисельністю бюрократичного апарату. З іншого боку, імітацією їхньої діяльності, засекречуванням цієї діяльності, непрозорістю діяльності влади. Ви знаєте цю мою улюблену фішку, що бюджет має в інтернеті виконуватися, всі інші документи мають бути доступними в інтернеті й таке інше. Цього не відбувається тільки тому, що от якщо, не знаю, доводилося вам коли-небудь бути на засіданнях Кабінету Міністрів? От рівень обговорення там є неймовірно низьким. Тобто рівень інформованості міністрів є просто недостатнім рівня тих рішень, які вони намагаються прийняти. Саме тому вони приховують рівень своєї некомпетентності від суспільства, і пробують бути максимально непрозорими.
Верховна Рада є винятком. І ми завдяки цьому стриптизу, інтелектуальному стриптизу, чи духовному, чи моральному стриптизу Верховної Ради ми бачимо, наскільки ця еліта некомпетентна. Тільки завдяки оцим трансляціям, ми насправді розуміємо, наскільки вони тупі, притому, врахуйте, що їхні виступи ще і готуються. У цьому зв’язку, от Юра знає, я повернувся вчора з Казахстану, там що роблять? Близько трьох тисяч осіб молодих, які закінчили місцеві університеті, Назарбаєв відправляє до кращих вузів світу: Японія, Великобританія, Німеччина, Сполучені Штати, останнім часом Китай і таке інше. І от коли спілкуєшся з середньою чиновницькою ланкою там, то рівень компетентності, інформованості, уявлень про світові тренди молодої казахської демократії навіть не на порядок, ризикну стверджувати, на три порядки вищий за рівень компетентності та інформованості молодої української бюрократії. Ну, якби от такого собі добродія секретаря Донецької міської ради запросити куди-небудь туди в Казахстан на якийсь диспут з чиновниками місцевими, то це б виглядало непросто жалюгідно, а я просто не знаю, як це би взагалі виглядало. Просто я його взяв за приклад, тому що він публічний, він світиться, і можна це побачити, так би мовити, наочно.
Віктор Андрусів. Його світять як новий проект.
Костянтин Матвієнко. Так, він планувався як певний технологічний проект, але зараз про це вже можна забути. Що є ще проблемним у формуванні сучасної української еліти? От майнове розшарування одночасно дало нам розшарування інтелектуальне та розшарування культурне. От коли ми згадували сьогодні про те, що більшість школярів не бажає йти у владу, то зауважте, туди не бажають іти й найбільш компетентні, й ті, хто реально можуть та розуміють, що вони без розкрадання бюджетних коштів себе реалізують, що вони самі собі своєю компетентністю на життя якось зароблять. Ще був такий радянський анекдот. Художник, який не вміє малювати, малює мініатюри, кравець, який не вміє шити, шиє мініспідниці, а інженер, який не знає своєї справи, йде працювати в міністерство.
Так от, цей анекдот цілком точно реалізується й зараз. Тобто в бюрократію та в політику йдуть найбільші нездари. І от насправді, Глузман абсолютно правий (Семен Глузман, я маю на увазі), що ми маємо негативний відбір у еліті. Тобто інфільтрація непотребу відбувається нагору — такий парадокс сучасної України. Таким чином, твердження, що «всякий народ гідний своєї влади», для України не діє. У нас влада менш компетентна, менш рефлексивна, ніж суспільство. Повторюю, суспільство конкурентоздатніше. У тому числі і в інтелектуальному плані в порівнянні з владою. Таким чином, коли ми говоримо про формування нової еліти, то перше, що ми повинні зробити, це створити мотивацію для компетентних людей, брати на себе відповідальність за те, що вони стануть управлінською елітою. Друге, що ми повинні зробити, це еліту інтелектуальну, яка є, от ті ядра, про які говорив доповідач, до речі, не одне ядро, а цих ядер кілька, і насправді завдання полягає в тому, щоб зараз уже спочатку відбулася комунікація між цими ядрами, а потім їхня максимальна інтеграція, щоб вони все-таки виступали як єдиний, нехай складний, складений, до певної міри штучний, але все-таки єдиний суб’єкт, а не кілька. Тому що інакше буде традиційно українська ситуація: два українці — три гетьмани.
Віктор Андрусів. Я якраз говорив про те, що у них виходу немає, тому що самостійно їм не вистачає можливостей для втілення цих завдань.
Костянтин Матвієнко. Справедливо. І наше з вам завдання, як експертів, пояснити їм, що іншого виходу, як конектитися, у них просто немає, що вони мають гуртуватися. Тому, чому ми маємо, знову ж таки, з практики знаємо, зворотну ситуацію, коли виникають дуже багато різних громадських ініціатив, спроби щось поміняти, але від них одразу заяви, на кшталт, що «я з ними на одному гектарі політику робити не буду». Отже, це лише завдання — сформувати цей складний суб’єкт із цих ядер, і далі сформувати стратегічні завдання по формуванню держави як такої, причому формування держави має йти паралельно з форматуванням суспільства.
Закінчуючи, ще раз наголошую на тому, і це моя суб’єктивна думка, я вважаю, що метою має бути формування саме інноваційної держави, де електоральна демократія буде мати вже зовсім інший зміст форми, ніж та, яка існує зараз.
Юрій Романенко. А який?
Костянтин Матвієнко. Я думаю, що електоральна демократія, з одного боку має бути розширеною, з точки зору участі через інтернет в головуванні. Є речі, припустимо, коли невелика територіальна громада може приймати багато рішень за принципом сходу. Тільки не треба для цього збирати їх усіх в якомусь приміщенні, без кондиціонеру в клубі, а для цього достатньо запровадити процедуру голосування. Тобто на сайті цієї територіальної громади з відповідною захищеністю від підтасовок, це реально зробити, і про це вам будь-який програміст скаже.
Юрій Гаврилечко. А транзитні сервери?
Костянтин Матвієнко. Транзитні сервери? Ну, я думаю, що для села хто-небудь буде на такі дорогі технології витрачатися. Насправді, захиститися від цього абсолютно раз плюнути, це робиться. Тобто, з одного боку, представницька демократія має бути розширена, а, з іншого боку, складні компетентні рішення мають прийматися на рівні менеджменту. Тобто має бути виняткова компетенція менеджменту, умовно кажучи, виконавчої влади, куди не може втручатися виборець, громадянин, тому що він не є компетентним. Знову-таки прописуються типи таких рішень, які є винятково компетенцією менеджменту.
Юрий Романенко. Тоже самое, что существует в той же Европе или Штатах.
Костянтин Матвієнко. У Швейцарії це дуже поширено.
Юрий Романенко. Есть видимые, публичные секторы, а есть непубличные секторы, тот же Совет по международным отношениям в Соединенных Штатах, на котором вырабатываются стратегические решения.
Костянтин Матвієнко. Правильно, це на рівні нації.
Юрий Романенко. Да, он там не управляется с помощью электорального воздействия.
Костянтин Матвієнко. Точно такий самий приклад на рівні Нью-Йорку — Інститут розвитку Нью-Йорка, який узагалі він інститут, але насправді рішення готуються ним, і приймаються рішення там усередині, а мерія просто з ними погоджується та виконує, а іноді навіть для такого виконання ресурси мерії непотрібні.
