Андрій Слюсарчук: За своє життя я ніколи не мав нічого свого

У 2 роки він вільно читав, у 9 – закінчив школу, у 18 – став дипломованим лікарем, а в 38 – нейрохірург, нейропсихолог і гіпнотерапевт Андрій Слюсарчук потрапив до Книги рекордів Гіннесса.
Побутує думка, що його метод розвитку пам’яті претендує на Нобелівську премію. Кажуть, за Андрієм Тихоновичем уже давно «полюють» іноземні інститути мозку. -- «Мені казали, що я – ніхто»
Андрію, в Інтернеті про вас пишуть у такому форматі: «Нас розважатимуть Надя Мейхер і чаклуни». Майже всі статті присвячені тому, як Слюсарчук «вгадав–запам’ятав–переміг». І ніде не можна дізнатися, з якої ви сім’ї.
Мій тато був кардіохірургом, а мама – дитячим лікарем. Коли мені виповнилося вісім років, вони загинули в автокатастрофі. Зі мною було багато клопоту, тому легше, звичайно, мене позбутися, а дитячий будинок – «хороша» для цього можливість. Усі родичі забули про мене. Я потрапив у колектив дітей з дуже складною долею, зрад¬жених, яким бракувало ласки, уваги, любові. У цих дітях було стільки злості й агресії… А педагоги, які зобов’язані були замінити нам рідних, захистити нас, спробувати вселити в нас віру, надію і любов, – насправді створювали атмосферу ненависті, неповаги, жорстокості.
Усе, що я чув про себе, так це те, що я – нікчема і майбутнього у мене немає. Уявіть собі, як це – втратити віру в себе. У дев’ять із половиною років я відчув, що таке приниження і небажання жити. Зустріч із моїми «колегами»-психіатрами запам’яталася мені як «каральна» медицина. Нейролептики, прив’язування до ліжка, залякування… Усе це маленькі епізоди з мого страшного дитячого життя. Для «дітей-переростків» я теж був чужим. Сила інтелекту в дитячому будинку була немодною.
Мене били, при цьому висміювали мої вже «недитячі» захоплення медициною, психологією і божевільну любов до книжок. Про мене написано багато, але ніхто так і не намагався зрозуміти, з чим мені довелося боротися, щоб стати тим, ким я є сьогодні. Зі мною досі «воюють», не можуть мені пробачити «несхожості». Знаєте, мені дивно чути: «важке життя, ось і зламався». Моя життєва історія – не мед, але я не спився, не пішов із життя, не зірвався. Хотів бути гідним своєї дитячої мрії – стати хорошим лікарем.
Чому ви зайнялися вивченням мозку?
Можливо, я абсолютно не¬об’єк¬тивний, але мені здається, немає нічого більш безмежного, ніж мозок. Прийнято вважати, що душа – в серці людини, хоча для мене очевидно: вона – в голові. Адже вся еволюція природи полягала не в розвитку серця або печінки – вони у всіх ссавців однакові. Еволюція полягала у збільшенні функцій і об’єму нашого головного мозку. Саме це сформувало сучасну людину, що, правда, не застрахувало її від дурниць. Щури, натиснувши на педаль, що веде до неприємностей, щодуху біжать від неї. А людина може все життя безперервно тиснути на цю педаль. Чи не прикро?
-- «В Україні науки немає»
Ви вчилися в Москві, Санкт-Петербурзі, Відні. Куди тепер у нашій країні можна приткнутися з такою кількістю знань?
Я дуже пристойно закінчив інститут, а мене відправили в Україну. Усі вважали – не поталанило. А насправді – це був щасливий випадок. У місті Новояворівському Львівської області я самостійно працював чотири роки, однак усі мої спроби ввійти до системи охорони здоров’я України були безуспішними: українська нейрохірургічна еліта «чужих» до себе не підпускає.
Але я – щаслива людина, оскільки знаходив інтерес у всьому, чим зай¬мався. У Москві, в тепличних умовах клініки, я ніколи не досягнув би таких результатів. А так – доволі швидко захистив кандидатську та докторську дисертації, за плечима – цікавий, захоплюючий матеріал про життя. Але в 1990-х роках в Україні я зіштовхнувся з двома суттєвими перешкодами для моєї наукової кар’єри: я був молодим, мені було лише 18 років, хіба ж це вік для ескулапа? До того ж, намагався напрацьовувати свій індивідуальний почерк лікаря, використовуючи свої знання, інтуїцію, за що опинився в немилості.
Багато що мені було недозволено. Але я не впадав в істерики. Продов¬жував працювати. Адже знав: є «гамбурзький рахунок». У науковому світі знають, хто чого вартий насправді. Я викладав у «Львівській політехніці» курс психології, але й там для мене не знайшлося місця. На кафедрі нейрохірургії в Київській медичній академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика я – теж чужий. У Київській лікарні швидкої допомоги – як у дитячому будинку: мої колеги навідріз не бажають приймати мене...
Ви відкрито заявляєте, що в нашій країні у сфері медицини науки не існує.
Сучасна людина забула, що всі відкриття – це гра образів, політ думки, відчуттів, віри. Урешті-решт, це казка, ілюзія, надія, з якою «вчений» просто грався. Ніхто не створював науку – всі явища відкривали випадково, у грі життя. Сполучаючи різні хімічні сполуки в різних пропорціях, Нобель вийшов на створення пороху, динаміту.
А що тепер? Науку «запхнули» в канони, створили соціальні інститути, які назвали академіями, обклалися міфами про свою велич. Від багатьох вчених мужів у медицині чуємо: «Є дві думки із цього приводу – моя і неправильна». Ускладнили процес написанням дисертацій і чекають на науку – але де ж їй там узятися?! Головне – зробити послугу відомим авторитетам, керівникам від медицини!
Скажемо відкрито: від Радянського Союзу ми втекли недалеко. Ці мужі від науки збудували державу в державі, «доять» нашу країну і ухитряються отримувати гроші ні за що. Вони відпустять науку, дадуть шанс? Ні. Те, що я зараз роблю, – зіткано з болю, трагедій, це скорочене моє життя. Мені лише 38 років, а я вже пережив інфаркт. Так, я – лікар-нейрохірург, професор без робочого місця, а коли у мене з’являються однодумці – вчені мужі кажуть їм: «Кого ви слухаєте? Він же шизофренік!».
-- Те, що відбувається з країною, – трагедія
Як минула ваша двогодинна зустріч із Ющенком?
Наші ЗМІ часто показують людей не такими, які вони є насправді. Я був здивований: переді мною був коректний, адекватний, сучасний європейський політик. Дійсно – отруєний отрутою сучасної політики. Але ми так звикли до ляпасів і самодурів-правителів, що у появу проєвропейської людини не віримо. Нам потрібні Сталін, Берія, ще хто-небудь екзальтований – щоб усе підпорядкував грубій силі, залякав страхом смерті... Це трагедія. Знаєте, наших людей треба серйозно лікувати. Ми ще в кризі не були, треба ще два Голодомори, аби українці зрозуміли хоч що-небудь.
Якось я зі своїми студентами, у яких викладав психологію, провів дуже цікавий експеримент. Ми винесли на вулицю телевізор, поставили приховану відеокамеру і впродовж години спостерігали, як щонайменше сорок осіб тягнули телевізор у свою машину. Ми ледве видирали його із рук охочих. А потім поклали на траву студента, зоб¬разили сліди крові з рота... За годину підійшла бабця: «Що ти тут, хлопче, лежиш! Ой, уже напився! Що ж батьки скажуть!». Більше ніхто не підійшов. Людське життя стало нікчемним. Сучасний телевізор, машина, ділянка – ось це важливо. А людина – образ і подоба Творця – нічого не варта.
Ющенко вам щось важливе сказав?
Ще на початку розмови Президент запропонував: «Можна в нашому діалозі не за протоколом ви будете “першою скрипкою”»? Я заперечив: «Як так можна?». Він відповів: «У медичній сфері я – не авторитет». Я бачив дуже багато відомих учених, чиновників, але мало хто спробував мені допомогти. Ніхто не зробив у моєму житті так багато, як Віктор Андрійович за п’ять хвилин. По-перше, він зателефонував Леоніду Черновецькому і попросив допомогти мені з квартирою. За все своє життя я ніколи не мав нічого свого. Складно розумом і руками чесно заробити… Хоча, як дитина-сирота, я мав би отримати житло від держави.
А коли я почав розповідати про свої наукові напрацювання, про своє бажання створити в Україні Інститут мозку, Віктор Ющенко, як ніхто інший, з розумінням поставився до цієї ідеї. Просив мене: «Залишайтесь у країні! Ви потрібні Україні!». А ще я був здивований тим, що перед аудієнцією мене ніхто не «роздягав», довіра дорогого коштує!
Така у нас безвідповідальність у країні?
Ви не зрозуміли. Президент просто йшов «ва-банк» – це багато про що говорить.
Чи можлива в Україні поява геніїв?
За Радянського Союзу система була дуже уважною: могла і середнякам дати необхідне, і геніїв викристалізувати. Якщо геній нічого не мав проти системи – він був на вагу золота. Пригадайте Єлізарова, Федорова. А нинішня система – нуль. Для неї нічого святого не існує.
Наприклад, Тарас Шевченко сформувався завдяки тим панам, які його побачили. Років 100 тому еліта виловлювала Чехова, Гоголя і допомагала їм. А у мене сьогодні в комп’ютері 24 наукові роботи, і я не можу їх опублікувати: немає грошей. Я написав понад 200 наукових статей, але не гідний їх публікації. Я поза справами, моя робота нецікава. Але хто мене може оцінити? Зараз щиро можу сказати, я – носій знань. У мене є досвід. Я готовий віддати цей скарб, але його ніхто не бере.
Мій телефон не замовкає: у слухавці як завжди – благаючий голос про допомогу. Я розумію, скільки в Україні тяжких хворих, а я не стою за операційним столом – немає місця. Журналісти ставлять запитання: «Чи вірю я в Бога?». Я б хотів. Якби не було Бога – його треба було б обов’язково придумати. Але, придивляючись до людини, я не бачу Бога. Бачу меркантильність, бажання наживи. Я готовий працювати, але що б не робив – мені не дають бути лікарем.


Володимир РЕЗНІЧЕНКО, завідувач відділення хірургії хребта і спинного мозку Київської міської лікарні швидкої медичної допомоги
Андрій Слюсарчук – дуже сильний лікар. Він чудово знає й анестезію, і нейрохірургію, і фармакологію. Причому у фармакології йому доступні такі нюанси, про які не знають фармакологи, – зокрема він розбирається в сумісності препаратів. Андрій Слюсарчук – надзвичайно сильний діагност, може працювати в будь-якій сфері. Він справжній лікар-універсал. Не дарма його називають «людиною-комп’ютером»: видає діагноз миттєво. Я такого не бачив! Володіючи феноменальною пам’яттю, він вибирає оптимальний варіант лікування. А оскільки дуже добре знає всі препарати – призначає пацієнтові саме ті ліки, які підходять йому найкраще. Це вражаюче! Радієш, що така людина є в Україні. Треба надати Андрію Слюсарчуку можливість удосконалюватися в нашій країні. Але, на жаль, виходить так, що в нього є багато ідей, знань, але він не знає, кому це віддати. І не дай Боже, щоб такий фахівець виїхав за кордон.

***
-- В Інтернеті на форумі, присвяченому гіпнозу, НЛП, трансовим станам і саморозвитку, є такий цікавий діалог:
– А хто такий Слюсарчук?
– Це знаменитий гіпнотерапевт, нейропсихолог. Його ще називають «доктор Пі». Двократний рекордсмен Книги рекордів Гіннесса.
– Класний чолов’яга... Просто мені здається – його розпіарили. Хоча, хтозна.
– А мені здається, що в Інтернеті хтось сидить і піарить чувака. Не здивуюсь, що він сам себе і піарить.
– Мені здається, піарити заслуги – не гріх. Андрій Слюсарчук – це реально крутий мужик і не шоумен якийсь. Він – українець і робить те, що робив Вольф Мессінг.
Людина працює в нейрохірургії, може вивчити книгу на 1000 сторінок за 40 хвилин, і якщо ти запитаєш, що написано на будь-якій сторінці, він тобі відразу це скаже дослівно, літера в літеру. Він множить в умі тридцятизначні числа за шість секунд. Слюсарчук – геній! Це живий приклад сили людського розуму.
Я радий з того, що Андрій живе в Україні й працює в нейрохірургії на благо всього людства. Ось тільки шкода, що ніхто не спонсорує його проекти й експерименти, зав­дяки яким усе людство може вийти на новий рівень життя.
Теги:  
Здоровье
ПО МАТЕРИАЛАМ:Ксенія Мелешко, журнал «Главред»