Діана Мьор: «Галичина – мій внутрішній привид»
Два роки тому Діана Мьор надрукувала роман «Живці та тіні». Роман про Галичину. І хоча на доданій до книги мапі «Галіція» розташована між Польщею, Угорщиною і Австрією, а про Україну й згадки нема – все ж текст просякнутий українськими реаліями. Читаючи, розумієш – так, це про нас, про Україну.
Роман про Галичину отримав у Бельгії (адже Мьор – бельгійка, народилася в Уклє) найвищу літературну премію імені Віктора Росселя. Тут той самий випадок, як у нас із Шевченківською – вище не буває. Навіть гонорові французькі видавці зважають на лауреатів премії Росселя.
Діана – приємна молода жінка. Але за чарівною усмішкою криється серйозний фахівець, перекладач німецьких філософів – Ганса Айслера, Еріха Авербаха, Гаральда Вайнріха, щоденників Гайнріха Гайне. Цей факт примушує уважніше придивитися до її творів. «Живі та тіні» - це не звичайна «попсова» сімейна сага на кшталт «Унесених вітром», не просто спроба подати трагедію однієї родини на тлі масштабних історичних подій – у романі Діани Мьор люди обертаються на символи подій, історія стає однією з дійових осіб, а оповідь ведеться від неживої особи – будинку.
Діано, події у твоєму новому романі «Живі та тіні» відбуваються на теренах Галичини. Незважаючи на те, що довгий час цей край був окупований різними імперіями, Галичина – невід’ємна частина України, важлива складова нашої історії і культури. Чому ти вирішила обрати саме таке місце дії?
Щось є у тій землі незбагненно-могутнє. Я багато подорожувала Східною Європою, хоча саму Галичину відвідала лише після написання книги. Але я багато чула й читала про цей край – поділений між поляками і австрійцями, де дуже гостро стояло (й стоїть) національне питання.
У будь-якому разі, Галичина – це лише тло. Якою була первинна ідея? Мені уявлявся занепад старовинного роду, десь на маргінесі Австро-Угорської імперії, не в самій Угорщині, а десь далі. Потрібно було змалювати великий маєток, господарі якого належать до однієї національності, а підвладні їм селяни – до іншої. Де, у якій провінції можна було його розташувати? Довгий час я думала, що маєток знаходитиметься в Угорщині. Та якось мені спало на думку: слухай, це має бути Галичина! Це ж очевидно! Галичина – природне перехрестя держав і народів. Вона входила до складу Польщі, що за сто років до описуваних подій була поділена.
Я стала читати книжки на цю тему, збирати інформацію. Поступово стало зрозуміло: Галичина – це ідеально. Адже оповідь у романі ведеться від імені неживої істоти – будинку; себто живого, але й неживого водночас. Отже, будинок-привид, будинок-оповідач. І знаходиться цей будинок у країні, якої не існує. Країні-привиді.
По-твоєму, Галичина – привид?
Після поділу Польщі – так. Тут співіснували кілька мов – і цей полілінгвізм був тісно пов’язаний із соціальною нерівністю: багатії належали до однієї нації, селяни – до іншої.
Галичина – мій внутрішній привид. Це наче центр моєї внутрішньої мапи, міфічне осердя, де перетинаються різні теми, якими я віддавна цікавлюсь. Привид – ключове слово, адже в романі ідеться саме про привидів. Мені сподобалась сама ідея використати в якості тла землю, що часто переходила з рук у руки і де наявні численні культурні нашарування; а будинок – це пам’ять цього фантомного краю.
А чому за оповідача ти обрала будинок?
Так пішло від самого початку. Розумієш, я не могла взяти за оповідача людину – якусь стару бабцю-графиню чи гувернантку, що підглядає за життям великої родини. Людина-оповідач мені була нецікавою. Адже розказана в книзі історія набагато довша за людське життя; а відсторонена хроніка, анонімний оповідач – це нудно. Просто переповідати історію п’яти поколінь – ні, тільки не це! Але – де взяти оповідача, який міг бути свідком усіх цих подій, постійно перебувати поруч із героями і до того ж був би цілком об’єктивним? Оповідача, який міг би аналізувати події і був би фізично присутнім?
Часом я справді відчувала себе великим будинком. Зрештою, будь-який письменник – це будинок, усередині якого живуть герої. Вони страждають, дискутують, галасують – і ти все це чуєш!
З іншого ж боку, мій будинок – наче людина. Він непорушний, але мріє про подорож, хоче піти, вирватися з обридлого обрію, побачити світ. Як не дивно, але саме будинок у «Живих і тінях» утілює емансипацію, саме будинок від першої ж сторінки найголосніше вимагає свободи.
Отже, «Живці та тіні» - це скоріше сімейна сага, ніж історичний роман. Історія – лише тло…
Ні, я б так не сказала. Історія у моєму романі повсюдно. Вона безгучно втручається у життя персонажів. Це тільки здається, що дія відбувається на тлі тих самих ланів та дерев. Найскладнішим було увести історію до статичної оповіді – адже ми не виходимо за межі будинку. Захоплююче завдання – не маючи можливості рухатися, ввести до оповіді згадки, натяки на все те, що відбувається у цей час у Європі. Світ вирує – і ми це відчуваємо. Скажімо, період 1846-48 рр. – «весна народів» - займає добрих двісті сторінок! Ні, історія – це не просто оздоба. У кожного покоління – власний тон, у кожної епохи – власний контекст…
Я дуже люблю Середні віки, та все ж ХІХ століття – найцікавіше. Постійні повернення у часі, людство весь час оглядається назад, аналізує минуле. Наполеонівські війни, «весна народів», сплеск національних почуттів – усе це в одному столітті! Мій роман – дуже складний, тут багато персонажів, безліч історичних алюзій – і саме цього я прагнула.
Звідки ти черпала інформацію?
Мої розвідки здебільшого хаотичні, я не складаю якихось планів. Принаймні на початку. Беру все, що трапляється під руку, намацую, потім іду найцікавішим слідом…
Що саме… Підручники, періодичні наукові видання, старовинні енциклопедії, езотеричні видання (зокрема, щоб довести масонство Міцкевича, про що згадується в романі)… Не менш важливі й художні твори. Зокрема, у випадку з Галичиною це були Йозеф Рот, Бруно Шульц, Марі фон Ебнер-Ешенбах, Захер-Мазох, Зінгер, Моргенштерн… Багато я взяла з польської літератури: «Рукопис, знайдений у Сарагосі» Яна Потоцького, твори Джозефа Конрада, Шалома Аша. Гадаю, головним поштовхом до написання «Живих…» був Шульц. Саме у нього я знайшла суто галицький, фантасмагорійний «дух місця».
Ти бувала в Галичині?
Так, у серпні 2005-го. Я не шукала чогось конкретного, хотілося просто відчути атмосферу, перевірити, чи правда все те, що я читала про цей регіон, побачити краєвиди. Я хотіла об’їхати все – від Кракова до Поділля і Буковини. Але, на жаль, у мене був лише один тиждень. Отже, подорож була доволі хаотичною, і в результаті я побачила лише маленьку частину того, що хотіла. До Кракова я летіла літаком, потім автобусом дісталася Санока, звідти ж сіла на поїзд до України. Ми проїздили прекрасні й досить дикі місця, я тим часом читала Flucht ohne Ende Йозефа Рота і була щаслива побачити стільки разів описаний у читаних книжках краєвид.
У потязі нас помітили. І на це була причина. Адже, прибувши на кордон, дізналися, що в’їзд нам заборонено! Нас змусили зійти з поїзду, і ми пересіли до авта одного українського підприємця. Спочатку він був незадоволений, але, почувши, що я знаю, хто такий Бруно Шульц, зрадів і таки довіз нас до Дрогобича. До речі, я не уявляю собі подібного у Франції – хоч ця країна і вважається дуже культурною, та там про Шульца й не чули…
У Дрогобичі ми були тільки один день. Гуляли довгими кривими вуличками; після Польщі я була певною мірою спантеличена зміною мови й абетки. Пригадую, вранці я пішла на ринок і подумала: «Отут починається Схід»… Маршруткою доїхали до Львова. Величезне місто! Я миттю зрозуміла, чому в галицькій літературі ХІХ-ХХ ст. Львову відведено таку значну роль: це справді столиця.
Місто сподобалось?
Одразу стало зрозуміло: у Львові варто кілька днів пожити. У кожній мандрівці – навіть дуже короткій – треба вміти зупинитися. Тож я не поїхала далі на схід, не побачила Стрий, Броди, Чернівці, Кам’янець-Подільський… З місцевими ми майже не спілкувалися. Хіба в музеї я довго розмовляла з гідом. Мене вразило, що історія – навіть найдавніша! – тут досі жива, досі значуща. Двадцятилітній гід розповідав про Марію-Терезу з таким захватом, ніби її царюванню закінчилося тільки вчора…
У Львові ми прожили три дні, хоча хотілося три тижні чи навіть три місяці… Але треба було поспішати на літак до Кракова, тож я сіла до автобусу. Кордон перетинали вночі, це було жахливо, заснули тільки о другій ночі, а коли на світанку я прокинулась, то побачила, що ми знаходимось далеко від людського житла, посеред феєричного пейзажу. Я не знала, сон це чи дійсність, але сказала собі, що події у моєму романі обов’язково відбуватимуться саме на такому тлі. І знову заснула…
Складається враження, що кожен із твоїх персонажів – символ. Наприклад, Клара – дружина головного героя – помирає 1848 року. Тобто чи не в найбільш переламний у європейській історії ХІХ століття рік. Це такий символізм?
Ні, жодного символізму. Просто хотілося, щоб їхні життя були прив’язані до історії. Клара – це жінка, що чи не все своє життя спить. Її спокушено, перетворено на слухняну дружину. Але зміни в її житті починаються 1846 року – коли в Галичині відбуваються значні політичні події. Нічого дивного в тому немає – адже вона, як і всі, живе в історії, рухається разом із нею. Отже, віха в історії Галичини – важлива віха і для неї також. На протязі роману вона дуже змінюється. Клара наприкінці книги – це інша Клара, не та, що була на початку.
Чоловік Клари – Йозеф – дуже складний персонаж. З одного боку, він мститься австрійцям за те, що колись поляків, які мешкали в цьому будинку, було вигнано. І тут читач йому співчуває. З іншого – Йозеф знущається над Кларою, він відвертий авантурник і заслуговує скоріше на засудження. А з якої точки зору на нього дивишся ти сама?
(Сміється) Чесно кажучи, я багато думала над тим, як узагалі могла створити такого антипатичного героя. Але ти маєш рацію – у нього подвійне дно. Дуже амбітний, дуже пихатий, дуже владний; але при цьому – сповнений національних почуттів, справжній господар. Але насправді – від самого початку – він програє. Йозеф відчуває, що програє, і це його бісить. Можливо, саме в цьому причина такого ставлення до Клари. До того ж, хоч він і вважає себе людиною дії, насправді таким не є.
Втім, узагалі Йозеф мені симпатичний. Це справжній чоловік – дуже брутальний. Його смерть у кінці – це щось жахливе! Не те щоб я йому співчувала, просто не приведи Господи комусь такий кінець…
Твій основний «хліб» - переклади з німецької. Причому здебільшого це не художня, а наукова й філософська література. Чи можна сказати, що німецька філософія, постійне з нею спілкування, позначилися на твоїй творчості?
Перш за все переклад є неперевершеною школою писання; переклад навчає вимогливості до себе, вдумливому використанню слів, виключає стилістичну строкатість. Хоча в моєму випадку переклад не був необхідним перед писанням етапом – я почала писати власні тексти задовго до перекладацької праці; я давно відчула в собі пульсацію літератури, необорний потяг до писання. Цьому не можна ні навчитися, ні навчити… Певно, переклад просто показав мене, як писати краще.
Схема, за якою побудовані філософські праці німців – моя улюблена, особливо в часовому плані. Так, я справді використовую її у своїх романах. Але схема – це єдине, що пов’язує мою творчість із німецькою філософією. (Усміхається)
Знання німецької, до речі, дуже здалося мені в написанні «Живців і тіней». Оскільки я не розмовляю жодною зі слов’янських мов, багато речей доводилося читати саме німецькою. Багато австрійських істориків писали про Галичину.
Але в тексті багато слів-реалій, зокрема й українських! Звідки вони?
Я багато подорожувала країнами, що колись входили до складу Австро-Угорщини. Мені взагалі дуже подобається гортати різні культури, мов аркуші книги. У Європі мало знають про ті страхіття, які тут коїлися, про те, як брутально чинили з цими країнами великі імперії. І люди в цих державах – Польщі, Україні, Чехії – досі болісно реагують на ці теми. Раптом моя книга стала напрочуд актуальною. Це не минуле, зовсім ні, це теперішнє!
Повернемось до перекладу. Отже, спочатку ти писала власні тексти, а чужі перекладати стала потім?
Хронологічно – так. Ще студенткою написала невеличкий роман, але одразу ж засоромилась – що це таке, я ж серйозна людина, мені треба навчатися і т.д. Потім – до речі, випадково – почала перекладати. І зненацька усвідомила, що просто обожнюю літературу, що не можу без неї жити…
Але переклад – це не лише творчість. Коли я починаю перекладати якийсь текст, почуття (якщо вони були) одразу зникають, мій погляд на об’єкт перекладу стає суто технічним. Я бачу лише слова, речення, значення й звуки. Досить жорстко, але це – необхідний етап. Лишень закінчивши роботу я можу відсторонитись і спробувати оцінити книгу, як звичайний читач.
Твій перший роман – «Життя Мардохея з Льовенфельса, описане ним самим» - вийшов сім років тому. Як він починався?
Якоїсь миті мені набридло перекладати. Я зрозуміла, що хочу чогось іншого. Тоді пішла, купила собі паперу, сіла за стіл і почала писати. В мене не було якогось плану, я навіть не знала, про що хочу написати! Це було неймовірно, справжній транс!
Що, отак сіла й написала шістсот сторінок?
Отак сіла й написала… І навіть геморою не з’явилось! (Сміється)
Ти видаєшся у невеличкому видавництві – «Сабіна Вешпізер». Чому саме там?
Сабіна не тисне на нас, ми вільні, нам довіряють. І ми – автори – довіряємо видавцеві. Це дуже важливо. Сабіна ніколи не каже нам, якими мусять бути наші книги, не нав’язує нам обсяг, формат.
Раніше Сабіна співпрацювала з одним із найбільших французьких видавництв Actes Sud, потім заснувала власне. Саме тоді я дописувала свій перший роман, не сподіваючись його взагалі десь видати. Спільна знайома порадила надіслати Сабіні перші розділи, оскільки та якраз шукала авторів. Тож Сабіна прочитала приблизно дві третини «Життя Мардохея» і сказала, що видаватиме – хоча на той час роман був недописаний. Мені дуже імпонує її підхід до авторів і текстів; Сабіна видає не більше десяти книжок на рік – але це завжди «влучні» видання, до того ж, приємні зовнішньо.
