Ірен Стецик: «Мене розіграв родич Булгакова»
Крістіан Лібенс – письменник і бібліотекар, що працює в Європейському коледжі художнього перекладу і в якого я брав інтерв’ю про Жоржа Сіменона, спитав між іншим: «А з Ірен Стецик ви знайомі?» Виявилося, що є така знана в Бельгії авторка, лауреат премії імені Віктора Росселя, що написала кілька історичних романів про Україну. Коли я сказав, що вперше чую це ім’я, Крістіан пообіцяв відвезти мене до неї.
Пані Стецик мешкає у Нінані – маленькому селищі поблизу бальнеологічного курорту Шофонтен (дослівний переклад – «Теплий фонтан»). Машини у неї нема – продала. Натомість є зібрання старовинних книжок, безліч картин і чудовий типово бельгійський садок за будинком. Господиня пригощала нас смачнючим французьким обідом і розказувала про свою творчість та історію своєї родини.
Крістіан і Ірен – уродженці Льєжа. Це місто вважається в Бельгії особливим. Протягом 800 років воно було центром незалежної держави – Льєжського князівства, і лише «завдяки» Наполеону втратило незалежність. У часи Французької революції Марат казав одному льєжцю: «Правами людини, які ми вибороли тільки зараз, жителі вашої держави користуються вже давно». Отже, Льєж – місто однієї з найдавніших у Європі демократій; тож недивно, що творчість Ірен Стецик пронизана волелюбними образами – Мазепа, Бальзак, Розумовські, Гоголь. Роман «Мазепа, принц України» був перекладений українською і вийшов у часописі «Всесвіт» 1992 року. Більше твори пані Ірен (Ірини – так вона записана в паспорті) в Україні, на жаль, не друкувались.
Пані Ірен, звідки у вас оце міфічно-глибинне відчуття України?
Я хоч і народилась у Льєжі, та в мені завжди жив міф про Україну. Пам’ятаю, ми сідали за великий стіл, і батько починав розповідати… На жаль, тоді мені не спадало на думку за ним записувати. До його смерті я навіть подумати не могла, що колись писатиму про Україну. Але вже в рік смерті батька я написала «Мазепу»! Історію Мазепи я чула й від нього, та батько не входив у деталі.
А довго ваш батько жив в Україні?
Він залишив її дуже молодим. Це був 1919 рік, батько воював на боці Петлюри за волю. Тоді йому ледь виповнилося 16. Спочатку він подався до Праги, де отримав диплом учителя. Довгий час я гадала, що він був шкільним учителем. Та по його смерті один із друзів повідомив, що насправді батько був «реґентом» - так у нас називають викладачів для дорослих.
Згодом була Бельгія… У одній із своїх новел я розповідаю про батьків приїзд до Льєжа. Він не збирався лишатися в Бельгії надовго. Але йому стало відомо, що на той час навчання в університетах тут було безкоштовне. Утім, життя тоді, як і тепер, було недешевим. А грошей у батька було катма. Тож треба було виживати, працювати. Тому до університету він потрапив не одразу. Потім таки вивчився – на електрика. О, тут він був майстер!
Батько не хотів бути нещасним. І не робив нічого, що могло б завдати лиха. Тому у нього не було ностальгії, він не сподівався на повернення. Він рухався, працював. Так, на початку він справді хотів поїхати з Бельгії – але зустрів тут мою мати і вже нікуди не поїхав, усе своє життя пропрацював електриком.
Чи розказував він щось про своїх батьків?
Так, але дуже мало. За кілька місяців до народження мого батька його батька вбило блискавкою. Здається, розповідав він, той поїхав кудись на коні у бурю. Погана ідея… А маму він утратив, коли мав років десь із п’ятнадцять. Сестри й брати також були – адже батько народився останнім, сьомим! Знаю, що одна із сестер, Софія, виїхала до Америки.
Де саме мешкала родина?
Десь поблизу Львова. Здається, у Самборі. Коли він опинився у Бельгії, ця частина України була під Польщею, тож на початку батька зареєстрували як поляка. На жаль, я не контактувала з рештою родини. Незнання мови – перепона майже нездоланна. Батько листувався з однією з племінниць – але тривало це недовго… Я б із задоволенням відвідала той край.
У Вашому романі «Пані Бальзакова», написаному про роман Бальзака з польською княжною з українським корінням Евеліною Ганською, точно відтворено багато українських місцин, що реально існують. Ви бували в Україні?
Лише одного разу, цього року. Бачила Київ. Звичайно, варто поїхати машиною, побачити більше місцин. Особливо мене цікавить те, що пов’язане з Бальзаком – скажімо, Бердичів; саме там відбулося його весілля з Ганською.
У всьому, що стосується історії, я дуже прискіплива. Романіст, зрозуміло, може поводитися з історією дуже довільно. Але я намагаюся дотримуватися історичних реалій. Тому написання кожної книжки забирає у мене багато часу. На «Бальзакову» в мене пішло сім років. Подивіться до бібліографії – усе це довелося прочитати і дослідити. Усі твори Бальзака, його листування, спогади про нього…
Коли ж я писала «Мазепу», то знайшла небагато. До українських джерел доступу в мене не було. Племінник мого чоловіка знає російську, тож переклав для мене кілька книжок, коли я працювала над «Петровою донькою». Знати кілька мов – це великий дар. Коли у Бальзака питали, якими іноземними мовами він володіє, він відповідав: «Французькою та ще деякими…»
Що найбільше вразило вас у Києві?
Важко сказати, адже візит був дуже коротким, лише три дні… Пам’ятаю, як я вперше приїхала до Парижа; візит тривав тиждень – і щодня я ходила до Лувру! Немов на роботу. І побачила лише чверть експонованого…
Українські жінки видалися мені надзвичайно вродливими! На вулицях дуже багато вродливих дівчат. Звісно, чоловіки теж гарні, але жінки… Була у Лаврі, Святій Софії, Андріївській церкві. Чесно кажучи, я навіть трошки боялася, бо не знала, наскільки мій міф про Україну відповідає дійсності. Та я не була розчарована.
Були ми в Музеї Булгакова. Там є книга, де можна записати свої враження, тож я написала кілька фраз і поставила підпис. Дуже скоро мені зателефонували. Я не зрозуміла, чого від мене хотіли, але той, хто дзвонив, представився родичем Булгакова. Втім, нічого з цього не вийшло: він погано говорив французькою, я ж не розуміла його мішанки. Іноді мені здається, що це був розіграш. Я навіть новелу про це написала.
У Бельгії Україну постійно плутають із Росією. Коли вийшов мій «Мазепа», то писали, що моя книжка – про Росію. Зараз у нас дуже популярні романи Андрія Куркова, що розповідає про «українську мафію». Створений ним образ України не сприяє її популярності – Україна небезпечна, Україна корумпована… Хоча Курков пише російською, у перекладі його книги здаються майже бездоганними. Я б навіть віднесла його до гоголівської традиції. У Льєжі Курков презентував свою книгу «Останнє кохання президента». Але я, на жаль, його не побачила…
Згадану вами Андріївську церкву побудовано за часів Єлизавети Петрівни, про яку Ви також написали роман…
Єлизавета зробила дуже багато. Причому вона запустила чимало важливих проектів, які згодом продовжувала Катерина ІІ – а всі заслуги приписують останній… За Єлизавети більшість науковців і митців Імперії були українцями.
Катерину я не люблю. Наскільки я знаю, саме вона впровадила в Україні кріпосництво. І Січ вона зруйнувала… Єлизавета була набагато гуманніша. Скинувши з престолу Івана, вона ув’язнила його, і він спокійно дожив до її смерті; та як тільки на трон стала Катерина, Іван одразу таємничо загинув. Та й прав на корону мала більше, ніж Катерина. Природно, чим менше в тебе прав, тим жорсткішою повинна бути твоя позиція, аби втриматися.
Зараз також працюєте над романом?
Навіть над двома. У першому головні герої запозичені з «Петрової доньки», місце дії – Україна. Думаю, цей роман буде тоншим за «Доньку». Щодо другого… Знаєте, смерть чоловіка глибоко мене вразила. Якраз тоді я працювала над продовженням «Доньки». Та коли сідала писати, перед очима поставали страшні картини – і робота не рушила з місця. Тому я засіла за інший твір – більш особистий, дія якого відбувається у наш час у Бельгії. Згодом я вирішила переписати усе. Значною мірою через втрату матеріалу – перестав працювати мій старий комп’ютер, яким я користувалася ще з 1990 року.
Часом здається, що життя вічне – але це не так… Мій чоловік написав багато поезій, але книжка вийшла тільки одна – моїми зусиллями, після його смерті. Вірші з цієї збірки створено в лікарні, коли він уже був паралізований.
Знаєте, коли я взялася писати, то зрозуміла, що всі засоби, чинні в поезії, цілком можна використовувати у прозі. На відміну від чоловіка, що не мав бажання друкуватися, я хотіла, аби мої твори були видані. Читачів у роману звичайно більше, ніж у поезії.
Усі ваші романи історичні. Чому?
Я дуже люблю історію. Моя перша книга – та, що отримала премію імені Віктора Росселя – «Блакитноока» розповідає про арешт у Льєжі маркізи де Бренвільє. Я намішала тут багато чого. Маркіза де Бренвільє існувала насправді. Її звинувачували в тому, що вона отруїла свого батька і двох своїх братів. Вона втекла з Франції у монастир у Льєжі. До речі, «Блакитнооку» вивчають на відділеннях кримінології як ідеальний опис злочину…
Головна героїня у вас – завжди жінка?
Гарне спостереження! Справді, я схильна тримати чоловіків позаду. Дуже добре відчуваю героїнь-жінок. Навіть таких, як отруйниця Бренвільє. Мазепа й Бальзак мені, вважаю, вдалися, але перевагу таки надаю жінкам. Щоб розповісти про Бальзака, вдалася до ролі Евеліни Ганської, щоб розказати про Мазепу – скористалася Марією Кочубей. Навіть у короткій новелі про Гоголя я примудрилася вставити цікавий персонаж-жінку.
Якось я вирішила написати новелу про видатного бельгійського письменника Алексі Курверса (у нього пані Стецик працювала секретарем, є така посада у Бельгії – секретар письменника – авт.) та його чарівну дружину Марі Делькур. Марі була неймовірною особистістю, великою знавкинею Давньої Греції, лишила по собі багато наукових праць. І коли я почала писати, то зрозуміла, що заглиблююсь у Марі, пишу більше про неї – хоча Алексі я знала ближче і працювала здебільшого з ним. Що ж поробиш, я сама – жінка…
Саме тому я так і не змогла до кінця зрозуміти Олексія Розумовського. Адже він – артист, співак, митець, отже – не політик. Відтак, саме він став тією людиною, що порятувала Україну.
