16 днів що сколихнули Україну

Вони їхали до Києва невеликими групами, квитки брали не більше п’яти за раз, щоб не викликати підозри.
У кожного був чіткий план, яким маршрутом добиратися від вокзалу до центру столиці. Спочатку акція планувалася під стінами Верховної Ради, де їх уже готувалися зустріти посилені загони міліції. Тому інша частина, яка опинилася на тодішній площі Жовтневої революції перед монструозним монументом Леніну, встигла зайняти позиції й розгорнути наметове містечко. Вони не надто уявляли, що буде далі. Вони просто знали, що мають це зробити. Так починалася перша в новітній історії України широкомасштабна акція, яка дістала назву «Революція на граніті»

Тривожний місяць жовтень
Це був шок не лише для України, а й для всього тодішнього Радянського Союзу: кілька десятків студентів у центрі Києва оголосили голодування й висунули до Верхов¬ної Ради ряд політичних вимог. Пам’ятаю здивовані очі одного з ведучих чи не найпопулярнішої телепрограми часів перебудови «Погляд» Олександра Політковського, який усе допитувався у голодувальників: ну, щоб хлопці служили тільки в Україні, – це зрозуміло, націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ – теж начебто приймається, але чому ви прагнете виходу із Союзу? Людям, вихованим Системою, було важко зрозуміти молодь, яка нічого не просила для себе, але відкидала будь-які компроміси, на які вже погодилися їхні старші колеги з демократичного табору, що півроку до того потрапили до Верховної Ради. Саме тому в перші дні жодна політична сила не заявила відкрито про підтримку студентів. Усі чекали – а що з того буде?
Це була не юнацька романтика чи якийсь екстремізм. «Я ні на що не розраховувала, йшла за принципом „Я не можу туди не піти, бо я маю бути там”», – каже учасниця голодування Людмила Гридковець, яка витримала десять днів. – Ми не були екстремістами, тут була любов до батьківщини, любов до людей, і це багато що дало». Люда – одна з небагатьох дівчат, які брали участь в акції практично із самого початку (організатори заходу принципово були проти участі жінок). «Їхали з очікуванням, що через два-три дні нас розженуть. Тому в першій групі, що прибула в Київ, дівчат не було. Ми усвідомлювали, що, коли програємо й повернемося, все одно відраху¬ють з університету. А в тюрму сісти? Це навіть романтично», – згадує один із лідерів акції, голова Студентського братства Львова Маркіян Іващишин. «Дівчатам забороняли голодувати більш як три-чотири дні, ми мінялися. Нас із Яриною Гридько, з якою я була в наметі, спочатку теж намагалися вмовити, але потім махнули рукою. Вона витримала найбільше – дванадцять діб. Але ніколи не забуду, як, прокидаючись, я передусім кидалася до Ярини – як вона, чи жива», – продовжує Людмила.
Серед студентів, які вийшли на граніт, випадкових людей майже не було. Більшість із них ще під час перших виборів до Верховної Ради СРСР започаткували практику ходити по квартирах і спілкуватися з людьми, переконуючи їх у необхідності нової України. Де¬хто влаштовувався на літо провідником і вів пропаганду серед пасажирів. «Ми називали себе «групою з переробки» – їздили в Литву й дорогою розмовляли з людьми. А звідти везли газети. Одного разу прокололися – прихопили паку газет литовською мовою. Помітили це тільки в Києві, коли почали роздавати на Майдані», – сміється Людмила.
Людський фактор
Вимоги, які висували студенти, і справді були і для тодішнього Радянського Союзу (на той час уже було проголошено формальну Декларацію про державний суверенітет України, але до Акта проголошення незалежності України лишався ще майже рік), і для новообраної Верховної Ради України, третину якої становила демократична Народна Рада, незрозумілими:
– дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року;
– відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;
– прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;
– недопущення підписання нового Союзного договору;
– повернення в Україну солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження служби на території республіки юнакам подальших призовів.
Однак прості люди набагато швидше, ніж політики, відчули, на чиєму боці правда. І людська підтримка зігрівала набагато більше, ніж куртки та ковдри. «Я ніколи не забуду одного дідуся, який, побачивши нас, сказав: „Ой, дитинко, ви ж тут мерзнете” – і почав знімати із себе куртку, светра. Я йому: „Діду, та вас жінка додому не пустить”. А він: „Якщо цього не зроблю, то з якою совістю житиму?” Ця доброта, ця щира віддача – то справді було дивовижно. У такі моменти ти починав розуміти, що на цьому світі живеш не даремно», – розповідає Гридковець. Були й несподівані подарунки – такі, наприклад,  як пачка цигарок із написом «Студентам від рекетирів Києва: робота – роботою, а Україна – Україною». Саме людський фактор, на думку Людмили, й допоміг вивести акцію на новий рівень. А ще – фактор Бога: тоді на Майдані вперше з’явилися каплички, в яких священики УГКЦ та УАПЦ щодня правили молебні.
Частими гостями табору стали барди – лауреати першого фестивалю «Червона рута» Едуард Драч, Марія Бурмака. Виступав Олег Павлишин, приходила Ніна Матві¬єнко. До голодувальників приєдналася народна артистка України Ніла Крюкова. До речі, 17 жовтня в Києві виступав відомий російський співак Ігор Тальков, який розпочав концерт словами: «Я сьогодні хотів заспівати перед вашими студентами, але дізнався, що ви перемогли. Я вас вітаю».
Переломним стало 15 жовтня, коли в Києві було оголошено загальний студентський страйк і студенти почали захоплювати приміщення вишів, а на Майдані зібралося близько ста тисяч робітників, студентів, простих людей. Того ж дня студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед нею ще одне наметове містечко. «Коли ми штурмували Верховну Раду, я, можливо, вперше злякалася, тому що цей тиск, коли на тебе напирають іззаду, і це протистояння міліції, коли ти розумієш, як у таких давках гинуть люди, – це справді страшно. Але якби міліція нас не підтримувала, нам там справді були б кранти», – каже Гридковець.
17 жовтня Верховна Рада 314 голосами «за» (лише 38 були «проти») прийняла рішення частково задовольнити вимоги студентів. Віталія Масола відправили у відставку, інші вимоги пообіцяли виконати по змозі. На жаль, головне питання – про розпуск Верховної Ради – так і не було втілене в життя. Переважна більшість «полум’яних борців» із Народної Ради так і не одважилися позбутися реального депутатства з усіма його привілеями. Хоча нові вибори, якби вони відбулися восени наступного року, могли б привести до парламенту не 115, а як мінімум 280–300 представників демократичного табору. Щоправда, хтось із цих 115 міг би туди і не потрапити вдруге. Тож, на словах погоджуючись із вимогами голодувальників (іншого виходу просто не було: виступити проти означало б позбавити себе масової підтримки й перетворитися на один великий політичний «нуль»), Народна Рада зробила все, аби їх саботувати. Проте навіть Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим шляхом.
«Нас розкололи по лінії Львів – Київ»
Студентське голодування було першою та однією з найуспішніших політичних акцій, з якої почалася нова сторінка в історії України. Однак результати її були віддані на відкуп політикам. Так само нічим завершилася спроба через два роки повторити дійство: «багатообіцяючий реформатор» Леонід Кучма, який змінив на посту прем’єра Вітольда Фокіна, пообіцяв народу кардинальні зміни, що пізніше завершилися його сакраментальною фразою: «Скажіть мені, яку Україну будувати, і я її збудую».
Самими ж студентами зайнявся КДБ – але не відкрито, а приховано, вишукуючи найслабші місця. «Нас зламали тим, що розкололи по лінії Львів – Київ, – зізнається тодішній голова Української студентської спілки Олесь Доній. – Мені потім розповідали, як підсовували Іващишину інформацію, скільки разів моє ім’я згадувалося в пресі, а мені – скільки його». Провокація вдалася – колишні однодумці розійшлися по своїх вотчинах, переставши бути єдиним кулаком.

Нині учасники голодування без зайвого пафосу згадуючи ті часи, сходяться в одному: тоді, у жовтні 1990-го, вони отримали те, на що й не сподівалися, однак треба було вимагати більшого. У перспективу нового Майдану вони вірять слабо, та й часи вже не ті: тепер до хлопців, які всядуться на Майдані, найімовірніше, прийде не Олесь Гончар чи Леонід Кравчук посеред білого дня, а в темряві ночі – братки з битками, а потім цих молодих людей, побитих і скривавлених (добре, якщо живих) знаходитимуть протягом тижня на смітниках навколо столиці. Однак у тому ж 1989-му мало хто вірив в ефективність голодування. Та й у мляво-апатичному 2003-му мало хто наважився б розгледіти нічні багаття помаранчевого Майдану. А природа схильна до циклічності.
Теги:  
Политика
ПО МАТЕРИАЛАМ:Наталка Позняк-Хоменко, журнал «Главред»