Неприватизабельність

У вирі політично-податкових війн в Україні нарешті згадали і про культуру…
Щоправда, бігцем. У середині листопада у першому читанні було ухвалено проект закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». До чого тут культура, спитаєте ви? Справа в тому, що цей законопроект забороняє будь-яку приватизацію приміщень, де розташовані бібліотеки, книгарні та державні видавництва.
Трагіфарс книговидання по-українськи
Попередній документ, закон під такою самою назвою за номером 2171-ХІІ, було ухвалено ще за часів Леоніда Макаровича Кравчука, 6 березня 1992 року. Там, зокрема, написано таке: «Не можуть бути об’єктами малої приватизації приватні будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави».
Таке дуже розмите визначення призвело до зникнення книгарень з вулиць Києва та інших великих українських міст, до руйнування і загарбання історичних і архітектурних пам’яток. Згадаймо хоча б війну за «Сяйво» і її трагічне завершення. Досі колишня «книгарня письменників» лупає сліпими вітринами на байдужих і знекультурнених київських перехожих.
Отже, група депутатів вирішила внести до закону зміни. Ідея з’явилася давно, текст змін уперше «вийшов у люди» ще в грудні минулого року. Автори поправок – народні депутати з фракції НУ-НС Юрій Костенко, Іван Заєць і Ярослав Джоджик. «Наша ініціатива була обумовлена тим, що в Україні поступово зникає така сфера діяльності як книговидання, – каже народний депутат Юрій Костенко. – Ситуація з виданням книжок набуває трагічного вигляду». Пан Костенко наводить цікаву статистику. На одного громадянина України припадає приблизно одна книга (насправді навіть менше. – авт.), у Білорусі – у шість разів більше, в середньому по Європі – в десять. Одна книгарня в Україні обслуговує близько 41 тисячі громадян, у Греції – три тисячі, у Швеції – одну тисячу, а середній європейський показник – від п’яти до п’ятнадцяти тисяч. Щороку в Україні продають книг на 420 мільйонів доларів, з них російською мовою – на 320 мільйонів, себто три чверті (дані за 2009 рік). То хіба не треба захищати українське книговидання? «Тому я й доповів із парламентської трибуни, і законопроект було ухвалено у першому ж читанні», – радіє Ю.Костенко. (Між іншим, цікавий допис до документу: «Реалізація законопроекту не потребує додаткових витрат із Державного бюджету України»).
У результаті Верховна Рада заборонила відчуження приміщень, в яких розташовано редакції мас-медіа, видавництва, книжкові крамниці, підприємства книгорозповсюдників, засновниками яких є органи державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян або державні науково-дослідні установи, навчальні заклади, трудові колективи, а також творчі спілки.
Але чи справді є привід радіти? «Так, цей документ має право на життя. Ми довго добивалися його прийняття, – каже голова Української асоціації видавців та книгорозповсюдників Олександр Афонін. – Державні видавництва доведені державою «до ручки». Вони фактично напівмертві». За словами Олександра Васильовича, нині в Україні функціонує 24 державних видавництва. Усі – в стані глибокої кризи, з боргами, причому чималими. Дехто – у стані перманентного банкрутства.
«Чи не краще запропонувати ці видавництва інвесторам? – міркує Афонін. – А раптом хтось піде за трендом. Адже в кожного є портфель резервних робіт, які могли б негайно піти у виробництво й стати прибутковими».
Голова УАВК знає, чого не вистачає законодавству. На його думку, в законі має бути прописано, що, по-перше, інвесторові забороняється перепрофільовувати видавництво. Хай, приміром, «Вища школа» й надалі видає підручники, посібники, словники та монографії, а не розкішні альбоми з віршиками-базграниною скоробагатьків. По-друге, треба дати можливість видавцям приватизувати приміщення, яке вони орендують. Отже, прописати цілком протилежне! Чому? Згадаймо ту ж історію з «Сяйвом». Однією з причин виселення книгарні було неподовження її колективу оренди. Якби книгарі приватизували приміщення, нічого б цього не було. По-третє, зобов’язати інвестора вкладати в об’єкт кошти, а не просто «доїти» його. По-четверте, детально виписати соціальний захист працівників державних видавництв і книгарень.
«Я проти того, щоб тупо обирати варіант «ні, і все». До проблеми треба підходити об’єктивно, оцінювати ситуацію, в якій перебуває держава», – заявляє Афонін.  
Імовірно, потрібні не тільки точні й розумні закони, а й здоровий глузд влади. Те, що уникнути проблеми можна і з недолугим законодавством, доводять нечисленні приклади у регіонах. Приміром, у Чернівцях не так давно відкрили нову бібліотеку. В центрі міста. В історичному приміщенні. За підтримки влади. «Ця книгозбірня, це все, чим Анатолій Добрянський (відомий філолог, музикознавець, поліглот, викладач Чернівецького національного університету. – Авт.) жив і дихав, у що він вклав свою душу і всі кошти до копійки, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, – розказує директор Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського Олександра Щербанюк. – У літературних колах знали, що свою бібліотеку, яка містилась в однокімнатній квартирі, він хоче залишити для міста. І вже коли Анатолій Миколайович відійшов в інший світ, його родичі пішли з клопотанням до міського голови Миколи Федорука, який особисто пішов подивитися на книжковий фонд. Він був подивований багатством зібрання. Після цього він з родиною Добрянського та  небайдужими депутатами міської ради підшукали приміщення, в якому могла би зберігатися і працювати така бібліотека».
Приміщення знайшлося – розкішна сецесійна  вілла в історичному центрі Чернівців, в якій багато років розміщувалась редакція газети «Радянська Буковина» (і донині там перебуває її невеличка редакція з рідною ще федьковичевою назвою з 1885 року «Буковина»). «Для ремонту тільки першого поверху, підключення автономного опалення, придбання необхідної матеріальної бази, техніки, нових книг, устаткування та утримання  штату були виділені дуже значні кошти з міського  бюджету, – веде далі пані Олександра. – Ми знаходимось у підпорядкуванні Управління культури Чернівецької міської ради. На утримання і розвиток бібліотеки, ремонт приміщення і впорядкування території і надалі кожного року виділяються значні кошти, і ми маємо окремий кошторис».
Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського є некомерційною організацією, муніципальним закладом культури, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Чернівці. Бібліотека є юридичною особою, утримується за рахунок бюджету та власно зароблених коштів. Має печатку, штамп, бланк зі своїм найменуванням.
Отакий приклад розумного підходу до культури. І якби так до вирішення проблеми підійшов кожен народний депутат, мабуть, і освічених людей у країні побільшало б, і діти стали б більше читати.
Трохим інша ситуація у чернігівської молодіжної організації «Наше покоління». Щороку вона влаштовує по школах безкоштовні акції (профілактика ВІЛ/СНІД, екологічне виховання, пропаганда здорового способу життя), поширює власну газету. Як каже одна з засновників «Нашого покоління», співачка Олена Іванова: «Регулярно протягом п’яти років ми влаштовували безкоштовні «підвальні» концерти і акції у центрі міста, поки міська влада нас звідти не витурила. Більше року «бомжували», місто не давало приміщення». Зрештою організацію, а разом з нею – гурт «Олена Іванова» і молодіжний театр «Аномалія» – прихистив у Чернігові клуб «Е-95». «Спонсорів у нас немає, – зітхає Олена, – існуємо власним коштом». «Маленьке місто – менше можливостей, – намагається вона пояснити ситуацію. – Державні заклади не могли допомогти з приміщенням, казали, що допоможуть, але не допомагали, «морозились», годували обіцянками. Та зрештою Відділ у справах родини і молоді міськдержадміністрації «допоміг». Яким чином? Ми зібрали підписи людей на підтримку нашої організації і на підтвердження нашої активної громадської діяльності. Ми прийшли з офіційним листом, і це допомогло. До того часу два роки вільних приміщень начебто не було…»
Цей приклад показує, з одного боку, наскільки байдужі владі – незалежно від її «окрасу» – будь-які культурні ініціативи, а з іншого – боротися можна. І побороти. Але чи можна сподіватися, що новий законопроект буде на краще, що не треба буде докладати таких титанічних зусиль? Чи не стоїть за ним щось інше?
Бібліотекомахія, або ж Про користь advocacy technologies у бібліотечній справі
«Цей законопроект закріплює постанову, прийняту в січні минулого року», – впевнена директор Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки Києва, віце-президент Української бібліотечної асоціації (УБА) Людмила Ковальчук. Історії, які розповідає Людмила Іванівна про стосунки влади і бібліотек, жахливі.
«Наша бібліотека працює у восьми орендованих приміщеннях. Із них п’ять – у центрі міста, – розповідає директор бібліотеки. – Багато років тому я прийшла працювати в одне з них – на Артема, 77. За радянських часів, коли будували новий будинок, перший поверх віддавали під об’єкти соціально-культурного призначення. Відділення бібліотеки на Артема містилось у тоді відомчому будинку – Інституті «Укргазпроект». Наш колектив і колектив Інституту товаришували. Які то були роки! Та згодом усе змінилося. Коли з’явилася можливість приватизовувати, Інститут привласнив усе, разом із куточком, де тулилася бібліотека. Через вісім років від нас забажали орендну плату – 15 дол. за квадратний метр. Хоча орендна плата державними бібліотеками регулюється постановою №699 Кабінету міністрів України; згідно з цим документом, становити вона повинна не більше однієї гривні на рік. Боже мій, чого ми натерпілися, як боролися! Цілий рік ми з ними воювали. Дуже нам тоді допоміг Комітет із питань культури Верховної Ради на чолі з Лесем Танюком. Ми домоглися свого – уклали угоду на три роки і стали платити 0,83 коп».  
Коли в 1996 році ухвалювався «Закон про бібліотеки і бібліотечну справу», Людмилу Ковальчук і ще кількадесят директорів бібліотек запросили до Верховної Ради, аби порадитися. «Я лобіювала те, що цікавило мене найбільше, – зізнається Людмила Іванівна, – статтю про приватизацію». Як результат – у законі прописали статтю 14, яка забороняє приватизувати бібліотеки, якщо вони є юридичними особами. Та стаття діє і до сьогодні.
Прописане в законі й інше – якщо бібліотека міститься у відомчому будинку, і його хтось приватизує, то протягом десяти років ніхто не має права викидати бібліотеку на вулицю. А стаття 27 прямо забороняє виселяти бібліотеку без надання їй приміщення. «Та хіба хтось у нас на ті закони дивиться… – скрушно зітхає пані Людмила. – Ось у Полтаві два роки тому виселили Обласну бібліотеку для дітей. Її фонди перевезли до приміщення Універсальної наукової бібліотеки ім. І.Котляревського. А відомі безчинства у Подільському районі столиці? Коли такий-собі Романенко переполовинив дві бібліотеки. Прекрасний читальний зал у бібліотеці ім. В.Некрасова було віддано якійсь фірмі, приватизували й 300 квадратних метрів у бібліотеці на Нивках».
Утім, один раз перемігши «Укргазпроект», бібліотека на вулиці Артема не позбулася проблем. Навпаки – вони тільки починалися. Голова наглядової ради ВАТ «Укргазпроект» – Оксана Мусієнко, дочка відомого письменника Олекси Мусієнка. «Одного разу приходжу я на роботу – а там ця пані розпоряджається, мовляв, ту стіну знести, те прибрати. Я кажу: «Пробачте, Ви хто?». А вона мені: «Мне с вами не о чем разговаривать. Извольте выйти вон!», – з жахом і гіркотою згадує пані Людмила. Як писала кілька років тому газета «Деловая столица», Оксана Мусієнко очолила «Укргазпроект» у 2007 р., а до того посідала крісло головного енергетичного менеджера словацької групи VS Energy, яку пов’язують з депутатом Держдуми Росії Алєксандром Бабаковим. За інформацією тієї ж «Деловой столицы», до цього ВАТ «Укргазпроект» контролювали представники групи «Славутич» Григорія Суркіса і Віктора Медведчука. Інститут займається проектуванням магістральних газо-, конденсато- і продуктопроводів, газорозподільних станцій, підземних сховищ нафти, насосних і компресорних станцій. На жаль, поспілкуватися з пані Оксаною, яка досі працює в «Укргазпроекті», незважаючи на ввічливе ставлення працівників цієї установи, не вдалося.
Боролися за виживання бібліотекарі довго. Суди, за словами Людмили Іванівни, з бібліотеки знущалися. А й справді, чим можуть зацікавити наших «справедливих» суддів звичайні бібліотекарі? Допоміг відомий адвокат Андрій Федур. Він зголосився робити супровід справи. У результаті було скасовано попередні рішення Вищого Господарчого суду про виселення бібліотеки. «Не знаю, як я пережила ті 14 судових засідань», – жаліється голова УБА. Під тиском аргументів (ще б пак – як можна посперечатися з трьома (!) статтями закону про заборону виселення бібліотек?!), Господарчий суд міста Києва не міг прийняти рішення про виселення, «Укргазпроект» відступився, керівництво написало про це відповідну заяву.
Людмила Іванівна пишається: «Це перша в Україні бібліотека, яка поставила негідників на своє місце». Відтоді в українській бібліотечній справі з’явився новий термін – advocacy technologies. А простими словами – як захистити бібліотеки від кривдників? Навіть конференції – у Судаку – на цю тему проводять… «Тільки завдяки адвокату ми змогли захиститися. Влада геть нічого тоді для нас не зробила. І Борис Олійник, і Дмитро Павличко, і Олександр Афонін, і Валентина Пашкова, інші діячі і депутати писали відповідні листи до президента Віктора Ющенка, до очолюваного тоді пані Тимошенко Кабінету міністрів – думаєте, хоч одну відповідь ми отримали?» – скаржиться Людмила Ковальчук.
Але й це не кінець історії! Тільки перевели подих, тільки з’явилася надія на відпочинок від безбожних і безкультурних рейдерів, як – нова напасть! «Отримую я листа від Управління комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківського району – протягом десяти днів звільнити п’ять приміщень (це відділення Публічної бібліотеки на Тургенівській, 83/85, Полтавській, 4, Юрія Коцюбинського, 16, Великій Житомирській, 4, та на вулиці Платона Майбороди. – Авт.). Між іншим, в одному з них – на Великій Житомирській – зберігається безцінна приватна колекція Сержа Лифаря, подарована нам його дочкою. Що, і цей скарб – на вулицю?!» – не може оговтатися від гніву й обурення Людмила Іванівна.  
Утім, advocacy technologies допомогли і тут. «Ми звернулися з листом до Віктора Пилипишина, який на той час очолював Шевченківську райдержадміністрацію, а він – до прокуратури, – згадує пані Людмила. – І знову суд. Було три судових засідання. Допомогла і київська влада. Чиновники, керівництво Київської міської ради до нас ходили, влаштовували спільні заходи. Гуртом поставили загарбників на місце».
Чи змінять щось зміни в законі? Очевидячки, ні. Рейдери й надалі знаходитимуть засоби прибирати до рук найбільш ласі об’єкти нерухомості. Чекайте – доживемо й до того, що в Тарасовій хаті в Шевченківському провулку влаштують фастфуд… Тішить бойовита налаштованість бібліотекарів і їхніх адвокатів. Але чи цього достатньо? Виглядає на те, що цивілізовувати владу ніхто не хоче. Всі тільки риють окопи і будують фортеці, щоб од тієї влади оборонятися. Але ж на будь-який мур знайдеться файне ядро… Бачили ми Майдан патріотів, нині маємо Майдан підприємців, коли ж побачимо Майдан інтелектуалів?
Теги:  
Культура
Загрузка...