Чому українці хочуть рибку, а не вудку

Для більшості українців ідеальний варіант роботи: доба через три. Відпрацював десь день і кілька наступних можна гуляти.

"Я збираюсь дати людям нормальну роботу і зарплату", — заявив днями прем'єр Володимир Гройсман. Ще й пригрозивши розігнати Службу зайнятості, яка не справляється з обов'язками і не гарантує вирішення проблеми безробітних. На думку пана Гройсмана, треба змінити модель фінансування цієї Служби на модель підтримки створення робочих місць.

Соцмережі кинулися обговорювати це першими. Причому згадуючи дану в подібному тоні обіцянку прем'єра показати, як треба керувати країною. Потім тема перекочувала в телевізійні ефіри, де звучав однаковий лейтмотив: Володимир Гройсман — не директор підприємства "Україна", аби особисто давати комусь роботу чи когось звільняти своєю одноосібною владою. Майже одразу додався інший контекст — масове закриття ФОПів після збільшення суми єдиного соціального внеску, а простіше — відрахування до Пенсійного фонду. Що так само перегукується з останніми прем'єрськими обіцянками збільшити пенсії. Але, захопившись черговою "зрадою", навіть найактивніші українці досі не навчилися бачити далі власного носа й брати на озброєння логіку, а не емоції.

Невесела логіка українського життя полягає не в тому, що влада підвищує податки, тисне на бізнес і домагається його закриття. Чи, як варіант, націоналізації, як відбулося з переходом "Приватбанку" у державну власність. Звісно, проблеми взаємин влади та бізнесу існують, і злиття бізнесу з владою є головною причиною легендарної української корупції. В смуток та навіть депресію вганяє інше: насправді значній частині українців робота, котра дозволить реалізувати себе й рости, не потрібна. Наші люди хочуть стабільних, без затримок, виплат мінімальних зарплат і в кращому разі збільшення кількості вихідних, у гіршому — не зменшення їх.

кошелек
Порожній гаманець mojazarplata.by

Політолог Олексій Голобуцький на своїй сторінці в Facebook загалом погодився з прем'єром Гройсманом: "Допомоги по безробіттю нікого не рятують й нічого не вирішують. Лише забирають купу часу у того, хто шукає роботу, й забирають купу грошей на бюрократію з бюджету. Розгін же Центрів зайнятості давно напрошувався: досить корупційна й безглузда структура". Додавши: трагедією це стане лише для дамочок непевного віку, котрі вічно ганяють чаї під фікусами. І тут він мимоволі окреслив трагедію, без перебільшення, сотень тисяч громадян, котрі мають гарантовану "мінімалку" від держави, відсиджують на робочих місцях чітко з дев'ятої до вісімнадцятої, обговорюють за безкінечними чаями перспективу скорочення їхнього робочого дня в часі, моляться на премії та обожнюють додаткові вихідні. Ці люди, чий вік справді неможливо визначити, не розуміють і не зрозуміють: їхній службовий обов'язок — надавати іншим людям послуги. Хочете відчути себе брудом на їхніх черевиках і дізнатися про власну гнилу буржуазну сутність? Спробуйте нагадати про це в якійсь типовій "конторі". Потім довго не відмиєтесь і гарантую — надовго, як не назавжди, забудете туди дорогу.

Ось так — засобами байдужості, хамства й некомпетентності, — виглядає реальна боротьба за робочі місця як у Києві, так і в регіонах. Це спроба реанімувати радянську систему,  яка будувалася на імітації платні у відповідь на імітацію роботи. Але СРСР народив відповідь системі — ті, хто хотів працювати й заробляти, йшли в "тінь". Нинішня спроба провалиться, бо нема такої ресурсної бази. Тобто, неможливо підкупити одразу всіх громадян із державної скарбниці. Через те нова реальність десять років тому народила фізичних осіб-підприємців (ФОПів).

Нинішнє повальне закриття ФОПів, подане як згортання приватного бізнесу, насправді є ліквідацією не реальних підприємств, де надають робочі місця без Центрів зайнятості, а лише питанням економії 700 гривень щомісяця. Більшість таких фізичних осіб-підприємців, котрі закривають свої "підприємства", насправді не втрачають роботу. Вони працюватимуть далі. Просто їхнім діловим партнерам ФОПи як спосіб економити на податках та обов'язкових відрахуваннях свого часу були дуже вигідні. Зараз активні громадяни все одно не підуть на гарантовану Володимиром Гройсманом "мінімалку" кудись у державну структуру, де можна нічого не робити, пити чай та молитися на вихідні.

За офіційними даними, в Україні трохи більше мільйона тих, хто позиціонує себе приватним підприємцем, бо має на папері  ФОП. Навіть якщо частина з них не має працівників і тримає своє "сам собі підприємство" у "сплячому" вигляді, все одно цифра невтішна. Бо навіть "сплячі" ФОПи відкривають активні люди, котрим не потрібні численні вихідні і які самі здатні організувати свій робочий час. Вони навчилися заробляти гроші незалежно від держави, не культивують законного неробства й виживуть після ядерної війни. Ці люди не вимагають створити їм робочі місця й платити маленьку, зате стабільну зарплату. Вони не хочуть гарантованих злиднів. І, закривши ФОП, кожна така людина не втратить роботу.

Так виглядають українці, які, зголоднівши, не просили рибки, а озброїлися вудками й навчилися ловити. Вони звикли ризикувати, здобувати, втрачати, падати, підніматися. І сумно, що проти мільйона активних — десятки мільйонів тих, хто вимагає рибки й вважає: держава зобов'язана їх годувати. Хоч обіцянками, хоч мінімальною зарплатою. Для таких ідеальний варіант роботи: доба через три. Коли, відпрацювавши десь добу, кілька наступних днів можна не робити нічого. Напевне про такі чи приблизно такі робочі місця й казав Гройсман. На жаль, значна частина українців вважає це здобутком. На щастя, кількість здатних забезпечувати себе роботою самостійно, зростає рік-у-рік.

ПО МАТЕРИАЛАМ:
Загрузка...