Чому не всі українці вважають безвіз перемогою

Той, хто не їздив ніколи й нікуди, не змінить свого негативного ставлення до людей з можливостями.

11 червня 2017 року не стане в Україні державним святом, відповідно, червоним днем календаря. Хоча я б погодився замінити ним одіозне 8 Березня и незрозуміле 2 Травня. Адже безвізовий режим, або, як виправляють буквалісти, лібералізація візового режиму з країнами Європейського Союзу — подія державної ваги. Без жодних перебільшень її слід називати державоствердною. Бо нарешті чітко зрозуміло: в той бік, куди українців пускали без віз, нам як державі краще не йти. Затверджено нарешті єдиний напрям подальшого розвитку країни, хоч ніхто й не казав, що буде легко.

Але довкола безвізу всередині України виникає чимало питань. Вони постали вже в перший день, і частину їх обговорювали між собою учасники акції "Безвізовий поїзд". Так, ворожий сегмент українського Facebook переконував: мільйон заробітчан утік "з цієї країни" раніше, а тепер за короткий час дасть драла ще зо два-три мільйони. Тож не буде кому розбудовувати державу, євроінтеграція означає еміграцію, ось для чого збирали Майдан, нас усіх обдурили.

На такі пасажі можна й треба не зважати. Так само краще пропускати повз вуха та очі скептичні закиди на предмет того, що, мовляв, Європа давно мала відкрити для українців кордони. Й тепер нам не дали безвіз — ми повернули своє. Всякий, хто не розуміє цього, є холопом, котрий з посмішкою ідіота прийняв подачку з панського плеча.

Трапляються інші "компетентні" пояснення, чому з безвізовим режимом дурних українців "розвели, мов кошенят". Проте нагадаю: подібну #зраду соцмережі та окремі медійні ресурси знайшли, коли нарешті підписувалася багатостраждальна угода про Асоціацію з ЄС. Українська ситуація вимагала, аби процес розділили на дві частини, названі політичною й економічною. Замість розібратися, що відбувається, окремі громадяни та певні спільноти, як проросійські так і патріотичні, почали писати й говорити: "Нас усіх обдурили".

Аналогічний галас супроводжує багатостраждальні Мінські угоди вже від першого ж дня їхньої появи. Причина: Росія та підгодовані нею сепаратисти не злякалися, не послухалися й далі воюють, вбиваючи українців. Не слід також забувати ситуацію з Нідерландами — там не хочуть ратифікувати згадану вище угоду про Асоціацію, без цього документ — зшитий докупи й нічого не значущий стос паперу. Усіх знову натягнули, все це комусь вигідно, Майдан стояв не за це.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тест на безвиз

Отже, на перший погляд наші співгромадяни, котрі не сприймають безвіз перемогою, поділяються на дві групи. Перша — проросійська, з ними все ясно. Друга — скептики, яким ніколи не догодиш, хіба що підвищиш мінімальну зарплату, при цьому безплатно нагодуєш, вилікуєш, і все це — в Європі, з її якістю послуг і сервісом. Але є чимала верства населення, яка в контексті радості безвізу чи недовіри до нього не береться до уваги. Тим не менш, саме їм, реальним мільйонам українців, доведеться пояснювати переваги безвізового режиму з ЄС над аналогічним режимом із Росією.

Показовий приклад: з пасажирів "Безвізового поїзда" власне предмет розмови — біометричні паспорти, котрі дають право перетнути кордон без візи, були в небагатьох. Своєю чергою, ці люди — не неофіти зарубіжних поїздок. Вони просто скористалися нагодою й вчасно змогли обміняти документи. Точніше — зробити новий, актуальний паспорт замість старого, не актуального. А де в кого напередодні взагалі закінчився термін дії паспорту, тож постала нагальна потреба виготовити новий. Решта пасажирів, тобто — більшість, вже мали дійсну шенгенську візу. Через те акція носила не так тестовий, як символічний характер: у перший день безвізу кордони з країнами ЄС перетинали щасливі володарі віз.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Безвиз — это свобода

Чому щасливі? Бо весь цей час похід по право їздити на Захід хоч туристами, хоч у справах забирав чимало часу, грошей і носив усі елементи мазохізму. Тобто, всякому, хто йшов по візу, подобалося бути приниженим. Адже результат — шенгенська віза терміном дії на один рік, — був вартий того. Сьогодні ці самі люди принижуються в безкінечних чергах, які займають із ночі, щоб здати документи на виготовлення біометричного паспорта. Кажу з відповідальністю за свої слова: нового полку бажаючих їхати в Європу прибуло критично мало. Ті українці, які стоять у чергах, роблять це не для того, щоб уперше в житті перетнути кордон та відкрити для себе світ, а лише щоб пролонгувавати процес. Й відвідувати Європу надалі.

Бліц-опитування, проведене мною серед знайомих, котрі до війни вважали межею бажань Крим, а тепер — Одесу, дало очікуваний, але від того — не менш сумний результат. Мої однолітки не розуміють, для чого їм можливість вільно поїхати в Париж на вікенд, якщо вони навіть до сусіднього обласного центру останній раз вибиралися років десять тому. Це для ЗМІ Львів, попри сміттєву проблему, туристична мекка України. Згадані мільйони українців у Львові ніколи не були й не хочуть. Поки частина співгромадян закрита зсередини, відкритість зовнішнього світу не буде для них позитивом.

Консервативні мешканці більшості українських райцентрів, селищ і сіл, не кажучи вже про хутори, особливо — на Сході, щиро не розуміють радощів безвізу, які поширює телевізор — єдине доступне й завжди відкрите для них вікно в світ. Їм особисто ця світоглядна перемога української дипломатії нічого не дає. Зазвичай незрозуміле дратує. Тому настрої в форматі: "Долар по 26, комуналка росте, в магазинах усе дорого, зарплата мала, який, в дідька, безвізовий режим!" за межами Facebook домінують. Небезпека в тому, що з часом вони мають великий шанс на перемогу.

Цим скористаються вітчизняні популісти, котрі неодмінно протиставлять радість безвізу горю тотального зубожіння. Той, хто їздив в Європу до 11 червня, мандруватиме й по тому. Той, хто не їздив ніколи й нікуди, не змінить свого негативного ставлення до людей із можливостями. Адже під словом "можливості" більшість українців досі розуміє фінансові. Змінити це можна, якщо поміняється й розшириться світогляд. Безвізовий режим з ЄС — для того, аби подібні зміни запустити.

ПО МАТЕРИАЛАМ:
Загрузка...