Чому "партія Савченко" — це чергова "партія фінансового типу"

Партію створено, щоб забезпечити фінансову стабільність Савченко та її наближчому оточенню.

Страсного тижня Герой України і тепер уже позафракційний народний депутат Надія Савченко оголосила про створення нової політичної сили. Тепер в Україні є "Громадсько-політична платформа Надії Савченко" — партія з назвою, яка погано вимовляється. І, схоже, цей новотвір стане 345-тою партією, зареєстрованою в Україні.

Об'єднання з приставкою "політична партія" у нас ростуть, мов гриби після дощу в карпатських лісах. Якби від цього була якась користь, динаміку цього росту можна було б назвати позитивною. Так, ще два роки тому Комітет виборців України повідомив про існування в Україні 262 таких партій, а вже за рік їхня кількість зросла, за повідомленням того ж КВУ, до 344-х. Це втричі більше, аніж у Румунії, за якою йде Польща — там налічується 84 політичні партії. Решта країн Східної Європи мають ще менше, що виводить Україну в досить дивне лідерство. При цьому якість партій, як і їхніх лідерів, залишає бажати кращого.

З часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму політики ідеологічно ділилися на два протилежні табори. Це демократи і консерватори. Всякий, хто йшов у політику, ставав під ті партійні гасла, які відповідали світогляду. В подальшому багатовіковому процесі формування політичного життя базові цінності не мінялися. Демократи і консерватори лише здобували численні відгалуження, котрі пропонували виборцям під різними назвами все одно два незмінні політичні продукти: демократію та консерватизм. Звісно, все це дуже спрощено, проте базово так є.

Особливості політичного життя Східної Європи полягають у наближеності цих держав до Росії. Ця держава не мала традицій демократії. Реальні політичні практики з'явилися там трошки більше, аніж сто років тому — як наслідок революції 1905 року, на хвилі якої було створено перший в історії Росії парламент — Державну думу. Вона не була самостійним органом і не мала жодного впливу на життя Росії, бо центром прийняття рішень усе одно залишався монарх. Однак лютнева буржуазна революція 1917 року реанімувала цей орган і нарешті надала йому політичної ваги.

І тут слід зазначити: Центральна Рада в Києві утворилася не за західною, а саме за російською моделлю. Тобто мала не дорожню карту руху, а погано керований хаос. Бо та частина України, яка перебувала в  складі Російської імперії, інших практик політичного життя й тим більше — парламентаризму просто не мала, на відміну від частини України, котра була в складі іншої імперії, проте все ж європейської. Де був узаконений парламентаризм і точилася реальна політична боротьба. Згадайте лише класика української літератури Івана Франка, котрий був співзасновником Українсько-руської радикальної партії та кілька разів балотувався на виборах до сейму, безуспішно протистоячи маніпуляціям і провокаціям, котрі в нинішніх умовах лише видозмінилися. Але сам факт застосування проти Франка-політика подібних методів свідчить про важливість та впливовість партій у Австро-Угорській імперії.

Проте з приходом до влади більшовиків парламентаризм і багатопартійність були ліквідовані всюди, куди приходила їхня окупаційна влада. Закон дозволяв лише одну політичну силу — Комуністичну партію. Вона була і є консервативною за своєю суттю, схиляючись за часів свого панування до прямої диктатури, авторитаризму й терору та знищення незгодних як партійної ідеології. Тяжіння до авторитарних практик є складовою консервативної ідеології. Тобто в СРСР та Східній Європі, яку контролював Кремль, панували консерватори й не було місця демократам.

Пропонований вище невеличкий екскурс потрібен для того, аби зрозуміти: в нинішній Україні серед тепер уже 345-ти партій нема жодної, яка б чітко визначила свій напрям і власну ідеологію. Тому й лишається відкритим запитання, партію якого типу створила Надія Савченко. Хто вона — демократ чи консерватор? Вона "ліва", "права" чи "центрист"? Вона радикальна чи поміркована? І ці самі питання виникають до інших політичних сил, названих іменами живих лідерів. Блок Петра Порошенка, Радикальна партія Олега Ляшка, "Батьківщина" з незмінною Юлією Тимошенко на обличчі. Та й Михеїла Саакашвілі хочеться запитати, що таке створена ним партія "Рух нових сил". Нові сили — це які? Ясно, що всі вони за демократію. Але якщо так — у чому різниця між ними, коли всі українські політичні партії, окрім хіба "Свободи", соціалістів  і дивного утворення "Опозиційний блок", так чи інакше позиціонують себе демократами, котрі приведуть Україну в Євросоюз і НАТО.

Тут переходимо до головного. Без золотого запасу, тобто — без регулярного фінансування, всяка така партія згине, як роса на сонці. Джерелами вважаються партійні внески та пожертви громадян. Хоча розслідування "Наших грошей" довело: люди, від імені яких йдуть пожертви, здебільшого не знають про свою благодійницьку діяльність. Оскільки політичні партії як такі мають нульову ефективність і такий самий коефіцієнт корисної дії, анонімні грошодавці охочіше фінансуватимуть партії імені якогось лідера.

От звідки в назвах — прізвища хедлайнерів. Тому "Громадсько-політична платформа Надії Савченко" створена для того, аби на якийсь час забезпечити фінансову стабільність самій Савченко та її найближчому оточенню. Бо як реальний політик вона не годиться. Проте спільними зусиллями як її тюремників, так і всіх людей доброї волі, котрі вимагали звільнення, Надія Вікторівна перетворилася на медійну персону. Тож рано чи пізно мала б знайтися особа, готова фінансувати її гру в політика. Що, власне, і сталося. Тож не ставтеся до партії імені Савченко серйозно — це "партія фінансового типу".

ПО МАТЕРИАЛАМ:
Загрузка...