Чому українців хворобливо цікавлять іноземні вибори

Перемогу Макрона українці сприймуть як особисту, і так же, серцями, сприймуть його поразку.

Хто буде президентом України — Еммануель Макрон чи Марін Ле Пен? Саме так, це не помилка. Українці вболівають за французькі президентські вибори десь так само активно, як французи. Звісно, до політичних процесів у важливій для Європи та світу державі прикута світова увага. Але наші громадяни й тут вирізняються: перемогу Макрона сприймуть як особисту, і так само, серцями, сприймуть його поразку. Не так давно наша країна вже проходила подібне, тримаючи кулаки за Гілларі Клінтон і занурившись у жалобу, коли президентом США став Дональд Трамп.

На подібні емоції можна було б не зважати, аби не факт, котрий пройшов повз увагу не лише українських медіа, включно з телебаченням, а й повз всюдисущий Facebook. Політолог Олеся Яхно-Бєлковська на своїй сторінці зазначає: "30 квітня відбулися місцеві вибори в 47 громадах з 19 областей України. Обиралися голови і депутати рад об'єднаних територіальних громад. Але це важливе питання дуже слабо висвітлюється". Від себе додам — попри кількарічні розмови про децентралізацію, те, що відбувається в українців під носом, цікавить навіть найактивніших наших людей на кілька порядків менше, аніж, наприклад, вибори у Франції.

Подібне ставлення до свого на користь чужого маємо в усіх сферах життя, що можна пояснити й зрозуміти. Тривалий час російське кіно сприймалося в Україні як "наше". Але спільноти, які категорично з цим не погоджувались, із ще більшою категоричністю відмовлялися дивитися українське бодай для загального розвитку, обираючи для себе якісніше західне, європейське чи американське. А гурмани хизувалися знанням прізвищ провідних режисерів та кількох акторів азійського кіно. У царині культури мали й досі маємо, хоча вже значно менше, протистояння між російським на західним. Де українські інтереси навіть не розглядали, а локальні українські проекти не сприймали серйозно.

Не варто дивуватися, що в політичній сфері подібний конфлікт має значно більші масштаби. І в до краю політизованому суспільстві, яким є наше нинішнє, стає помітнішим. Причому українці спершу ірраціонально ігнорують місцеві вибори, а потім не менш ірраціонально ремствують, що від громад нічого не залежить, всі рішення приймають у столиці. Офіційний же Київ, своєю чергою, до Майдану стояв на політичній і геополітичній розтяжці. Жоден із керівників нашої держави в ті часи не вживав словосполучення "національний інтерес", не кажучи про те, щоб відстоювати його всюди й завжди. Нині про українські національні інтереси згадують уголос, але — не в контексті облаштування життя й розбудови на місцевих рівнях.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вибір Франції і як українцям з цим жити?

Виявляється, перемога Макрона на виборах у Франції відповідає національним інтересам України. Раніше ті самі інтереси мала захищати демократка Клінтон. Український політикум навіть висловлював їй публічну підтримку. Складалося враження: ми хочемо на одну добу отримати американське громадянство, щоб мати право обирати президента США й своїми голосами привести Гіллі до перемоги. Але зверніть увагу: спливло сто днів з дня інавгурації Трампа, і тепер уже він — виразник українських національних інтересів. Саме задля їхнього захисту він наказав випустити по Сирії 59 "томагавків".

Не лише сильніші світу цього, на щире переконання українців, мають для розвитку нашої країни першорядне значення. Згадаймо президентські вибори в Молдові. Торік наші соцмережі переживали шок після перемоги колишнього комуніста, а нині — соціаліста зі стабільно проросійськими поглядами Ігоря Додона. А сюжети новин та експерти в студіях різних політичних ток-шоу обговорювали не дії чи бездіяльність української влади (та способи змусити їх усіх хоч трошки працювати), а те, чого тепер чекати від Молдови. Звісно, не оминути етапні вибори в Грузії, коли змагалися партії Михеїла Саакашвілі та Бідзіни Іванішвілі. Причому українська спільнота тепер так само дружно "мочить" Михеїла Ніколозовича, як у ті важливі для грузинів дні тримала за нього кулаки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Агитация, провокации и сериалы. Интрига парламентских выборов в Грузии

Український юрист, фахівець із міжнародного права Геннадій Друзенко в одному з інтерв'ю також помітив й окреслив цю проблему. Щоправда, перекладаючи повноту відповідальності на нашу владу. "Українські політики — інфантильні, — каже він. — Вірять, що в Москві, Брюсселі, Вашингтоні знають, як слід робити". Проте дане визначення цілком відповідає формулі: "Який народ — така і влада". Тобто, українські громадяни, вболіваючи за Макрона проти Ле Пен чи за Саакашвілі проти Іванішвілі, так само вірять: відповідальні політики є лише за межами України. Для чого марно муштрувати своїх, навіщо вимагати від місцевої влади дій, коли для цього існують світові авторитети. Між іншим, представники "Опозиційного блоку", як колись — регіонали так само сприймали Росію: там краще знають, як "донецьким" керувати Україною.

Численні експерти щодня кажуть і пишуть, як ми поступово втрачаємо суб'єктність. Звинувачуючи в цьому передусім політиків. Але як у такому разі оцінювати самих експертів? Спробуйте для цього змоделювати ситуацію, в якій Гілларі Клінтон змагалася б на виборах не з Дональдом Трампом, а з Джоном Маккейном, котрого ми вважаємо другом України? Що, за таких розкладів Клінтон зажила б у наших активних громадян меншої популярності? Чи її б записали у вороги та реакціонери?

І так — по всіх позиціях, від політики до культури. Вибори місцевої влади, в розумінні громадян, не мають сенсу, бо однаково все вирішує Київ. Вибори президента не мають сенсу, бо він все одно буде на повідці або у Заходу, або у Кремля. Українці не вірять не лише владі, а й інфантильно не покладаються на власні сили. Тому й переконані: від результату волевиявлення в інших державах українське життя залежить напряму́. Хоча основний принцип держав, на які ми орієнтуємося — все залежить від активності громади.

ПО МАТЕРИАЛАМ:
Загрузка...