"Геть від Москви!". Чому візовий режим із РФ — не безпека у воєнний час, а логіка війни

Між країнами, одна з яких підступно напала на іншу, не може бути вільного кордону.

Арешт у Росії українського журналіста Романа Сущенко, якого РІА "Новости" вже назвало "полковником української розвідки у Франції", підштовхнув спікера Верховної Ради Андрія Парубія закликати парламентарів найближчим часом зробити все можливе від законотворців, аби запровадити з Російською Федерацією візовий режим. Особливої пікантності цій пропозиції додає пасажирський потяг "Львів — Москва", який спокійно курсує досі. Возячи з рідного міста пана Парубія пасажирів до Москви й назад.

Здається, про візовий режим із країною, яку Рада майже два роки тому сама визнала державою-агресором, висловилися всі, хто міг та хотів. У підсумку маємо той рідкісний випадок, коли аргументи "проти" здебільшого логічні й більш прагматичні, аніж емоції прибічників запровадження віз із Росією. Головний серед них: безпечніше не стане. Візовий режим не закриє кордонів й не припинить війни. Агресивні войовничі росіяни за наказом свого головнокомандуючого, і навіть без нього, все одно пертимуть на нас і до нас. Сіючи горе, смерть та спустошення, яке називається "русским миром".

Від російської агресії не убезпечить навіть стіна на кордоні чи багаторівнева лінія оброни вздовж чинної лінії фронту. Один колега влучно й скептично прокоментував: до неба стіну не поставиш, ракети можуть перелітати через неї запросто. Аналогічно буде з ворожою агентурою: справжній шпигун, а не Роман Сущенко, у більшості випадків візу отримає. Хто читав шпигунські романи, той знає: найбільше агентурне кубло — в дипломатичних місіях. Дипломатичних стосунків із Росією наша країна так само не розриває. Скажу більше: навіть якщо візи для громадян РФ таки запровадять, дипломатичні стосунки залишаться. Пояснити причину двома словами непросто, і взагалі такі пояснення мають давати фахові дипломати.

Натомість досить легко визнати: журналіста Романа Сущенка, як жодного з інших українських бранців у Росії, включно з режисером Олегом Сенцовим, запровадження візового режиму з РФ не звільнить. А запровадження віз для росіян ще 2014 року, одразу після початку російської агресії, "зелених чоловічків" не зупиняло, вогонь сепаратизму на Донбасі не гасило, вторгнення російських військ та бійні під Іловайськом навіть із візовим режимом не можна було, на жаль, уникнути. Тобто — можна. Якщо здатися одразу й не намагатися чинити опір. Той, хто знає історію України ХХ століття, підтвердить: це неможливо, наш народ огризається на агресора завжди. Зазнає тяжких втрат, вмивається кров'ю — але дає відсіч.

Складається прикре враження: від Росії ніхто й нічого не убезпечить. Окремі суспільні групи дорікають нинішнім митцям, що вони скопом ударилися в історичні екскурси, ігноруючи гострі актуальні сучасні теми. Навіть є визначення: мовляв, нинішній бум усього історичного — передусім кон'юнктура. Хай там як, проте саме український погляд на історію вкупі з більш доступними тепер західними дослідження яскраво демонструє — від часів свого заснування Російська імперія ігнорувала всі правила, про які домовляються цивілізовані країни задля мирного співіснування й утримання балансу сил.

Світовий порядок зітканий із чисельних противаг і зведений на фундаменті компромісів, умінні й бажанні домовлятися, діяти в своїх інтересах без утиску інтересів сусідів. Усі цивілізаційні конфлікти в Європі рано чи пізно завершувалися укладанням таких суспільних договорів. Котрі робили можливими верховенство права та дотримання прав людини. Ось чому, поклавши руку на серце, праві ті, хто не вважає візовий режим із Росією кроком до завершення війни. Ця країні не визнає́ жодних правил і завжди порушує закони. Все лишиться, як є. Стосунки з РФ не поліпшаться, що ясно — проте не погіршаться, бо гірше нема куди.

Але апеляція до того, що діючий безвіз якимось чином захищає сотні тисяч українських заробітчан у Росії, котрі їздять туди поїздами зі Львова, Івано-Франківська та Ужгорода — це вже маніпуляція. Прикривати відсутність політичної волі та власну некомпетентність заробітчанами й турботою про їхні нелегкі долі дорівнює заяві Путіна про можливість для "зелених чоловічків" у Криму прикриватися жінками й дітьми.

Зрештою, подібні заяви не просто цілком у дусі "гібридної" війни, а й калька з російської пропаганди. Російські війська ввели у Крим нібито для безпеки мирного населення. Так звані "ополченці" захищають народ Донбасу від "фашистів" й "бандерівців". А частина українського політикуму, протестуючи проти візового режиму, "дбає" про потреби простих людей у роботі, якої вони не можуть собі знайти в Україні.

По-перше, ті самі законодавці можуть і повинні ухвалювати відповідні закони, аби працювати в Україні стало вигідно й люди повернулися додому. По-друге, безправними українці в Росії лишалися всі двадцять п'ять років, що їздять туди на заробітки. Й держава Україна своїх громадян не надто захищала навіть до війни. По-третє, згоден із тими, хто каже й пише — Сущенко мав усвідомити той рівень небезпеки, на який наражається, їдучи в Росію нині. Те саме повинні розуміти й ті наші заробітчани, котрі досі там працюють. Тож слоган Миколи Хвильового: "Геть від Москви!" сьогодні — питання навіть не ідеології, світогляду чи цивілізаційного вибору, а власної безпеки передусім.

З огляду на це візовий режим із Росією міг би стати одним із запобіжників, котрі можуть стримати не лише росіян, які проситимуть візу. Адже всяке подання документів на дозвіл в'їхати в Україну означає — кандидата хоч якось перевірятимуть, він засвітить себе. Дай Бог, аби Росія в такому разі теж запровадила візи для українців. Бо це даватиме час подумати — чи справді потрібна така поїздка й чим вона може скінчитися. Нарешті, хоч би якою була логіка "проти", аргумент "за" все одно сильніший. Між країнами, одна з яких підступно напала на іншу, не може бути вільного кордону. Така ось логіка війни.

ПО МАТЕРИАЛАМ: