Антін Мухарський

Письменник, актор, співак, телеведучий, відомий також під псевдонімом Орест Лютий
21 июня 12:30

   

Читать ответы
  • Часом можна почути, що "політики та розв’язана ними війна розсварили російський та український народи". А як думаєте ви, ця ворожнеча виникла тільки зараз, чи вона існувала давно?
    Така ворожнеча існувала завжди. Росія відверто варварськи, підступно, інколи силою, інколи якимись законами нищила Україну. Той, хто знає історію, розуміє, що українсько-російські війни тривали ще від часів Івана Грозного. Тому ця війна не завершена. Вона триватиме ще не одне десятиліття. Але я сподіваюся і вірю, що ми в цій війні переможемо.
  • Коли плануєте презентувати новий роман "Ай єм нот Раша"?
    У Львові, на Львівському форумі.
  • Що знають із чим асоціюють Україну за кордоном? З якими стереотипами стикалися за час перебування за кордоном?
    Якраз той роман, який я зараз пишу, називається «I am not Russia». Він стосується проблеми ідентифікації українців як українців. Коли раніше у мене запитували за кордоном, звідки я, я казав: «I am from Ukraine». «Oh, Ukraine! Ukraine is Russia». «No, – казав я. – Ukraine is not Russia. I’m not Russian. I’m Ukrainian, because ми маємо іншу мову, іншу історію, інший менталітет». І досі закордоном запитують: «А в чому різниця між росіянами та українцями?». Наприклад, у Туреччині я займаюся в спортивному залі, намагаюся щовечора приділити час спортивним вправам. До мене нещодавно підходить чувак, турок, і каже: «Добрый вечер». Кажу: «Вітаю!». Він – знову: «Здравствуйте!». Відповідаю: «Доброго вечора! Вітаю!». Він тоді запитує: «Ты – украинец?». Кажу, що так. «Так у меня жена – украинка! Она из Харькова, и она говорит «добрый вечер» и «здравствуйте»!». Кажу: «Она у вас не совсем украинка тогда. Она – русскоязычная украинка». Він здивовано запитує: «А что, это два разных языка – украинский и русский?». Тобто він вперше, чуєте, вперше, а дядьку вже років 40, почув про те, що українці мають іншу мову, хоча у нього дружина з Харкова. От такий стереотип про українців як росіян, або недоросіян, які наче і українці, але розмовляють російською, існує. Іноземці не можуть зрозуміти відмінності, а ми, на жаль, не даємо їм цього зробити. Коли нам кажуть «Эй, друг!», ми їх не виправляємо, кажучи: «Я тобі не «друг», а хлопець», що не «Здравствуйте! Добро пожаловать», а «Вітаю! Ласкаво просимо». Нам потрібно вчити іноземців ідентифікувати українців саме завдяки мові. А так, існує сприйняття: «Russia, Ukraine… Да какая разница! Все равно!». І наші українці, які тут є, приїхали з Західної України, коли турки до них звертаються російською, переходять на російську. То краще нехай переходять або на англійську, або залишаються у своєму мовному полі, як поляки. Поляки не переходять на російську, а намагаються або німецькою, або англійською, або іншою мовою домовитися з ними про якісь там позиції. Тому ця наша мовна нестійкість є досить стереотипною для поведінки українців у зовнішніх просторах. Я зараз над цим активно працюю. Зокрема, коли зі мною вітаються «здравствуйте», я кажу «вітаю», ну, і «слава Україні». Тому багато хто в Греції вже навчився казати «Слава Україні!». У ресторанах це вже звучить.
  • Як гадаєте, коли і за яких умов стануть можливими більш-менш нормальні сусідські відносини між Україною і Росією?
    За нашого життя вже не стануть.
  • Чи змінило тривале перебування закордоном ваше ставлення або оцінку якихось подій чи процесів в Україні? Чи можете сказати, що переоцінили якісь речі, на якісь подивилися під іншим кутом? Чи всі дії влади, начебто спрямовані на закінчення війни та відновлення територіальної цілісності України, виглядають логічними, адекватними, достатніми та правильними?
    Що змінилося, і що я зрозумів? Ми не любимо і не цінимо свою країну і своїх співгромадян. На жаль, цей радянський синдром іронії, зубоскальства, нелюбові до того місця, де ти живеш, постійного відчуття, що десь краще, є нашою ментальною вадою. Переважна більшість території України була витолочена за часів Радянського Союзу: у людях вбивали любов до землі і своєї домівки, найбільш активних – висилали, розстрілювали або якось інакше знищували. І цей «синдром перекотиполя» залишився у нас. Ми не вміємо цінувати своїх митців. Коли ти приїздиш до Іспанії, ти бачиш величезну кількість музичних каналів, по яких показують виключно іспанську музику — і народну, і поп, і рок тощо. Там ти бачиш, наскільки обережно і з любов’ю народ та уряди цих країн ставляться до опіки та підтримки своєї культури. У нас, на жаль, цього немає. Ми ще не навчилися розуміти, що саме мова, яка звучить з усіх публічних точок (телевізора, радіо, вивісок тощо), маркує Україну як Україну. Бо, коли ти бачиш вивіски російською, ти розумієш, що це – Росія. Мова – це єдиний маркер, який може окреслити ареал існування тієї чи іншої нації, того чи іншого народу. А ще хочу зазначити, що у Києві більше Європи, ніж у тих же Афінах. Афіни через потік мігрантів, через кризу в Греції набагато брудніші й деструктивніші. Ти бачиш там на вулицях просто натовпи люмпенів, маргіналів. У Києві такого немає. У нас гарне буржуазне місто. А Львів – це кулінарна туристична столиця світу, бо такої кількості ресторанів, такої кількості недорогої якісної їжі ти не зустрінеш ніде в світі. Заявляю про це категорично і принципово, із розумінням справи, бо стикаюся із багатьма кулінарними культурами. В Америці це взагалі чорті що, це тотальний фастфуд із невеличкими елементами «лакшері» та стейків. Стейки – це те, що є справді смачного в Америці. Все інше – просто якийсь непотріб. Так само і в основних столицях світу. Вони теж так роблять, обслуговуючи туристичні потоки. Йдеться про той же Рим, Париж… Там складно знайти щось смачне і корисне. Тому Львів – це європейська і світова столиця кулінарії. Друга частина питання… На жаль, наші «партія і правітєльство» не всемогутні. Нам би дуже хотілося, щоб хтось стукнув кулаком і сказав: «Еге-гей, вперед, на Донецьк! А, може, ще й до Ростова-на-Дону дійдемо». Ні. Ми маємо справу з довгою перспективою можливого визволення територій. І я насправді поки що не бачу якихось позитивних моментів і перспектив у тому, щоб Донецьк і Луганськ повернути, тому що відбулися ментальні зрушення в структурі українського населення, і на певних територіях «совок» переміг Україну. «Совок» – як агресивна, консервативна та мортальна традиція імперії. Видалити це з голів – основне завдання. Але «партія і правітєльство» займаються зброєю, армією (і це теж дуже важливо), але при цьому не робить жодних кроків по українізації цих територій, які номінально є Україною, але по суті нею не являються. Потрібна українізація, щоб люди відчували себе в українському полі, щоб лунала українська мова, українська пісня. Інколи наводжу такий приклад. Уявіть собі ресторан, де сидять люди. Хтось постійно підходить і замовляє музику: шансон, Грігорій Лєпс, Міхаіл Круг. І сидять українці, які періодично підходять і просять: «А поставте нам ВВ!». А їм відповідають: «Знаете что, ребята, посидите пока в стороночке». І весь зал розуміє, хто замовляє музику. Так от, музику в нашій країні і досі замовляє «русскоязичноє насєлєніє» через своїх адептів, які сидять на радіостанціях, телевізійних каналах і т.д. та тихенько саботують виконання закону про квоти на українську музику. Безумовно, української музики стало звучати більше. Але «партія і правітєльство» майже нічого не роблять у гуманітарному контексті, щоб напрацьовувати новий гуманітарний продукт, який буде цікавий великим верствам населення. Дуже мало робиться в кіно. Розроблено проект, який взагалі не розглядається – про меценатство, коли приватні особи могли б підтримувати, наприклад, митців українського спрямування. Зроблені якісь зрушення в галузі книги, але цього недостатньо. Тобто немає механізмів державної підтримки дійсно потрібних актуальних та цікавих мистецьких проектів. …Я розмірковую з точки зору людини, яка працює на культурному фронті. І мені, як «бійцю культурного фронту», не вистачає державного розуміння важливості цих інструментів. Адже танки не заходять на територію, де спершу не промито мізки населенню. До танків приходить Філіп Кіркоров, група «Любе», Грігорій Лєпс, а потім – Гіркін з автоматом. І він каже: «Тут – русская земля. Тут русские песни поют». Цей принцип «спершу промивка мізків, потім – танки» Росією відпрацьований добре. І він діє. Так само, дзеркально, слід діяти й Україні. Тобто спочатку потрібно українізувати людей, давати їм надію і можливості розкрити себе, роботу, зрештою, давати якусь соціалку – над цим теж треба працювати. А вже потім, заручившись підтримкою цього населення, можна буде потрохи звільняти території. Але це складні процеси, з якими Україна в модерній історії стикається вперше. І швидкими вони не будуть. Ніякого силового сценарію, мені здається, не буде. Це – в’язка довга позиційна й окопна війна на довгі десятиліття.
  • Якось ви обмовилися, що наступна роль після Гарі Короля у "Співачці" буде англомовною, тобто персонаж говоритиме англійською. Про яку роль йшлося? І чи можна вас побачити в ній вже?
    Ні, не можна. Через мій від’їзд не склалися стосунки з колективом, де я мав грати таку роль.
  • Альбом "Рожеві вуса" містить пісенний матеріал, написаний ще у 90-х. Чому саме про 90-і?У 90-х було цікавіше, а сучасність не надихає?) Який, до речі, ваш найяскравіший спогад про 90-і, і чи погоджуєтеся ви з тими, хто каже, що багато в чому Україна зараз повертається в ті буремні роки?
    Кожна людина, яка наближається до 50-річного рубежа, має право на ностальгію, погодьтеся. І ця ностальгія вже стає світлою – «пєчаль моя свєтла». Хоча 90-і були жахливим часом, коли ми заробляли копійки, бігали і так далі. Не хочу занурюватися в усю цю естетику, але просто повторюся: тоді ми були молодшими, саме тоді закладалися базові основи світосприйняття, яке нами керує зараз, вже у дорослому віці. Якісь приємні спогади та ностальгічні нотки теж містяться в тих часах, не більше й не менше. Я не ідеалізую 90-і, які для нашої країни були роками, коли народжувався олігархічний клан, капітали, прийшли Кучма з Табачником. Для держави це були найбільш проблемні роки. Саме тоді закладалася ця корумпована олігархічна система. Але, з точки зору, музичних, літературних, театральних новацій, все було інакше… Найяскравіший спогад із 90-х… Є таке містечко Затока. В Кароліно-Бугазі в моєї тещі була дача. Був десь 1994 рік. Я зайшов на ринок у Затоці. А Затока – абсолютно русифіковане містечко, одеський говорок… І на цьому ринку раптом звучить Миколайчук: «Скінчилось кохання, скінчилося все. Заглядає сонце у вікна осель». І тьотки так смішно тішаться: «Яка пєсня хароша!». Там був ларьок, де якийсь чувак постійно ставив як не «Братів Гадюкіних», так україномовну Таїсію Повалій, Білик з її «Цей дощ надовго…». Це таке враження! Я ходив на ринок у Затоці слухати українську музику. І весь народ її слухав і тішився. А потім, у 1995-1996 роках, я приїхав – уже звучав «Владімірскій централ», «А бєлий лєбєдь на пруду…». Тобто російський шансон вбив українську поп- і рок-музику. Це правда. Але роки українського відродження справді були – 1992, 1993, 1994-й… Я дуже з цього тішився. Мені здавалося, що Україна перемогла, якщо в Одеській області, в Затоці, у туристичній оазі «гопоти», де піво, сємкі, всє дєла, слухають українську музику. Значить, зрушення були правильними. Але, як виявилося, Росія не втратила свій шанс зачистити від української музики наш простір своєю попсою і шансоном. Проте такий спогад лишився… Це був такий іржавий ларьок, де продавалися касети. І на касетах там можна було купити і Ірину Білик, і Сестричку Віку, і ще купу-купу української музики.
  • Антіне, ваші враження від Книжкового арсеналу? Що здивувало, розчарувало, сподобалося? Як сприйняли співвітчизники мандрівного митця?)
    У мене був один день для того, щоб пройтися по «Арсеналу». Це був вечір неділі, тому що всі попередні дні я сидів на своєму стенді і спілкувався з читачами, яких було дуже і дуже багато, і це мене неймовірно тішило. Люди читають книжки, люди приходять, люди цікавляться моментами, які описані в моїх творах, інколи цитують їх напам’ять… Загалом, для письменників і видавців «Арсенал» і Львівський форум – це як Новий рік, Різдво та Великдень для дітей. Тобто це такі події, на які чекаєш цілий рік, а потім насолоджуєшся кожним моментом. Що мене потішило? Кількість народу. Що мене дещо насторожило? Те, що з’явилася величезна кількість перекладних видань, у результаті чого дещо змістився акцент з українських письменників на якісь видавничі бізнес-проекти. Тобто зараз за копійки викуповують західні бестселери 10-15-річної давнини, перекладають їх і видають. Таким чином, зміщується акцент на якусь «жвачку», яка вже віджована в цивілізованому суспільстві. Мені все-таки хотілося б, щоб більше уваги приділялося українським авторам, бо класики – серед нас. Мені хотілося б, щоб більше виступав Юрій Винничук, Василь Шкляр, Володимир Лис, щоб більше було Забужко і Андруховича, щоб молоді автори отримували більше майданчиків для спілкування і популяризації своєї творчості. Тому що, якщо ми не аплодуємо і не підносимо своїх митців, а запрошуємо митців «третього ешелону» з Польщі, Бельгії тощо та, як папуаси, вклоняємося навіть гіршим за якістю митцям, ніж у нас, це мене дратує і розчаровує. От справді, до нас приїжджають якісь європейські маргінали, а організатори розчепірюють пальці та кажуть, що це – круті митці. Але, почитавши їх, ознайомившись із їхніми біографіями, розумієш, що це як не другий, то «третій ешелон». Коли у нас виникають проблеми з наданням мистецьких майданчиків Братам Капрановим або видавництву «Люта справа», або іншим інституціям, які намагаються підтримувати українських митців, то виникає зневага до організаторів, які уподібнюються папуасам, які чекають когось із Португалії, Іспанії чи Латинської Америки, співаючи їм осанни лише тому, що вони звідкись з-за кордону. Ні, українських митців треба тут робити супер-крутими та віддавати їм левову частку всього, передусім – уваги.
  • Пане Антіне, скажіть відверто, чи виникає туга за Україною, сум за Батьківщиною, про який писали поети, які з тих чи інших обставин були змушені жити на чужині? Чи це, як у стосунках із жінкою – потрібно деякий час один від одного відпочити?)) Чого більше за все з того, що у вас було в Україні, не вистачає вам зараз? Не виникає спокуси залишитися на ПМЖ за кордоном?
    Почну з кінця… Бажання поїхати в іншу країну на постійне місце проживання не виникає. Що стосується туги за Україною, то такого у мене теж немає. Бо я в Україну в’їзний і виїзний, і близько 20-ти днів нещодавно провів в Україні. Я зустрівся зі своїми друзями, пожив у батьків, з’їздив до себе на дачу… Я приїхав – і наче все окей. Не був в Україні приблизно сто днів. А такого, щоб я поїхав і тужно сиджу, п’ю горілку, пускаючи скупу сльозу, немає. Все стоїть на своїх місцях, усе лишається. Насправді я трошечки втомився від того пресингу і негативу, який розкручують і виливають про мене промосковські ЗМІ, керуючись вказівками міністра юстиції та ошалілих жінок, які створюють наклепи. Мені треба відпочити від того агресивного поля, яке уторилося довкола моєї персони через наші сімейні розбірки з моєю колишньою дружиною, та зосередитися на творчості (це основна мета того, що я поїхав). Плюс –всім цим покидькам із Міністерства юстиції, які розганяють інформацію про те, що я – боржник-аліментник, а всякі «комсомольські правди», «сегодня», «газети вєсті» все це розносять, хочеться довести, що я сплатив своїм дітям усі необхідні суми, понад 1 мільйон 200 тисяч гривень аліментів, залишив їм квартиру, будинок, залишив їхній мамі машини, а мамі все мало і мало. Ну, ок, що ж я можу зробити. Будемо якось ці питання вирішувати. На жаль, у судовому порядку. Я неодноразово пропонував дамам мир, але дами, заручившись підтримкою Міністерства юстиції зараз «на коні», несуться вперед. Куди несуться – чорт їх знає. Та вони несуться вперед, розуміючи, що за їхніми спинами сам міністр юстиції Петренко – під…с та покидьок. А з моєю нинішньою дружиною прекрасні стосунки. Нещодавно я виїжджав на гастролі, тож ми тиждень не бачилися. Після того тижня я приїхав і сказав: «Знаєте що, Лізо, я не хочу більше нікуди їздити без вас. Ми будемо всюди подорожувати разом». У мене зараз такий період, коли я з дружиною, коханою жінкою намагаюся весь час проводити разом і не розлучатися.
  • Розкажіть, як виникла ідея створення вашого нового диску романтично-еротичних пісень «Рожеві вуса», в чому його «фішка», як над ним працювалося? Задоволені результатом?
    «Фішка» в тому, що пісні я пишу давно. Я є продуктом українізації. Я був російськомовний киянин, а став українцем саме завдяки тому, що в моєму житті з’явилися «Брати Гадюкіни», Сестричка Віка, Андрій Миколайчук та перша «Червона Рута», яка породила цілу плеяду українських модерних виконавців. Також хочу згадати і «Кому вниз», і «Мертвого півня», і «Плач Єремії», і хлопців із Харкова «ТНМК». Крім того, було багато гуртів, які зараз вже «притрушені попелом»: «Жаба в дирижаблі», «Нічлава», які співали «Вставай, сонце»… Словом, купа музики початку 90-х. Саме тоді я і почав писати пісні, які навіть записував і приносив на FM-станції у 2000-і роки. Але всюди на FM-станціях мені казали: «Чувак, украинская музыка, украиноязычная, вообще не котируется. Напиши что-то русскоязычное. Давай что-то на русском. На х…ра эта украинская мова, кому она нужна – она уже отжила свое. До свидания». Це казали прямим текстом: «украинские песни никому не интересны и никому не нужны». Але я все одно продовжував потрошечку писати в жанрі любовно-іронічної поезії на кшталт «Братів Гадюкіних». Дуже люблю їхні пісні «Жовті стрічки», «Роксолана». Тобто такі романтично-еротичні балади потрохи накопичувалися-накопичувалися в шухляді мого письмового столу. І тепер я зрозумів, що нарешті прийшов час видати їх окремим альбомом і, за своїм життєвим принципом, довести справу до кінця. От я і доводжу цю справу до кінця і дуже цьому радію, тому що багато пісень, які я зараз переслуховую, сколихують в мені далекі спогади про те, коли я був молодшим, закоханішим, можливо, трохи романтичнішим, ніж зараз, трохи наївнішим… Але це моє життя, my life або, як співав Френк Сінатра, my way. Я щасливий, ці пісні мене дуже тішать. Дуже люблю цей альбом і ці пісні.
+
Соглашаюсь
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности