Антін Мухарський

Письменник, актор, співак, телеведучий, відомий також під псевдонімом Орест Лютий
21 июня 12:30

   

Читать ответы
  • Антіне, відомо, що ви людина з активною громадянською позицією, патріот України. Чи не хочете ви спробувати себе в політиці, маєте якісь політичні амбіції? Та й взагалі, нині це стало просто модно серед митців — час від часу пробувати себе в цій сфері. Що скажете, чи матиме український виборець колись змогу віддати свій голос за Антіна Мухарського?
    Я з політикою себе не пов’язую. На жаль, враховуючи мій характер і світоустрій, у політиці як мистецтві компромісів для себе на даний момент я не бачу перспектив. На жаль, український політикум – це відображення маси. Маси, яка бере гречку і продає свою душу за консерви. А політик є людиною, що представляє інтереси цих бездуховних людей. Для мене все це є взірцем деградативної селекції. А український політикум для мене – це збіговисько деградантів. А я не хочу понижувати свій інтелектуальний та емоційний рівень, вступаючи з ними в дискусії або в якісь союзи, фракції. У Верховній Раді є декілька людей, яких я вважаю своїми друзями. Переважно це позафракційні депутати від мажоритарних округів, які є очільниками Революції Гідності, люди, які першими пішли зі зброєю в руках у 2014 році захищати Україну. З ними я спілкуюся, їх я шаную. Є окремі поважні й шановані мною люди в певних фракціях, але, як маса, український політикум для мене є, скоріше, негативом. Завжди кажу, що навіть стигле яблуко, потрапляючи в діжку з кислою капустою, не має шансів залишитися таким же стиглим і наливним, не перетворившись на щось гниле і кисле. Тому з політикумом себе зв’язувати не буду. Але у мене є одна думка і бажання, яке б хотілося втілити, і якщо якась із політичних сил це озвучить, я підтримаю цю політичну силу. Я – за обмежене виборче право в Україні. Тобто я – за те, щоб був введений інститут виборців, коли б усі виборці, які хочуть брати участь у державотворенні, проходили іспити і за результатом отримували б картку виборця. І це виборче право давало б їм право голосувати. Вони мають, як на курсах водіїв, відповісти на сто-двісті-триста питань, пройти тест на знання державного устрою, історії України, її культурних ідентифікаторів і маркерів, а лише потім отримати цю картку і доступ до керування державою. У мене питання: чому доступ до керування державою дають усім, а право на користування автомобілем – лише тим, хто пройшов курси і склав іспити? Тобто я виступаю за те, щоб люди отримували право голосувати не просто так і не з настанням 18 років. Вони мають хотіти це робити, знатися на цьому і розумітися на цьому. Тому я – за обмеження загальнодоступного виборчого права.
  • Антіне, як зараз складається з акторством? Чи пропонують якісь ролі? Всі говорять, що зараз українське кіно переживає непогані часи і починає розвиватися – ви як актор відчуваєте це? Що з останніх кіноробіт вас приємно вразило?
    У зв’язку з такою активною інформаційною кампанією про те, що Антін Мухарський поїхав з України, я дзвінків від продюсерів не отримую. Вони теж читають газети і слухають краєм вуха новини, тому, коли заходить мова про Мухарського, кажуть: «Так його ж нема в країні! А, нема… Ну, й нема. Поїхав, то й поїхав». Тож важко бути актором, коли ти не знаходишся в країні.
  • Наскільки я знаю, ваша книга "Національна ідея модерної України" являє собою 30 інтерв’ю з видатними українцями. На жаль, ще не було змоги ознайомитися… Скажіть, а за яким принципом ви обирали «видатних українців», хто серед них опинився і відповідає вашим критеріям?
    Ми обирали людей, які вже є метрами, лідерами громадської думки і моральними авторитетами. Серед них – філософ, лінгвіст, видатний український дисидент Іван Дзюба, також дисидент, людина, яка стояла біля витоків української державності Левко Лук’яненко… Серед такого рівня авторитетів я б виокремив Аду Миколаївну Роговцеву, видатну актрису, з якою маю честь жити в один час і грати на одній сцені, а також Василя Шкляра. Серед людей, чия думка мені цікава, які творять контекст сучасної української літератури — Юрій Андрухович, Юрко Винничук, Олександр Ірванець, Іван Малкович, Лесь Подерев’янський. А, крім того, Олег Скрипка, Влад Троїцький. Є люди, які представляють інколи контраверсійні думки щодо розвитку України, з ким цікаво поспілкуватися та відстежувати у подальшому їхні трансформації у соціумі та просторі. Борис Херсонський, Семен Глузман – це теж дисиденти, поети. Мені дуже цікаво було почути думку Романа Балаяна. Плюс є й інтерв’ю з Сергієм Дацюком та Олегом Покальчуком – це соціофілософи, які на науковому рівні відстежують події, що розгортаються в Україні. Книга «Національна ідея модерної України» – це мозаїчна історія, яка ставила перед собою на меті, передусім, можливість із перших вуст почути думки, які цікавлять мене самого. Я намагався для себе, перш за все, відшукати відповідь на питання: що таке Україна, куди нам рухатися, де ми знаходимося, на чому нам слід будувати свою ідентичність. В результаті дістався думки, що Україна – це плахта, дуже строката, дуже розрізнена, поділена на шматочки і кавалки, але нас «зшиває» як українців, по-перше, мова (мова – це перший фактор, який ідентифікує нас як українців), по-друге, воля (воля як категорія свободи і як категорія свідомого зусилля). Ми, на відміну від росіян, які люблять ходити строєм і визнають царя, все-таки є крайніми індивідуалістами, і наша особиста думка та наша особиста воля домінують над константою патерналізму та колективізму, які присутні і є домінуючими у Московщині. Ми – не колективне стадо. Ми – угруповання індивідуалістів. У Росії кажуть, що один у полі – не воїн. А в Україні кажуть, що і один у полі – воїн. Саме тут основна ментальна відмінність.
  • Яка ймовірність, що найближчим часом ви повернетеся в Україну? За яких умов це стане можливим?
    Я повернуся в Україну у вересні. Маю пропозицію одного телевізійного проекту. Можливо, він вийде у жовтні. Я не відірваний від України. Просто зараз вирішив трошки побути в інших світах і подивитися зі сторони на все, почистити свою карму, емоції, почуття і думки завдяки цьому. Але я не планую залишати Україну. Повернуся, коли трапиться така нагода. Зараз через суди, які тягнуться в Україні, я, наприклад, не можу нормально займатися бізнесом. У мене свого часу була здоровенна агенція, яка займалася організацією корпоративів, концертів і т.д. Але через усі наші розборки рахунки було заарештовано ще в 2014 році, і я досі не можу нормально працювати. Тобто мене позбавляють в Україні засобів для існування. Суди тягнуться роками, я не можу отримати жодного рішення… Доки я не повісив труси на Оболонський суд, там чотири роки лежала моя справа. І тільки як я повісив на суд труси, одразу справа зрушила з місця. То що, мені бігати й вішати труси на всі суди? Я цього робити не буду. Єдине, чого я хочу – справедливості, норм, які дотримуються в цивілізованому суспільстві. У нас суди – це абсолютний пережиток «совка» жлобсько-українського типу. Ці нахабні судді з пітними рилами, відразливі й нахабні, коли від одного спілкування з ними тебе воротить… Отже, якщо вирішиться питання з судами, вони закінчаться, то я повернуся в Україну.
  • Про що буде ваш новий роман "I am not Russia"?
    Це – роман про диявола. :) Диявол приходить в образі спритного західного продюсера до молодої людини, прототипом якої є я, тобто це автобіографічний роман. Події відбуваються у 1996 році в Единбурзі, куди ми їздили з виставою за твором Достоєвського «Злочин та кара» на фестиваль. В Единбурзі зі мною дійсно трапилася історія, яка покладена в основу цього роману: місцевий продюсер хотів спокусити мене різними благами, розповідаючи про принади вільного життя, космополітичного простору і т.д. Ця звичайна історія переросла в літературний сюжет — розширений, більш метафоричний. Це — друга частина трилогії. Перша – написана в 1994 році і називається роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця», третя – написана в 2015 році і називається «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей». Друга частина – «I am not Russia» розповідає про те, як герой першої частини, розчарувавшись в Україні та українцях, вирушає за кордон, щоб залишитися там, але не знаходить на Заході того, чого він чекав і про що марив, не будучи знайомим із Заходом безпосередньо. Не в примарних думках про те, яке воно, життя за кордоном. А коли він стикається з цією реальністю, він розуміє, що треба повертатися до України, будувати там своє життя, розбудовувати свою державу і свою країну. Саме таким є задум цієї трилогії. Якраз зараз дописується друга частина.
  • Свого часу ви грали Раскольнікова, отримали за цю роль престижну нагороду… А чи вважаєте правильним відмовлятися від російської класичної літератури і те, що її в урізаному вигляді вивчають у школі в перекладі на українську? Вірші Пушкіна українською – то норм? Не перегинаємо палицю?
    Свого часу я працював ведучим на багатьох заходах. У Києві був клуб «Lions Club», де вихідці з Великобританії раз на рік організовували для себе вечірки. Якось, ведучи цей захід, я процитував Шекспіра мовою оригіналу, 130-ий сонет: «My mistress’ eyes are nothing like the sun…». Дивлюся – у керівництва якось скривилися обличчя, стали, як інжирини… Я питаю: «Що? Вам не подобається Шекспір?». Вони мені відповідають: «На хер Шекспір! Запам’ятай, чувак, Роберт Бернс рулить, а Шекспіра – в сраку, тому що Шекспір – англієць, а ми – шотландці». Я намагався щось сказати: «Так Шекспір же ж, він світовий…». «На хер Шекспіра! У нас є Конан Дойл, Вальтер Скотт, Роберт Бернс. Ми – шотландці, запам’ятай. А Шекспіра – в жопу!». Приблизно так треба поводитися і українцям. Пушкін? На хер! Ахматова? Цвєтаєва? На хер! Достоєвський? Толстой? Теж в дупу! У нас є свої: Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка… Замість того, щоб вивищувати чужих, нам треба піднімати своїх. Це – моя принципова позиція. Шо, Висоцький? Цой? В дупу! Все це – ідентифікатори «руського міра». Які б вони прекрасні не були, це – ниточки, які ведуть нас до «руського міра». Їх треба відрізати і блокувати. Як це роблять шотландці: «Що? Видатний драматург? Шекспір? В жопу Шекспіра! Роберт Бернс рулить». Оце позиція, яка мені подобається. Ми занадто толерантні до всього російського. Нам треба цю толерантність прибирати і, вибачайте, радикалізуватися. Хоча б для того, щоб вижити в цьому світі.
  • Виходячи з вашого досвіду життя в Європі, у Греції, поділіться вашими висновками, Україна - це Європа, і наскільки ми далекі від європейського способу життя?
    Україна – це місцями Європа. Європа – це, передусім, дороги. Коли ти перетинаєш кордон України, одразу починається гарна дорога. Коли в Україні зроблять гарні дороги, це і буде Європа. Але, окрім того, Європа – це і чисті туалети. Так от, коли чисті туалети з’являться в Україні вздовж доріг, це також буде Європа. Це щодо зовнішніх ознак. А, крім того, Європа – це посмішки та доброзичливість на обличчях людей. Десь в Україні є ці посмішки і доброзичливість, десь у нас є і дороги… А далі – це права людини, державна опіка над медициною, освітою і армією. На мою думку, про армію турбуватися не треба, бо Європа – це все фактично НАТО. Тому Україна буде Європою, коли ми вступимо до НАТО, зробимо дороги, припинимо гидити мимо унітазів у туалетах, будемо чистити зуби, робити зарядку та станемо доброзичливими одне до одного. І обов’язково потрібно читати книжки. Замість того, щоб дивитися телевізор, справжні європейці в гарних країнах читають книжки, відвідують музичні концерти та ходять на художні виставки. А поки ми дивимося телевізор і витрачаємо час на гиркання одне з одним, у нас, на жаль, буде сіра буферна зона.
  • Антіне, ви не шкодуєте про те, що зробили ваші суперечки з колишньою дружиною публічними? Чи спілкуєтеся зараз зі своїми дітьми?
    Я намагався три роки все це не розголошувати. Тобто з мого боку не було жодних заяв, полоскання імені. Але, коли моя колишня дружина в минулому році пішла працювати на канал «Прямий» і майже 90% своєї діяльності присвічувала тому, що публічно полоскала наші стосунки і моє ім’я, користуючись ресурсом цілого телевізійного каналу, тільки тоді прийняв рішення, що мені треба якось спростовувати ту брехню і наклепи, які поширювалися завдяки тому, що канал надавав їй таку можливість публічно говорити про це в форматі різних програм і ток-шоу. А так, тривалий час я намагався тримати нейтралітет. Мої юристи казали не робити публічних заяв – мовляв, це її вибір, її бажання, нехай робить. Але після трьох років, коли ці наклепи і брехня стали лунати настільки масовано і цілеспрямовано, вони сказали: «Вибачайте, але нам треба теж якось долучатися, тому що ми не можемо просто мовчати і чекати судів, які не зрозуміло коли будуть». Тому було прийнято відповідне рішення, і я почав виступати з певними окремим заявами. Моя перша заява була в червні минулого року – це був відкритий лист до юристів пані Єгорової з проханням сісти за стіл переговорів, закінчити все це. Таких листів було чотири. З того боку я не отримав жодної відповіді. Повторюю: дамам не потрібен мир – дамам потрібна війна. А якщо їм потрібна війна, вони її отримають.
  • Вітаю. Чимало наших «дорослих письменників» рано чи пізно вдавалися до експерименту — пробували себе й у якості дитячих авторів, писали для дітей. А вас немає таких планів? Справді цікаво було б, як би виглядала література для дітей від Ореста Лютого або Антіна Мухарського)
    У 2004 році у видавництві «Зелений пес» вийшла моя дитяча книга «Легенда про заврика», але я її перевидав у 2015 році під назвою «Легенда про квітозавра». Це – моя перша дитяча книжка і, сподіваюся, не остання. Маю надію, що, докінчивши роман і записавши новий альбом, які стоять у черзі на реалізацію творчих проектів, я все ж таки доберуся до давно задуманої дитячої книжки про кістяка Костю – є у мене такий герой, персонаж. Це такий чорнобильський «шкелет», кістяк, з яким трапляються різні цікаві пригоди. Дуже хочу закінчити цей проект. Може, в наступному році вийде…
  • У мережі у багатьох викликало обурення опитування глядачів під час телепрограми, коли ви були на ефірі у Пояркова… Чия це була ідея? І що ви самі думаєте про нього? Чи не занадто це?
    Я був гостем програми «Поярков News». Формат програми був мені незрозумілим, бо я не бачив її до того. Ми з Сергієм Поярковим зустрілися на «Книжковому арсеналі», і він сказав: «Приходь до мене в гості». Я прийшов до нього в гості. Питання, яке було поставлено в ефірі, було для мене абсолютно несподіваним. Більше того, я дістав свій мобільний телефон і проголосував за Сніжану Єгорову, тому що мені теж здалося, що це звучить якось некоректно. Потім Поярков відповів людям, які запитували – як так можна. Відповів він, на мою думку, абсолютно правильно і гідно. Він сказав: «Слухайте, чому іншим можна влаштовувати телевізійне кілерство, вбиваючи людей у своїх програмах наклепами і брехнею, а коли подібним чином вчинили по відношенню до них, вони заскавуліли. Чому те, що можна їм, не можна іншим?». Був іще момент про журналістську етику. Пояркова запитували, чому обговорювалися і розбиралися дії якоїсь людини, якщо вона не присутня на ефірі. Окей, у мене запитання: а чому моє ім’я полощуть всюди, не запрошуючи мене на подібні ефіри, щоб я мав змогу відповісти і повідати свою точку зору на цю проблематику? Тому все це «крокодилячі сльози», які ллються роками в українських ЗМІ, які абсолютно гламуризувалися і бульваризувалися. На своїй практиці стикався з тим, що багато каналів упродовж минулих трьох років робили величезні розлогі інтерв’ю з моєю колишньою дружиною. Я думав, що це можна якось припинити, домовившись про те, що не треба «мочити». Навіщо ти, матір моїх дітей, робиш це? Я не знаю, що знаходиться в головах у цих жінок. Я не знаю, що знаходиться в голові у Окунської, яка налаштовує дитину проти свого батька. Я не знаю, що робиться в голові у інших жінок, які не дають батькам бачити своїх дітей. Я не знаю, що робиться в суспільстві, і які інституції працюють для того, щоб усіляко захищати подібних жінок, відбираючи у батьків, які, згідно з Конституцією, мають таке же право бачити своїх дітей. Немає жодної відповіді на ці питання. Держава їх не дає. Батько в цій країні – абсолютно безправна істота.
+
Соглашаюсь
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности