Paul Manandise

Не відчуваю жодної ностальгії ні за Францією, ні за Бельгією, ні за Європою. І нічого мені не бракує тут, на цій славній землі — в Україні. Хіба що дощові дні. Та часом хочеться просто випити каву на терасі в Парижі.

Я почав співати в сім років. Був церковний хор, де я почав співочу кар’єру і почав грати на піаніно. Тож я співав лише релігійні пісні. У сім років у нас, у католиків, перше причастя. І ми напрацьовували пісні для цієї події, до цього дня — до причастя. Одного дня я запитав священика, чи міг би я стати солістом хору. І він довірив мені перші партії, так я став солістом церковного хору.

В Україні мені дуже сподобалися сімейні цінності, патріотизм та ставлення до своєї країни. Французи теж вельми патріотичні.
Добре пам’ятаю, як вперше приїхав до України, перетнувши польсько-український кордон на автобусі. І от ми зупинилися в першому українському місті. Я прокинувся, вийшов з автобуса купити сигарет, і саме в той момент я побачив щось, чого не бачив раніше — бабусь, які продавали щось на вулиці, мобільні кав’ярні... Це був якийсь безупинний рух в усіх напрямках одразу, шалена енергія. Також вразила архітектура. Загалом, я відчув себе так, ніби повернувся додому, мені було затишно.
Я вважаю, що між французькою та українською культурами багато спільного, вони — рідні душі.

Українці — дуже сміливі за своєю суттю, і це дуже видно в нинішній ситуації. Я свідомий того, що бути сміливим за таких умов — це надзвичайно складно.
Відчуваю себе улюбленцем долі, бо я отримую надзвичайний прийом в Україні. Звісно, якби не моя дружина, я б ніколи не приїхав в Україну. (Без коханої я не уявляю життя!) Але в будь-якому разі я б залишився в Україні, оскільки закоханий і в дружину, і в країну.

Очікую з нетерпінням, щоб мені запропонували стати громадянином України. Я би хотів стати справжнім українським митцем, який би міг у цілому світі представляти українську культуру. Розумію, що це претензійна думка, але я відчуваю Україну всіма фібрами душі, тому думаю, що мені це б вдалося.

Я вже пробував свої сили у національному відборі. Разом із Русланом Квінтою ми створили пісню «War is lonely». Це був проект, над яким ми працювали шість місяців. Я хотів на «Євробаченні» виступати від України, представляти її.
Для мене було дивним проходити відбір, оскільки в журі був один із моїх друзів — Андрій Француз, з яким я був суддею на інших молодіжних конкурсах.
За задумом пісня в музичному звучанні мала поступово набирати потужності. Але інструментально ми не були готові це реалізувати. Тому, не дивлячись на те, що загалом судді — і Меладзе, і Француз — сприйняли мою пісню схвально, говорили лише компліменти, все-таки було прийнято інакше рішення, і пісня не пройшла. Ми були дуже розчаровані, не потрапивши до 25 відібраних виконавців.
Проте я не хотів зайняти суддівське місце, місце Меладзе — я спробую себе знову на національному відборі «Євробачення» наступного року.

На моєму першому концерті в Києві у червні 2015 року було 70 осіб. З того моменту почало надходити багато пропозицій. Спочатку я приймав участь у благодійних проектах, різних подіях шоу-бізнесу, а потім я зустрівся з Ромадом Недзельським, який повірив у мене і запропонував взяти участь у концерті з нагоди відкриття сезону в палаці «Україна», який є найбільшим концертним майданчиком в Україні. Це була досить важка робота для мене. Я завжди щирий в тому, що роблю, в музиці, ніколи не прикрашаю своє музичне життя. Саме це і спрацювало швидко.
Зараз я усвідомлюю, що взагалі перехід від маленької сцени до великої — це надзвичайна удача. До речі, вперше в житті мені було так страшно, коли я виступав на сцені палацу «Україна» — це такий величезний простір, велика аудиторія. Я щиро вдячний всім українцям, бо саме завдяки їм я там опинився.

Я ніколи не думав про Україну, навіть не знав, що вона існує, до зустрічі з дружиною. А коли прибув сюди, не знав, чого мені очікувати. Я знав, що Україна — це країна поруч із Польщею.
Досі для мене Україна — це сюрприз і відкриття щодня, і, на щастя, тільки позитивні відкриття. Я побачив надзвичайну культуру, надзвичайних людей, митців, сповнених таланту, особливих... У мене не було жодних упереджень і стереотипів, тому все це для мене стало приємним сюрпризом.

Починаю ранок із кави та прогулянки з песиком, аби також подихати свіжим повітрям. Потім упродовж двох годин працюю над новими проектами. Я не снідаю. А от після обіду маю сесії у студії запису. Ввечері ми зустрічаємося з друзями п’ять разів на тиждень, п’ємо вино, дискутуємо про музику і про все, що може бути в світі. А все, що роблю потім ввечері, — це секрет. :)

Я би хотів заспівати з моєю доброю подругою Тонею Матвієнко. Нещодавно відкрив для себе Христину Соловій. Те, що вона робить, вразило мене. Я подумав, що було б цікаво створити з нею дует у французькому і в українському варіантах. Звісно, хотів би заспівати з богом українського року — Святославом Вакарчуком. Можливо, навіть заспівати одну з його пісень разом із ним.

Мій перший великий концерт був в Українському домі з Lord of the Song. Назва цієї зали — Український дім, і для мене це має особливе значення. "Небокрай" було частково знято в Пирогово, записаний у цілковито українському стилі. Мені здалося, Український дім буде найкращим місцем, щоб організувати презентацію цього кліпу.

Якби Олена хотіла жити у Франції, ми б там жили. Але ми не дуже зацікавлені європейськими ідеями, Європою. Якби ми мали мешкати десь поза межами України, ми б жили в Індії. Я особисто вже не уявляю свого життя поза Україною. Мені дуже комфортно тут, а Олені потрібна її родина. І мені здається, що ми тут залишимося надовго.

Івана Купала. Відвідання цього свята — це був перший дотик до української культури.
Розкажу вас історію… Моя теща дуже хотіла, щоб я обов’язково побачив Україну, навіть якщо вона буде в мініатюрі. Ми приїхали до Пирогово, і я був здивований і захоплений надзвичайною красою того місця. Власне, саме в Пирогово у нас з Оленою була шлюбна церемонія. Моя теща також хотіла показати мені, що їдять і п’ють в Україні. Протягом двох годин частування я скуштував все, що можна було скуштувати. Також друзі розповіли мені, що на Івана Купала треба шукати особливу квітку в лісі. Нас було десятеро, і ми пішли на пошуки квітки до лісу. А я ж сприйняв сприйняв розповідь серйозно і справді ретельно шукав, намагався побачити ту квітку. У підсумку я сам пройшов майже все Пирогово.

Першим містом, яке я відвідав в Україні, був Київ, а потім була Одеса. Як на мене, Одеса — надзвичайне місце. Потім ми також побували у Львові. Для мене Львів — це щось дуже красиве і надзвичайне, місце для того, щоб святкувати. Саме у Львові можна відчути український дух і патріотизм.
Важко назвати найулюбленіше місто в Україні. Але точно можу сказати, що мені комфортно у Києві.

Є 12 пісень, які увійдуть до альбому. Альбом буде повністю українською мовою. Я пишаюся тим, що я є першим французом, що буде співати весь альбом українською. Можливо, там буде ще дві пісні російською, які теж дуже гарні. Я вже шість місяців кажу, що ось-ось його закінчу, але тепер уже точно — він буде готовий на кінець місяця.

Я дуже вдячний Ніні Матвієнко, бо вона мене навчила багатьом речам, які необхідні, щоб бути співаком та виступати на сцені. Вона для мене, перш за все, стала другом, наставником. Дуже її поважаю.
14 лютого я організовую свій перший сольний концерт в Україні у київській консерваторії. Якщо публіка прийде і їй сподобається, то наступні місяці, обіцяю, організуємо турне Україною. Сподіваюся, що так і буде. Чи то на маленькій, чи то на великій сцені але я виступатиму в межах цього туру обов’язково — у березні чи квітні. Я намагатимуся організовувати концерти і у великих містах, і у селищах, і у містечках.

Європейський чи український шоу-бізнес… Вони обидва однакові! Всюди є і хороші, і погані люди. Всюди — багато обіцянок і мало дій. Отже, насправді це те саме.
Це геніально — працювати в Україні! У мене надзвичайна команда, що мене підтримує, вміє слухати, професіонали всі до одного, які працюють в ім’я музики. Коли ми говоримо про музику в Україні, егоїзм зникає. Це саме те, чого я завжди шукав.

Саме одруження в Пирогово. Це був надзвичайний момент.
Також, звісно, перший вихід на сцену палацу «Україна». Тоді я заспівав пісню, написану для неї — "Це ти".

У ділових справах вона жорстка, а вдома — як янгол. Вона надзвичайна і виняткова мама для Олени, а для мене — найкраща теща в Україні.

Є два стиля музики, в яких я співаю. Мій перший альбом буде в ліричному стилі: багато скрипок, оркестрової музики. Але я себе відчуваю більше як поп-рокового артиста, бо моє життя, скоріше, поп-рокове. Чому б одного дня не написати пісню про самогон?:) Я вже замислююся над другим альбомом, де буде більше гітар. І — дякую за питання.

Це дуже великий зал, перш за все. І підготовка до такого виступу — це дуже складно. Окрім своїх пісень, я буду переспівувати французькі пісні, які відібрані для української публіки — Джо Дассена, Шарля Азнавура, Едіт Піаф, але які ми переробляємо. Сценографія буде надзвичайно цікавою. У нас була робота з акторами, щоб створити образи на сцені...
Справді запрошую всіх прийти на концерт, який відбудеться 14 лютого о 20.00 у Консерваторії. Квитки коштують недорого. Обіцяю, що це буде незабутньо красиво.

За десять хвилин до початку я викурюю сигарету, а також щось п’ю, бо це добре для зв’язок. Особливо — коньяк. За п’ять хвилин до виходу я намагаюся лишитися на самоті і сконцентруватися. Адже чи то буде дві особи в залі, чи то десять, чи то тисяча — стрес той самий. Але це дуже позитивний та енергопотужний стрес.

Так, я пишу музику, граючи на піаніно чи гітарі. Також я працюю над аранжуваннями.
Натхнення я можу отримати скрізь, часто — коли я просто гуляю вулицею, щось бачу, відчуваю, смакую... Там витає натхнення, бо саме це і є життя.