Василий Шкляр

Писатель
30 марта 15:00

   

Читать ответы
  • Василь Миколайович, от Ви говорите: "Доля війни, хоч як це дивно звучить, вирішуватиметься на майбутніх виборах парламенту і президента". А чи бачите Ви на сьогодні нову політичну еліту, "свіжу кров", яка якісно замінить старих набридлих політиків, які до неможливості прокралися? Адже навіть таке потрясіння як Майдан не навчило нас робити мудрий вибір...
    Ну, я ж і сам «укропівець», то що я вам тут можу сказати? Наші політичні сили неоднорідні, в кожній є люди, які можуть імпонувати і які викликають недовіру, тому висновки треба робити, як каже Святе Письмо, «за плодами». Українці звикли голосувати за «привабливі обличчя», бо в нас не склалася класична партійна система, немає конкуренції ідей, програм тощо. Я не схильний тут за когось агітувати, але мені здається, що війна, крім усього, стала ще й тим рентгеном, який просвітив нутро усіх політиків. Візьміть бодай один епізод — блокаду ОРДЛО, і ви побачите, хто відверто став на захист національних інтересів, хто пішов проти них, а хто звивався, як вуж на сковороді. Тому в мене найперший критерій у виборі політичної сили — це її внесок у майбутню перемогу над московським загарбником.
  • Чи правильно вчинила Україна, не пустивши на "Євробачення" учасницю від Росії?
    Правильно. Але на цьому тлі дуже дивним виглядає надання українського громадянства та державної охорони російському комуністові, який голосував у Госдумі за анексію Криму. Кажуть, що він був дуже важливим свідком у справі Януковича. Пацани, вам ще мало свідків у цій справі? Схаменіться.
  • Чи любите ви перечитувати власні книжки? Чи, відпустивши їх у вільне плавання, більше до них не повертаєтеся?
    Ні, ніколи не перечитую. Я їх добре пам’ятаю. Можу дещо читати на пам’ять, особливо з «Чорного Ворона». Іноді, як щось найде, бува, візьму якийсь роман, розгорну навмання і перегляну абзац. «Гм… — скажу собі під ніс. — Може бути».
  • Василь Миколайович, чи доводилося вам себе в чомусь ламати в творчості, йти на компроміс із самим собою, аби бути актуальним, щоб бути в тренді?
    Якщо говорити лише про художні твори, то ні. Потреби у компромісах ніколи не виникало. Моє щастя у тому, що найбільшу втіху мені приносить робота, яку я роблю без принуки.
  • Пане Василю, як Ви вважаєте, Ви все ще працюєте на ім'я, чи вже ім'я працює на Вас у Вашій літературній діяльності?
    Гм… Цікаве запитання. Якось над цим ніколи не думав. А що, буває й таке?
  • Чи погоджуєтеся ви з тим, що читач зараз став менш інтелектуальним, і його зараз більше цікавлять більш приземлені теми, простий стиль, розважальний сюжет, де не потрібно напружуватися, щоб зрозуміти ідею твору?
    Важко сказати. Можливо, таке враження складається через те, що раніше менше було всілякого дешевого читва. З іншого боку, й серйозної літератури нині більше. Сам я теж не великий шанувальник літератури, над якою постійно треба напружувати мізки. Мені здається, що все красиве й цікаве мусить творитися без напруги. Щоб не чути було, як коліщата крутяться в голові. Щоб не видно було швів. Художній твір насамперед мусить сприйматися на чуттєвому рівні, а відтак — інтелектуальному. Але це всього-на-всього моя приватна думка.
  • Як ви оцінили екранізації літературних творів, що останнім часом з*являлися - те ж "Століття Якова", осучаснена "Катерина" Шевченка тощо? Ви вважаєте якісним результат? Адже ці кінороботи дістали чимало критики (хоча у нас будь-які починання своїх же людей аж надто цькують і піддають критиці...).
    Наше кіно лише спинається на ноги. Щоб з’явилися шедеври, треба зняти сотні і сотні фільмів. Мені теж багато чого не подобається в цих екранізаціях, але я вітаю їхню з’яву. На почин — це непогано.
  • Чому так затягнулася робота над фільмом "Чорний ворон"?
    Найбільша проблема у режисерові. Пошуки не припиняються — від Києва до Варшави. У нас ще ніхто не знімав історичний фільм такого формату. Звідси побоювання, сумніви, застороги. Зволікання мене тішить лише тим, що продюсери хочуть зробити справді якісне кіно.
  • Пане василю, з Вашої точки зору, наскільки Донбас ментально відмінний від решти України? І чи є ці відмінності аж такими непереборними та принциповими, що варто, як кажуть інколи, відгородитися від цього регіону стіною та відпустити його у самостійне життя?
    Частина Донбасу у своїй більшості пішла за Росією. Це визнаний факт. Більше того, тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців за те, що вони українці. Ми бачили й бачимо багато виявів фізіологічної ненависті. І тепер мене не цікавить їхня ментальність. Я не хочу повертати ту територію ціною життя кращих синів України. Вона того не варта. Хтось мене запитає: «А ти збирав ті території, що роздаєшся ними?» Я відповім: «А ти народжував тих тисячі й тисячі українців, які поклали і далі кладуть свої голови за Донбас? Чому ж ти сам не береш зброю і не йдеш на передову?» Але велика проблема в тому, що Росія не хоче, аби Донбас пішов у вільне плавання. Їй потрібен загрозливий для нас регіон на теренах України. І тут інтереси Кремля, хай навіть мимоволі, збігаються з офіційною позицією Києва.
  • Ви в тому числі пишите про визвольну боротьбу українців у минулі часи, скажіть, а які схожі риси ви бачите з сьогоднішньою війно, боротьбою за власну державу, збереження власної культури ? дякую
    Аналоги вражають. Власне я вже казав, що нині триває столітня війна Росії проти України, це лише чергова гаряча фаза. Та сама гібридність, те саме використання «п’ятої колони», бунт денаціоналізованого люмпену, постійне провокування поділу на своїх і чужих. Ну, і, звичайно, жертовність героїчної меншості на тлі масової пасивності та байдужості. І ворог був такий же відвертий у своїй зоологічній ненависті до української нації. Тоді теж, як і сьогодні, убивали тільки за те, що ти зодягнув вишиванку.