Владимир Вятрович

Владимир Вятрович

Историк, директор Украинского института национальной памяти
10 ноября 10:00

    

Читать ответы
  • Чи не боїтеся замаху, пане Володимир? Для гібридних агресорів Ви безумовно одна з цілей.
    Цього року я відчув себе однією з цілей у фізичному розумінні цього слова, коли відбувся напад на мене поблизу «Укрінформу», а також спроба нападу на мій офіс. Безперечно, це неприємно. Безперечно, боюся. Нікому не хочеться стати жертвою таких нападів. Але це не означає, що цей страх має якимось чином зупиняти мою роботу. Напевно, це один із чинників, який спонукає працювати ще активніше для того, щоб встигнути зробити якомога більше, аби запустити якісь незворотні зміни. Я переконаний, що чим більше я роблю на цій ниви, тим більшою буде підтримка мене з боку громадськості. І це є однією з гарантій моєї безпеки.
  • Квота на українську музику, дублювання фільмів на українську, прийняття закону про освіту....Яких ще заходів необхідно вжити, щоб можна було сказати, що процес українізації успішно реалізований?
    Я думаю, що процес українізації — це досить тривалий процес. Ще не скоро ми зможемо сказати про нього в доконаному виді. Але все, зроблене дотепер, є надзвичайно важливим. Насправді цей перелік про квоти, дублювання тощо — це неймовірно важливі кроки, які рухають нас вперед. І я сподіваюся, що після ухвалення закону про освіту (теж надзвичайно важливого) наступним кроком має бути ухвалення закону про державну мову. Знаю, що мої друзі і колеги та представники громадськості розробили адекватний проект цього закону, і він незабаром буде розглядатися у Верховній Раді. Я б дуже хотів, щоб його було ухвалено, тому що це перша цілісна спроба захисти українську мову в Україні. Чому потрібен в Україні закон про державну мову? Адже, наприклад, у Великій Британії немає такого закону. Справа в тому, що українську мову в період бездержавності України нищили саме державними методами, тож аби відновити її, знову поставити на ноги, для цього потрібна зумисна державна політика. Сподіваюся, що у наших політиків знайдеться відвага і розуміння, і вони це зроблять.
  • Ініціатива Українського національного інституту пам"яті про зміну календаря державних свят в Україні викликала в українців неоднозначну реакцію. Ви говорили про те, що після обговорення в суспільстві буде сформовано кінцевий проект закону та винесено на голосування в парламент. Чи буде закон зареєстровано, коли, і які зміни туди було внесено після обговорення в суспільстві?
    Так, ця ініціатива вилилася у законопроект, який був обговорений з громадськістю. І зараз оновлений варіант цього законопроекту є на нашому сайті Українського інституту національної пам’яті, тому кожен охочий може подивитися — там є певні зміни. Наприклад, ми повернули в якості вихідного 1 травня (раніше ми пропонували позбавити його вихідного статусу), але ми змінили формат цього свята — тепер ми говоримо про Свято праці, а не Міжнародний день солідарності трудящих. Натомість ми залишили в силі нашу пропозицію про перенесення вихідного з 9 травня на 8 травня, про переформатування 8 березня як Міжнародного жіночого дня на День боротьби за права жінок і запропонували позбавити його статусу вихідного. Зараз ми подали цей законопроект на затвердження Кабміну, але, на жаль, він поки що не затверджений, бо він отримав зауваження з боку Міністерства культури. Нещодавно ми домовилися, що проведемо ширші консультації за участі громадськості з Міністерством культури, аби, можливо, подавати цей законопроект як урядовий. Якщо цього зробити не вдасться, то маємо вже підтримку значної кількості народних депутатів, тож будемо подавати його як депутатський законопроект. Я вважаю, що для країни це буде надзвичайно важливий крок вперед. Це — продовження декомунізації. Тому що ми нарешті повинні припинити жити синхронно з державою-агресором.
  • Яке Ваше ставлення до пропаганди "Харків - пєрвая століца"? До речі, і сьогодні в Харкові з такою назвою існують мясокомбінат, дитячий футбольний клуб та інше.
    Очевидно, це елементи радянської, а тепер і російської пропаганди. Харків — перша столиця, а столиця — чого? Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка ніколи не була державою у повному розумінні, а була таким собі квазідержавним колоніальним утворенням? Це навряд чи це те, що має бути основою для якогось піару чи приводом для хизування харків’ян. Думаю, у харків’ян є багато чого іншого, чим вони можуть похвалитися. Харків — це прекрасне місто, яке має великий творчий і інтелектуальний потенціал. І чим швидше мешканці цього міста позбудуться решток «совкового» мислення і «совкових» міфів (на зразок «Харків — перша столиця»), тим більше буде можливостей для стрімкого розвитку цього прекрасного міста.
  • Вітаю! На фоні російсько-української війни, польсько-українського політико-ідеологічного протистояння з приводу Волині та УПА, угорсько-українських напружених стосунків у звя'зку з мовним законом, виникає питання: чи зможе Україна все ж таки виграти Росію, Польщу та Угорщину у війні національних пам'ятей? Буду вдячний за відповідь.
    Переконаний, що якраз те, що українські спроби подивитися власними очима на власну історію викликають таку гостру реакцію, має нас надихати. Це показує, наскільки важливим є формування ідентичності на власному баченні свого минулого. Мені здається, що тиск, який ми зараз бачимо з боку наших сусідів, повинен нас тільки загартувати і зробити сильнішими. Переконаний, чим сильнішими будуть українці, чим більше готовими вони будуть відстоювати власні погляди на своє минуле, тим меншим буде цей тиск. На жаль, Україна донедавна демонструвала себе у міжнародному світі як держава, яка готова торгувати своєю історією з сусідами, продавати свої погляди на минуле в обмін на знижки на газ чи щось інше. Саме так досі і сприймають наші сусіди Україну. Нам треба якомога яскравіше і впевненіше заявити, що ми стали іншою країною, яка розуміє важливість своєї історії, яка розуміє, що це одна з основ національної ідентичності, а, в свою чергу, національна ідентичність — це те, що уберігає нашу державу, зокрема, від зовнішньої агресії. Через це ми готові до дискусії і співпраці, але ми не готові до диктату будь-якої з країн щодо того, як ми маємо інтерпретувати своє минуле. Ми прекрасно розуміємо, що в історії будь-якого з сусідніх народів було багато конфліктних моментів, і що є певні періоди, які будуть нами інтерпретуватися дуже по-різному, і що саме повага в цих інтерпретаціях і є тим, що визначає повагу один до одного.
  • Пане Володимире! Вибачаюсь за нахабність, проте декілька питань: 1. Чи відомо вам, коли Верховна Рада планує розглянути питання зміни до Конституції України стосовно декомунізації декількох областей України( Дніпропетровська область та решта), чи планує УІНП звернутись з проханням до парламенту про прискорення вирішення цієї проблеми. 2. Чи планує УІНП, звертатись до правоохоронних органів через порушення низкою голів міст, та міських рад закону про декомунізацію.( В місті Київ саботується декомунізація, той же пам'ятник Щорсу стоїть як і стояв)....також в інших містах навіть зараз є вулиці, проспекти того ж міфу Героїв Сталінграду. 3. Дуже скоро Україна буде відзначати сторіччя створення УНР, чи планує УІНП направити до парламенту( чи допомогти суб'єктам законодавчої ініціативи) підготувати законопроект про право спадковість сучасної України з попередніми українськими державами( УНР, ЗУНР, Карпатська Україна, Кубанська Народна Республіка, Українська держава акту 30 червня, та іншими) 4. Чи планує УІНП рекомендувати парламенту внести зміни до ЗУ "Про державні нагороди України" стосовно виключення обов'язковості вимоги бути громадянином України, для людини яка нагороджується званням героя України( щоб це виключення стосувалось для борців за незалежність України визначених ЗУ"Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті. 5. Чи планується провести декомунізацію в українському війську( вітання товариш, військові звання, прапори військових частин), та запровадження української традиції наприклад звання осавул, сотник тощо. Якщо так, в який строк планується це зробити. 6. Так звані державні свята пов'язані з радянською міфологією( 9 травня, 8 березня, тощо) Їх скасування , та запровадження свят пов'язаних з українською історію( проголошення незалежності УНР) а 24 серпня зробити днем відновлення української державності. 7. Питання пов'язане також з умисним блокуванням створення Пантеону українських героїв, та перепоховання видатних українців в Українській Державі. Що планується з цим робити? Як прискорити процес... 8. Чи планується розробка та направлення законопроекту чи пропозиції Верховній Раді про ухвалення закону(на кшталт декомунізації) який був пов'язаний подоланням наслідків російської, польської, угорської, румунської окупації ( пам'ятник в Одесі в честь Катерини 2 , чи особами які причетні до політики Пацифікації Галичини)... Буду вдячний за відповіді.
    1. Так, ми будемо звертатися до народних депутатів із приводу необхідності перейменування Дніпропетровської і Кіровоградської областей. Ми знаємо, що це потребує зміни до Конституції. Вже зараз працюємо з депутатами, аби вони почали збір підписів — потрібно 150 підписів, які б ініціювали ці зміни, і щоб потім була конституційна більшість, яка б проголосувала за зміну назви цих областей. Це одне з тих питань, яке ми нещодавно озвучили на «круглому столі» в парламентському комітеті з питань права. 2. Ми періодично звертаємося до правоохоронних органів з приводу порушення низкою місцевих голів законів про декомунізацію, і це дає свої результати. Нещодавно на території одного з селищ Одеської області було виявлено пам’ятники Леніну і Калініну, які, крім того, що не були демонтовані, були реставровані за кошти місцевого самоврядування. З цього приводу ми звернулися до місцевої влади, поліції та прокуратури. В результаті пам’ятники демонтовані, а також проводиться розслідування щодо можливого нецільового використання коштів, які були використані для реставрації цих пам’ятників. Тобто ця робота постійно відбувається. 3. Ми були одними з розробників указу президента про 100-річчя української революції 1917-1921 років, ми були тими, хто брав участь у відзначенні важливих річниць цього року — 100-ліття українського парламентаризму та 100-ліття створення Української Центральної Ради, що відбулося в залі Верховної ради України. Очевидно, будемо продовжувати цю роботу. У нас є свої ідеї та напрацювання для того, щоб максимально показати тягу сучасної української держави до тих форм української державності, які існували в 1917-1921 роках. 4. Ми будемо рекомендувати внести зміни до закону «Про державні нагороди», але вони стосуються дещо іншого аспекту. Ми б хотіли ввести в систему сучасних державних нагород нагороди доби Української революції 1917-1921 років и нагороди доби боротьби Української повстанської армії. В ті часи існувала власна нагородна система, і нам було б цікаво, важливо і дуже символічно в контексті прив’язки сучасної України до тих форм боротьби за незалежність зробити ті нагороди частиною державної нагородної системи. На жаль, зараз нема нікого з тих людей, яких могли би ними нагородити, але це був би важливий символічний крок. І, до речі, такий символічний крок на початку 90-х років зробили наші сусіди у Литві. 5. Так, планується і проводиться. І в рамках цієї умовної декомунізації українського війська зараз відбувається зміна одностроїв, символіки. Проводиться дуже активна робота. Думаю, ті, хто були цього річ на параді, вже бачили зразки нових одностроїв, почули про перейменування частини військових підрозділів іменами людей, які пов’язані з українською історією, зокрема, з’явилася Бригада імені Чорних Запорожців тощо. Тож ця робота триває. Щодо «товариша», то для цього потрібна зміна Статуту ЗСУ, а він у нас затверджений законом, тож для цього ще знадобляться зміни до закону. Очевидно, вони пов’язані з ширшими змінами. Бо Статут — це досить велика «книжечка» з об’ємним текстом, який потребує змін. І серед цих змін має бути зміна цього «совєцького» формулювання — «товариші». 6. Вже про це говорилося вище. 7. Мені важко сказати, чи йдеться про навмисне блокування створення пантеону, але, на жаль, поки що ми не бачимо підтримки найвищих органів влади щодо реалізації цієї ідеї. Це наша ідея, ідея Українського інституту національної пам’яті. Ми озвучили її близько трьох років тому і вважаємо її надзвичайно важливою. Йдеться про створення національного пантеону, тобто місця, де б ми могли перепоховати визначних українців з цілого світу. Це місце мало би стати протокольним і культовим для українців і гостей нашої країни за аналогом такого роду пантеонів у Франції, Британії, Польщі і так далі. Це місце було б символом єднання різних періодів історії України. Було ухвалено відповідну постанову, є указ президента про меморіал українських героїв, який, як ми вважаємо, може стати основою для побудови цього пантеону. Але якихось практичних кроків щодо втілення цієї ідеї ще не було. Ще жодного разу не збирався оргкомітет, який уже створений. Ще жодного разу не було можливості представити на цьому оргкомітеті нашу ідею національного пантеону і заручитися підтримкою інших органів влади. Поки що ми просто намагаємося популяризувати цю ідею, бо в суспільстві її рівень розуміння досить невеликий, і багато хто просто не розуміє, про що йдеться. 8. Частково я вже про це говорив. Декомунізація запустила ширші процес, який можемо назвати деколонізацією чи деімперіалізацією, тобто позбавленням від російського імперського минулого. Але чи потрібен для цього окремий закон? Можливо. Я ще не готовий дати відповідь на це запитання. Ми тільки починаємо збиратися і дискутувати з представниками громадськості, і більшість вважає, що такий закон потрібен. Але поки що я особисто важко уявляю, як прописати цей закон. Тому що, пишучи закон про декомунізацію, ми чітко прописали, що саме є символом комуністичного тоталітарного режиму. Так само прописати досить чітко символи Російської імперії буде набагато важче. Хоча будемо пробувати, організовувати круглі столи, запрошувати представників громадськості й ділитися своїми ідеями. В будь-якому випадку, я переконаний, що деколонізація чи деімперіалізація є дуже важливим процесом, не залежно від того, буде спеціальний закон чи не буде.
  • Що стоїть на перешкоді спільного розслідування злочинів проти цивільного населення під час другої світової війни Інститутами Національної Пам'яті України та Польщі? Чи є вірогідність вироблення спільної позиції в цьому питанні? Які кроки буди запропоновані українською стороною?
    На перешкоді стоїть надмірна політизація, тому що замість того, аби розібратися з тим, що справді відбувалося між українцями і поляками в роки Другої світової війни і перші повоєнні роки, замість того. Щоб у цьому розбиралися історики, ми чуємо постійні заяви з боку польських політиків. У 2015 році ми виступили з ініціативою створення Українсько-польського форуму істориків, він створений і діє вже протягом трьох років, вже відбулося п’ять його засідань. Головне завдання цього форуму — якраз дати можливість історикам розібратися в цих складних речах. Але політики не чекають, доки розберуться історики, і виходять наперед зі своїми політичними баченнями того, що відбувалося у минулому, зі своїми інтерпретаціями. Вони намагаються зафіксувати все це у формі якихось законодавчих документів. Один із таких документів було ухвалено 22 липня 2016 року — резолюція Сейму про геноцид польського населення. Ще один законопроект є ще більш небезпечним — це законопроект, який передбачає кримінальну відповідальність за заперечення геноциду на Волині. Якщо він буде ухвалений, це поставить крапку над будь-якими можливостями дискутувати на тему цієї проблеми. Саме політизація стоїть на заваді вирішення цих питань.
  • Коли і за яких умов українцям вдастья побороти "радянський союз" у власних головах ? І які "радянські" риси й досі лишаються у свідомості українців, на ваш погляд ?
    Українці зараз дуже активно долають «совок» у себе в головах. І це стало можливим завдяки Майдану, тому що Майдан був реакцією на спробу влади повернути нас у радянське минуле. Тож реакцією українців стало свого роду антирадянське повстання. Далі цей процес ще більше посилився російською агресією, яка повною мірою спирається саме на радянську ментальність, радянські міфи і стереотипи. А це спровокувало ще більше відторгнення всього радянського у українців. Через це так легко відбулися масштабні процеси декомунізації, на які Україна не могла наважитися протягом останніх 25 років, і через те так легко відбувається переосмислення української історії і позбавлення радянських міфів. Але проблема радянського мислення — не тільки в історії, не тільки в якихось символічних речах, але й в підходах до життя в цілому. На жаль, одним із елементів «совка», який продовжує жити в українцях, є патерналізм. Це прагнення не самому, а делегувати комусь іншому вирішувати свої проблеми. А також — відсутність імунітету на політичний популізм. Українці дуже легко вірять популістським заявам. Відсутність політичної пам’яті також. Її суть полягає в том, що політики нам можуть обіцяти кожного року абсолютно протилежні речі, але жодної відповідальності за це не несуть, тому що у нас не пам’ятають, що вчора цей політик був «лівим», а сьогодні став «правим», а завтра стане ще якимось. Усе це — рештки того, що нас виховував «совок». І над цим потрібно ще дуже серйозно працювати.
  • Доброго дня, шановний Володимире Михайловичу! Скажіть, чи не краще було б перейменовувати наші вулиці і міста, надаючи їм якісь нейтральні назви - Лугова, Каштанова, Абрикосова тощо, аби не дратувати ні іноземців, ні співвітчизників, особливо чутливих до контраверсійних історичних постатей? Чи допомогло б це звести конфлікт нанівець? Дякую.
    Якщо ми подивимося по містах, містечках і селах, здебільшого саме ці вулиці, які ми жартома між собою називаємо «вулиці гербарію», домінують у населених пунктах. Але я не вважаю, що це добре. Проте це — певний компроміс, і на цьому етапі це краще, ніж комуністичні назви. Але мені здається, набагато краще, коли представники місцевої громади знаходять в собі відвагу назвати топоніми іменами своїх місцевих героїв, кого вони знають. Таким чином, вони пов’язують національну історію з локальною історією. А щодо того, що перейменування на зразок Бандери і Шухевича викликають роздратування, то це процес, який показує, що українці вчаться своїми очима дивитися на власну історію. І попри тиск зовні ми повинні витримати його і розуміти, що для нас важливо захистити свої погляди на минуле. Абсолютно неправильними і нещирими є зауваження, які звучать від наших сусідів, зокрема, на Заході, про те, що нібито в Україні хтось нав’язує такі назви вулиць як імені Бандери та Шухевича, що в Україні відбувається «бандеризація». Насправді з 52 тисяч нових назв вулиць, які з’явилися за два роки, лише 32 вулиці присвячені Степану Бандері. І в усіх випадках це була ініціатива місцевої громади. І це не стало результатом нав’язування комусь «згори». Бо законом передбачено, що нові назви — це ініціатива місцевої громади.
  • Кому на руку розсварити Україну і Польщу?
    Відповідь на це питання очевидна. Як завжди, це зручно «третій стороні». І так само очевидно, що «третьою стороною» є Російська Федерація. Але сприймати нинішнє загострення стосунків між Україною і Польщею як виключно російську провокацію. На жаль, не доводиться. Адже серед польських політиків є дуже багато тих, які здобувають собі якісь політичні дивіденди, якраз формуючи образ страшної України, демонізуючи образ України. Це я дуже чітко відчуваю на собі персонально. Вважаю себе насправді доволі завзятим полонофілом — людиною, яка любить поляків і Польщу. Але, тим не менше, протягом останніх місяців у Польщі твориться мій образ як одного з найбільших полонофобів. І це робиться абсолютно штучно. Звичайно, тут не обійшлося без російської агентури та провокацій. Але разом із тим, це є відображенням частини настроїв польського політикуму та навіть польського суспільства. Боюся, що це зумисне загострення стосунків із Україною. А те, що ми спостерігаємо протягом останніх тижнів, є абсолютно штучною ескалацією, перетворенням дрібної проблеми на глобальну. Це штучне загострення може означати, що свідомо створюється образ України як країни, яка не здатна бути партнером. Одна з версій — це робиться для того, аби підготувати польське суспільство до перезавантаження стосунків із Росією. Бо теперішнє польське керівництво бажає дружити з Росією, і це пов’язується з євроскептицизмом нинішнього керівництва Польщі. Тому вони можуть шукати інших глобальних партнерів, і таким партнером певній частині політиків, напевно, бачиться РФ. Насправді це досить небезпечна тенденція, і вона свідчить про те, що попри велику любов польських політиків до історії, вони таки не засвоїли історії свого народу — вони не засвоїли, що будь-які спроби Польщі домовлятися напряму з Росією про спільний кордон, який би проходив по українській території, завжди закінчується падінням не тільки української, але й польської держави.