Історик і письменник Володимир Регеша — розвідник "Санта" з передової в Авдіївці

Якщо вже йти добровольцем — то нічого героїчного у тому нема, розповідає учасник АТО.

Владимир Регеша 01
Володимир Регеша Facebook Владимира Регеши
Початок.

Володимир Регеша — історик, письменник, доброволець "Правого сектору", командир підрозділу розвідки з позивним "Санта". Дуже добрий — дуже жорсткий. Жорстко-людяний. Він множить спільний для всіх нас світ — на свій власний, і спільний тоді — усталюється, на стійку одиницю із визначеним світоглядом. Нещодавно у нас з паном Володимиром відбулася справжня чоловіча розмова про війну, про те, як робити справедливим справжній мир, — а на сьогоднішній примарний "умовно-гібридний мир", — розмова непарадна; скільки мужнього гумору — він і дозволяє йому примиритися із власною звитягою, невід'ємною від життя, адже справжній чоловік, із жорстким кодексом воїна, не може без перемог.

Від цієї розмови з'являється відчуття, що всі речі у світі наближуються до своєї суті. Тільки мудрий, інтелігентний та мужній чоловік може давати оточуючим наснагу своєю надійністю. А Володимир Регеша — захисник Батьківщини. Багатодітний батько — у нього п'ятеро дітей. Друг дітей, яких Батьківщина майже не захищає, — він опікується дітьми з тяжкими вадами розвитку з дитячих інтернатів III-IV ступеню у Ладижині на Вінниччині та Меджибожі на Хмельниччині.

Півтора тижні тому Володимир Регеша з побратимами із різних військових з'єднань безпосередньо із Авдіїївки(!) звертався до президента України з приводу гострої проблеми — Ладижинський інтернат III-IV ступеню місцеве чиновництво заповзялося розформувати, "розкидавши" малих і дорослих дітей по різних закладах, без розуміння того, що вразливі душі вихованців можуть і не пережити переїзду в невідоме і розлуки з друзями, які їх розуміють, а деколи і "перекладають" їхню особливу мову лікарям, вихователям та психологам-реабілітологам, — останніх, до речі, покликали до роботи саме Володимир Регеша із друзями.

Пане Володимире, Ви колись сказали, що тільки за один вчинок дозволили б повісити собі медаль на груди: за те, що сім'я з Полтавщини всиновила хвору на ДЦП дитину. Завдяки Вашим телепередачам, оповіданням та особистим контактам у соцмережах, — усюди Ви розповідали про долі та характери дітей-інвалідів, про те, як важливо брати участь у їхньому житті, бути їм відданим другом. У так званому "мирному" житті не бачити їхніх проблем означає виявляти ментальну бідність.

— Я взагалі не вмію "здувати порошинки" із власних дітей — і не піклуватися одночасно про своїх інтернатівських друзів, яких я люблю.

І тут згадалося, що Володимир Регеша утверджував наше право на гідність ще на Майдані — ризикуючи собою у найкривавіші дні, возив медикаменти, вивозив поранених. Ще тоді з дружиною допомагав дитбудинкам.

За усі свої 42 роки Володимир звик робити те, що принципово треба, і те, що неможливо не робити — це для нього справа звична у своїй природності та прозорості.

Пронизлива ознака часу — ми стали затятішими у відстоюванні своїх переконань. І, до речі, додзвонитися на війну набагато легше і простіше, аніж до наших міністерств та держслужб, — як і отримати від знайомого вояка у перервах між боями проекти державницьких стратегій…

Владимир Регеша 02
Володимир Регеша і Олексій Безручко в Авдіївці Facebook Владимира Регеши

Частина I. Жорсткий кодекс воїна розширює межі світогляду всього суспільства

Пане Володимире, жорсткий кодекс воїна передбачає незламність і сталість переконань. А чи траплялися Вам у спілкуванні вояки, котрі не можуть психологічно перетравити власну участь у війні — до того ж не перемикаються на будь-яку діяльність? І саме їм найбільше дошкуляє бардак у країні, "якій вони віддали все".

— Це так званий "афганський синдром": прийшов із війни, а там вже все — псих. Або впав у сентиментальність — так само. Це, на мій погляд, надумане таке… Адже дивишся на хлопців, які побували у найжорстокіших боях, в аеропорту тому самому — вони абсолютно нормально поводяться.

А взагалі-то є вояки, які починають, як би по-народному сказати, бикувати, — приїжджають з фронту і розповідають, як "в танкє горєлі". Це якраз ті, що там просиділи "на хаті", і от вони починають розказувати, як їм зараз важко, що їх ніхто не розуміє, а вони ж там воювали, а вони ж там стріляли, і "горєлі", і все підряд…

Є такий момент: "Я махав, я воював — ви мені всі винні, і край!"

Може, це і є той відправний момент, з якого у таких людей мали б початися контакти з військовими психологами, адже пережити свій невиправданий апломб означає відновити свою проактивну позицію у соціумі. Проте я вкрай скептично ставлюся до таких психологів і радше спілкувалася б для газети з саме воюючим фахівцем у цій галузі.

— Я не стикався з психологами взагалі, не знаю, може десь на базах вони є, — але на базах я не був, одразу потрапив на передову. Пішов торік у січні одразу до "Правого сектору", адже це був найкоротший шлях на передову. В принципі, я по блату потрапив на передову.

Але що я хочу сказати: серед певної частини вояків все ж присутній цей момент, і дуже часто: "Всі всюди *івнюки, я воював і можу робити все що завгодно".

Я спокійно ставлюся, коли мене зупиняє поліція і просить показати документи, — поліціянт виконує свою роботу, чому я маю йому заважати чи казати: "Я не покажу, бо я воював", — ну то й що, як воював… Там зараз стільки народу воює — і скільки народу можуть сказати: "Я взагалі нікому ніяких документів пред'являти не буду". А скільки під це діло ще зараз повипливає тих самих і машин і всього на світі, — зараз обклеїв машину всілякими наліпками "АТО" — і рушай собі…

А я ж розумію, що таке воїн АТО, який ще й десь "вмазав"… те, що я й казав: "В танкє горєл — і все… За вас за всех… А ви тут!" А це ж нікому не приємно!

Ближче до теми "психології психологів". Ваша дружина, пані Наталя, показувала Вам методичку "з користування чоловіками, які прийшли з фронту", де було написано щось на кшталт: "Якщо ваш чоловік набурмосився, ні про що його не розпитуйте, — можливо, на війні він когось убив", або "якщо ваш чоловік "самозаглибився" — хапайте дітей і тікайте до сусідів". Це вже не рівень — а пошиб!

— Я ту методичку викинув.

Владимир Регеша 03
Шеврон "Санти" Facebook Владимира Регеши
До речі, різні вояки по-різному ж сприймають факт своїх поранень — одні після тяжких ушкоджень намагаються якнайшвидше оклигати, аби вийти на роботу, особливо якщо вона для фронту, інші ж з роботою зволікають чимдалі довше, проте ладні випускати "щоденні бюлетені" про стан свого здоров'я для всього охочого оточення.

— У нас колись одному хлопцю невеличкий осколочок в *опу прилетів, у госпіталі видалили, так він втік і повернувся до нас. А ще одному молоденькому хлопчині, осколок у коліно прилетів — так він чотири дні пролежав і втік знову на передову. Але він не поїхав додому розказувати, що він поранений. Тут ситуація — абсолютно різні люди: один подряпається і ходить розповідає, який він поранений, а інший долає дійсно серйозні рани і травми, аби знову стати до бою.  

Зараз усі ЗМІ переповнені історіями про те, що не всі вояки можуть "прийти з війни" упродовж усього свого життя "у мирі" і не можуть пережити загибель бойових товаришів.

— Я не знаю, як цього можна не розуміти. Це війна. А на війні буває таке, що й убивають. Це — "нормальний" процес. І взагалі, у когось із людей батько й матір, не дай Бог, померли, у когось сестра, у когось дитина, — життя не буває без втрат.

А коли це масово відбувається?

— Ну, масово це відбувається — але це не те, що у тебе на очах масово поклали 150 твоїх найкращих друзів, — нема там найкращих друзів. Там найкращих друзів — три-чотири чоловіки, два, один, — а у декого нікого немає найкращих друзів. От і все. Це якісь "детские неокрепшие умы" можуть такою *ерньою займатися.

Психологічна допомога, як на мене, потрібна до того, як людина на фронт потрапить, а не після того. Після того це вже якісь "реанімації" можуть бути. А взагалі-то селекція має бути. І треба підготувати людину до того, куди вона може потрапити, — що там, буває, вбивають, там, буває, шматки м'яса літають, там ще щось буває… там, буває, беруть у полон — знущаються. Всяке буває. Щоб людина йшла туди психологічно підготовленою, а не потім, коли вона прийшла, з першого погляду перелякалася того, що там уже відбувається: десь поруч когось "шльопнули" — і це вже все, катастрофа на все життя.

Але це ж війна! А якщо казати про добровольців, то взагалі не йдеться про психологів і таке інше. Ти добровольцем пішов туди — все, крапка!

Я ще розумію постраждалих, тих, хто полоненими були, бо там дійсно знущаються, — і їм потрібна якась психологічна допомога, але фахова. Не така, як-от: "беріть речі і дітей і тікайте від свого чоловіка-вояка".

Владимир Регеша 07
Володимир Регеша з бойовими побратимами Facebook Владимира Регеши

Пане Володимире, як на мене, найцінніша чоловіча якість це послідовність. Як Ви любите свою велику інтелігентну родину, так само Батьківщину, так само своїх дітей так само і наших дітей по інтернатах. І це абсолютно послідовна чоловіча позиція, це життя. І сюди якось вкладаються і… вбиті вороги.

(Сміється.)

І дружба чоловіча, і фронтовий гумор, і побут. І така люта веселість, як на Ваших фронтових світлинах. Це горизонт життя не тільки Вашого та  друзів, а й усіх нас, кого ви захищаєте. І країни, чиї землі відвойовуєте.

— Все, що відбувається в країні, будь то судові справи, інтернати тощо, перебуває в занепаді. В будь-якій структурі — бардак і корупція. А те, що відбувається зараз на війні, — це наче соціальний зріз, де видно все це.

Зараз у середовищі вояків, які вже повернулися з фронту, я спостерігаю світоглядний "маятник" одним ще притаманні "хунтівські настрої": "третій Майдан", а інші вояки сподіваються на те, що працівники офіційних структур будуть змінені саме на вояків АТО від поліції до Міноборони.

— Та як це так: ви ж подумайте, хіба "воїни АТО" — така якась міфічна структура?

Багато людей вірять, що їхня присутність у соціумі змінить його систему цінностей.

— Та ну! Нічого взагалі не зміниться. За великим рахунком, там мало му**ків в АТО, чи що? Вистачає! І великих му**ків… Ну реально.

Так, є люди, які дійсно прийшли воювати — хочуть, вміють це робити. А є такі, що день до вечора — і слава Богу, і дивляться на календар: коли вже погнатися додому.

Але ж стріляють сепарів і росіян?

— Ну, по-всякому… За великим рахунком, не можна заборонити потрапити на передову взагалі нікому, якщо людина має бажання, — вона може знайти себе у будь-якій ситуації: не хочеш воювати — вари борщ, або прибирай на хаті, або вози когось, або ще щось, — але ж потім не кажи, що "в танкє горєл". А скільки таких: зараз його послухаєш, так він просто не знати що витворяв, а насправді автомат у руках жодного разу не тримав, — і що цікаво, він по підтвердження до тебе звертається у якійсь компанії: "От скажи, ти пам'ятаєш?" — "Ну так, я пам'ятаю". (Сміється.)

Тобто, нема "касти "воїнів АТО. Є толкові люди.

— Всюди є толкові люди.

Владимир Регеша 04
Володимир Регеша Facebook Владимира Регеши

Багато українців не люблять чиновників Міноборони, які не воювали, і не розуміють, що він них залежить.

— З одного боку, так. А з другого боку, наприклад, от я, сиджу на одній позиції, не бачачи взагалі лінії фронту, не знаючи, де що відбувається взагалі, хто з ким співпрацює, — у мене є якась своя окрема ділянка, я на ній виконую свої обов'язки, — до всіх інших, за великим рахунком, мені байдуже, — у мене своє завдання, і все. І що, мене приперти зараз у Міноборони — і я буду як баран на нові ворота дивитися, що взагалі відбувається, — чи що?

Хіба що до владних структур підуть вояки АТО з відповідною компетентністю — окрім громадянської.

— Мабуть, є такі.

Дехто з вояків прагне створити потужні громадські організації щоб дати вияв саме своїй громадянській компетентності.

— Дай Боже, щоб громадські організації були. Але створювати потужну громадську організацію просто набираючи людей, — "от ти був в АТО, давай ми тебе запишемо до громадської організації", — це не проблема, а от зібрати людей, які дійсно віддадуться цій справі… Що таке громадські організації і за рахунок чого вони існуватимуть взагалі? Знову ж таки, це буде чергова "піраміда", яка піде під якусь політичну силу і буде з нею співпрацювати. Це все… Дай Бог, щоб були такі громадські організації, які могли би впливати на якісь рішення, — але ми знаємо з досвіду, що у нашому політикумі відбувається…

Так і примушувати когось йти воювати не можна. Не можна. Людина має свідомо йти, — розумієте, якщо людина свідомо йде на війну, — це вже зовсім інший воїн. А якщо з-під палки — ну то й що, десь стрельнуло — і він сховався. Так само без підготовки — не можна йти на фронт. Звідси — не тільки поранені чи вбиті, а й просто травмовані, від відсутності підготовки, розуміння взагалі, що відбувається і як.

А все ж таки, щодо зміни цінностей соціуму під час війни, з одного боку, є серед нас воїни, волонтери, є люди, які все поклали на те, щоб бути причетними до нашої перемоги. А тим часом "сумирні обивателі" городять, що "війна десь там", не відчуваючи відповідальності навіть за власні життя. Пане Володимире, чи є у вас відчуття різних світів, у яких усі ми перебуваємо?

— Звісно. У мене навіть був якось один момент: коли якраз отут на набережній ми з дітьми гуляли, — вечір, купа п'яних компаній, — дивишся на це, ідеш і думаєш: "Отак "стодвадцятка" (мова йде про заборонений Мінськими угодами 120 мм міномет. — Ред.) тут лупанула б, — от щоб вони всі робили б?!"

Щоб десь гахнула… Тут п'ятнадцять кабаків, і всі надвечір забиті, — куди їм всім тікати? Що робити? Знову ж таки, кожен сам для себе обирає це все. Це до першої повістки в хаті, до першого пораненого, до першого вбитого, крий Боже, до мобілізації, коли саме до тебе в хату "воно" з'явиться, — і тоді вже починаються розмови про те, що "війна таки йде".

Обивательський тренд править свідомістю до першого дзвінка в твою хату, і тоді змінюється повністю все, і починається розуміння, що, як і до чого, і що це дійсно війна. Поки воно "десь", далеко, незрозуміло… Я уявляю: ось я приїхав і додому йду, сусіди — і починається: я воював, і машина моя завжди комусь заважає у дворі. А нічого не вдієш із цим. Це завжди так було.

Владимир Регеша 05
Володимир Регеша з Дмитром Гержаном Facebook Владимира Регеши

Чи слово "герої" на адресу вояків АТО є завжди виправданим? Лягає, звісно, на душу, але чи цим самим словом ми маємо висловлювати їм свою вдячність?

— Та героїв одиниці. Як на мене, більшість героїчних вчинків — це якесь нагромадження ситуативних збігів. Тобто вчасно зробив або не зробив щось, як вийшло… Бо не про всіх, хто загинув, скажеш, що це герой.

У цій країні треба "змінювати всю систему на систему". Адже у нас фактично дві війни зовнішня і внутрішня з недолугою, аж до ворожості, владою. І ми, "мирняки", маємо одночасно ставати до бою разом з вояками за країну, за спільність, за власну гідність.

 І, мабуть, саме воєнний час особливим чином придасться для нагальних та невідворотних реформ. Але яким чином має працювати механізм зміни системи і кого на кого міняти?

— А Бог його знає. Дивишся, хто приходить до влади, нібито з таких людей, які дійсно здобули повагу, — проте система взагалі не дає їм вилізти або вони підлаштовуються. Система змінює людей: абсолютно будь-яка людина, будучи десь працівником середньої ланки, ставши керівником, "перероджується" повністю — у неї робляться інакшими і риторика, і світогляд. Так само і з владою. Тут із самісінького початку люди забувають, що йдуть туди для того, аби щось робити не для себе, а для людей. Але і система не дає.

А переможна боротьба на два фронти — зовнішній і внутрішній, — треба, щоб це відбувалося якось паралельно, інакше нічого не буде.

Це наша земля! Ми її маємо відвоювати, а не чекати, поки Донецька, Луганська, а потім Дніпропетровська та Харківська області підуть "к едрене фене".

Нація не мусить віддавати свої землі це все одно, що частини свого організму.

— Ну звісно.

Наше географічне положення — найбільша наша біда. Воно на стику Європи і Азії, і з хорошим виходом до моря. І з такими багатствами — всі дуже його хочуть. І це було як тисячу років тому, так і зараз.

А щодо Міноборони і Генштабу — я там нікого не знаю. Я не знаю, чим вони займаються. Я виконую свої обов'язки, а вони — свої. Хто як їх виконує, це вже інше питання. Хто з них добре виконує, хто погано.

А взагалі на фронті воює більшість людей таких — нормальних. Нормальних.

Чоловіків справжніх.

— Так, це чоловіки. Дійсно, що чоловіки. Які не ниють.

А правда, що більша "щільність" таких чоловіків на війні, аніж "у мирі"?

— Так! Там просто це зразу зрозуміло.

Мене якось запросили до школи провести Урок мужності. І там я розповідав, діти запитання ставили, а потім у кінці: "Що найстрашніше на війні?" Я кажу: "Найстрашніше — це в туалет сходити, бо коли ти зі спущеними штанами, а поруч бомбардування, ти розумієш, що зараз може прилетіти, а ти в такому незручному місці, — оце реально страшно, бо "невдобно" просто.

Але ці побутові речі хавають багато всього — ти пішов помитися, повертаєшся на хату — а тут почали обстрілювати, — і знов ти падаєш в болото і розумієш, що ти це відро води грів півдня́ — і зараз півдня́ треба ще одне відро води гріти. (Сміється.)

А взагалі-то війна — це 95% важкої праці і 5% задоволення. Оце так воно приблизно і є. Це важка праця. Романтики тут нуль цілих хер десятих.

Владимир Регеша 06
Володимир Регеша Facebook Владимира Регеши

А скажіть, будь ласка, якими видами зброї ви володієте?

— Там стріляють з усього. Це, знаєте, таке…

Пізнавання характерів друзів теж частина чоловічої роботи на війні.

— З друзями і на одних позиціях разом, і коли щось робити, то разом, — якось так, воно спокійно. На війні треба все одно якийсь комфорт відчувати. Тобто комфортно воювати, комфортно спати. Ти розумієш, що вони тебе не підведуть і ти намагатимешся не підвести їх. Якщо їсти готувати — то разом, якщо дрова рубати — то разом, або так: "Давайте швиденько — я готую, ти рубаєш, ти миєш". Ніхто не каже, буду-не буду, як це у пацанів, — встали собі, зробили — гарно. Так, самі у себе в кімнаті навели лад, почепили вішаки, речі порозкладали — все гарно, все чітко. Має бути повага до себе — так, я на війні, але не у свинюшнику.

Культура ведення війни.

— Абсолютно. Ти маєш хоч якесь задоволення отримувати, — хоч якесь! — від воювання. З хорошими друзями комфортно воювати. У тих, хто зголосився воювати добровільно, якось більш дисципліновано все.

Зараз у Facebookпосилився трафік сентенцій на кшталт: "Якщо в житті людини нема вищих цінностей, то й саме воно не має цінності жодної".

— Я не можу нічого сказати з цього приводу — просто якісь екстремальні ситуації, коли дійсно десь життя… — може, не думаєш про це, не усвідомлюєш просто. Це складно сказати. Ну, нема ж таких ідеальних умов, коли б тобі, наприклад, сказали: "Давай так, ми тебе "шльопнемо" і на тому закінчиться війна". Тоді було би видно, хто сказав би: "Так, давайте мене "шльопнуть". А хтось би сказав: "Шльопніть його краще". Отут воно і було би видно, цінне воно тобі, твоє життя, заради чого ти його можеш покласти, а заради чого — ні. А це все…є таким "милом".

А для вас було неможливим не піти на війну?

— Та мабуть, що ні.

Всі ми у темі війни, і з цим болем неможливо жити а без нього ще більш неможливо.

— Так. А говорити про те, що це якась "чужа" війна, що воно "не твоє", що "у тебе діти", що у тебе ще щось… Там більшість людей, у яких є діти, які чимось займаються і щось роблять, — але ж вони там. Не можна казати "та от, пішов, бо нема чого робити", "чи не можна йти, бо у тебе діти" — це все…

А діти навіщо? Щоб жили у мирний час, пишалися батьком, який воює, і матір'ю, яка захищає.

— Ну, так.

Воюючи, Ви створюєте нормальний клімат у своїй сім'ї, її норму здоров'я, гідності і гармонії.

— Краще я піду, аніж їм дістанеться таке от…лайно оце все.

Владимир Регеша 08
Володимир Регеша з дружино Наталею Facebook Владимира Регеши

Я вже заочно знайома з Вашою родиною: дружина пані Наталя, навіть із світлин у Facebook видно, що вона вирізняється напрочуд високою самоорганізацією, адже — рахуємо дітей: Артем, якому 23 роки, і він вже одружений, підлітки Софія та Миколка, Михасик, якому три роки. Іллі трохи більше рочку. А яка у Вас система виховання?

— А у нас системи взагалі ніякої. Діти знають: якщо не можна, але дуже хочеться, то можна. От і все. Це єдина система, яка працює.

Артем народився, коли Вам було 19 років?

— Так. Артем вже такий дядько серйозний. Та якісь вони всі такі — кожен по-своєму прикольний.

А коли менші діти виростуть — татуажу нароблять, як Ви?

— Та заради Бога, хоч зараз! Я торік на тату-фест з Колькою пішов, а він: "Можна мені?" Я кажу: "Хочеш — роби". Досі ще не зробив, тоді хною собі щось намалював…

Та не можна забороняти нічого дітям! Я пробив вухо собі у 1989 році — і пам'ятаю, які скандали вдома були. Мені було 15 років, я собі захотів — і зробив. Я он і зараз — хочу і роблю.

А що ви у родині любите робити вечорами?

— У нас у кожного свої якісь зацікавленості, нема такого, щоб сіли всі разом… Ні, вечеряти разом, звісно, всі сідають, — але щоб сіли у "Монополію" грати — такого нема. Кожен сам собі належить. А так… Я на дачу дуже люблю їздити з дітьми, виготовлювати їм все таке різне смачне.

Мені дуже подобаються Ваші життєствердні світлини у Facebook. Там, де Ви з синочком Михасиком, — маленький справжній чоловік і великий з оселедцем, татуюваннями. Чомусь ваша довіра один до одного примножує нашу — до Вас.

— Так, Михайло прикольний.

Або я не святкувала 8 Березня ніколи а у Вас таке фото прикольне, на мотоциклі, — із завіренням привітати дівчаток і приступити до поїдання вранішнього "младєнца"…

— Хотілося бути в тренді. Ми святкуємо то 8 Березня, то 9 Травня, то ще щось, — та якщо ми вже любимо жінок, то маємо це робити 365 днів на рік, якщо ми хочемо допомагати ветеранам, то теж 365 днів на рік, а не згадувати про це 9 Травня, якщо ми любимо, там, голубів, то маємо годувати їх щоденно, — а не в "день голуба" вийти і накидати по всьому місту батонів.  

Владимир Регеша 09
Володимир Регеша з гостинцями із тилу Facebook Владимира Регеши

Наші суспільствознавці все сподіваються на нарощення у соціумі "гіперболізованої людяності" а чи ми просто до нормального життя повернулися, саме за екстремальних умов, крізь роки апатії та безправ'я? Треба бути послідовними.

— Треба. Зараз із людьми нічого не зробиш — треба дітей своїх навчати, і все буде прив'язано тільки до того, до чого їх привчиш. Привчиш обгортку від цукерки не кинути на вулиці — буде лад тоді, а не привчиш — так і буде все, як воно і є, за*рано…

А замість змінювати систему на іншу нас ніби змушують витати у хмарах і одночасно плавати у лайні, і ніби хтось повинен прокладати горизонт між тим і тим… І зараз ця "навігація" покладена масовим мисленням на воїнів АТО що вони нас "приручать" усіх… Оскільки йде війна.

— Я вже висловив своє ставлення до цього. Я спостерігав, ще до того, як на фронт потрапив, — як до кав'ярні на Хрещатику зайшли два такі воїни АТО, з рюкзаками, закопчені, підійшли до барної стійки: "У нас денег нет, а что, героям нальют по сто грам?" — зрозуміло вже, які вони…герої. Герой справжній не піде побиратися десь і просити: "Налейте мне 100 грам". .

Ви не розповідали про "героїчні бої", бо…

— Не було. Нічого героїчного не було.

Але ж бої повсякчас.

— Так. Але це все…Я думаю набагато більше людей можуть краще розказати про "героїчні бої", аніж я.

Для вас це просто те, що має бути.

— Ну звичайно. Я повторюся: якщо вже йти добровольцем — то нічого героїчного у тому нема. Абсолютно. Ти — доброволець.

А насправді розповідати про бої нецікаво?

— Нецікаво. Це коли вип'єш уже півлітру, тоді да, можеш розказати, як ти "в танкє горєл" і "осколки біля вуха свистіли", і все інше.

Це просто в екстремальних умовах даєш собі раду і товаришам, одночасно наступаєш і перемагаєш?

—І все. Абсолютно.

Далі буде. Історик і письменник Володимир Регеша "Санта"  захисник особливих дітей на "внутрішній війні".

Фото: Facebook Володимира Регеші

ПО МАТЕРИАЛАМ: