Истории бойцов АТО: кошка с инфарктом, отец-фашист и "карликовый" десантник

Анна Теряник

3 июля 2017, 07:00

Мина как ухнула, бойца контузило, а кошка к праотцам улетела.

Ссылка скопирована

— А я йому кажу, шо за лопата? А він мені каже, шо то кішку ховати.

— Яку ще кішку? У нього ж собака.

видео дня

— Собака у Іллі.

— Якого? З плоскими вухами?

— Ну да. Борець він, чи шось таке. Вуха по краю зламані.

— Ви це про що?

— У нас на позиції кішка померла, Микола ховав її три дні поспіль.

— Придурки.

— Так під обстрілом її зарити хіба що під ногами можна було.

— А чого вона померла?

— Інфаркт напевно.

— Ви шо, кардіологію визивали, хлопці? Який інфаркт?

— Вона злякалася і все. Лежить собі і не дихає. Міна як гахнула, мене контузило, а кішка до праотців полетіла.

— І чим це все закінчилося?

— Жалобною вечерею.

— Бовдури. Хай Бог милує.

— Я з нею жив, а вона сєпаром виявилася.

— І шо? Вбив?

— Ні. Пішов.

— А вона?

— Залишилася. Дітей тепер виховує так, шо батько фашист.

— О це так пощастило! А ти раніше не знав про її погляди?

— Уваги не звертав.

— Іди вішайся. Бачиш яка гілляка?

— Так в мене почуття.

— Зашморга нема? Я тобі дам!

— Сам іди.

— Я останній раз нагадую. Досить мені сльози лити. Скажу, що ти аватар, підеш траншеї десь рити. Я вже не можу слухати одне й теж!

— Та ти ж сам спитав.

— !!!!!!!!!

— Все, все, нехай...

В мене зріст малий. Навіть для дівчини, а я хлопець. 160. Як мем отой з'явився в Інтернеті, так мене Карлом стали в коледжі звати. Я з парашютом раз сто стрибав, на гімнастику ходив, сонце крутив, в футбол тільки не грав. Захист мене зносив. А все інше — нема питань! Карл. Самі вони Карли. Правда є в мене одне дівочкове хоббі. Не буду казати. І потом. На войну мене взяли аж в десант, а це тобі вже по-справжньому не жарт. Сам не очікував, який позивний собі візьму. Здогадаєтеся? Отож. Аж виріс в ту хвилину. Нехай і в своїх очах.

— Чуєш? У відпустку поїдеш?

— Ні.

— Шо так?

— Та мамка вважає, що я АЕС охороняю.

— Звідти додому не відпускають?

— Я брехати тільки по телефону можу, а в очі ні. Схиблю.

— Так до дівчини їдь.

— Вона заміж вийшла.

— Справи... Не дочекалася?

— Та вона навіть не знала про мої почуття.

— У вас як не кішка здохне, так любов.

— Давайте свою відпустку. До хлопців поїду.

— Не чую про дякую. Чи вуха позакладало.

— Дякую!!!

Як діти. Шо там мій. Тиша в них, чи криють. Слухавку три дні не бере. На завданні синок. Ще почекаю...

P.S. Волонтер Анна Теряник из Днепра практически с самого начала войны на Донбассе развозила раненых бойцов по госпиталям. За это время попутчиками Ани и ее друзей стали более тысячи человек, увидевших войну в лицо, а она записывала их разговоры в пути.

Так родились сборники рассказов "Наши. Путевые заметки 2.0" и "Попутчики. Книга о жизни, мечты и любви в сложные времена". Ищите их в Днепре: "Книгарня Є", книжный магазин-кафе "Черная ящерица" и книжный магазин по улице Василия Чапленко (бывшая Фрунзе). В Киеве — "Книгарня Є". В Сети — Lira.dp.ua и BizLit.com.ua.

А если хотите помочь Анне в эвакуации украинских военных из зоны АТО или других вопросах, обращайтесь на ее страницу в Facebook.

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред