За останні три роки кількість медалістів в Україні зросла з 7 до 17 тисяч. Це, на мою думку, безпосередній наслідок бездумного обрахування середнього балу шкільного атестату по 200-бальній шкалі. Бо хіба можна уявити, що так стрімко зросла якість навчання при збереженні тих самих умов: підручники, обладнання і т.д.?

Не хотів би з тої причини, що не менше 99% матеріалів, розміщених на сайті ЦОМ, становлять матеріали експертів ЦОМ.

Оскільки відведений час завершується, відповім лаконічно. Ми на своєму сайті вміщаємо ту інформацію, яку вважаємо за потрібне. Вся інша інформація подавалася нами при реєстрації та перереєстрації і зовсім не є таємною. Центр освітнього моніторингу очолив у 2010 році, тому зовсім не поєднував держслужбу із громадською діяльністю.
Щодо діяльності ЦОМ, реалізованих грантів тощо, то така інформація міститься на сайтах установ, з якими ми співпрацюємо. Нині, як і більшу частину часу, ЦОМ діє без жодної фінансової чи іншої підтримки; жодна людина в ЦОМ зарплати не отримує.

Думаю, що міністр освіти підібрав собі таких заступників, які підходять саме йому.

Сьогодні шкільні бібліотеки, особливо в сільських школах, перебувають в дуже поганому стані. Тому важливо не лише наповнювати їх друкованими книгами, а й трансформувати в інформаційні ресурсні центри. На часі прийняття спеціальної бюджетної державної програми підтримки шкільних бібліотек і бібліотек взагалі. За інших обставин ми втратимо не лише бібліотечні фонди, а й можливість для людей отримати доступ до чогось іншого, ніж зазвичай спостерігаємо з телеекранів.

Насправді ніхто нічого не копіював. Проблема в іншому: ми багато чого робили дуже повільно і непослідовно, не визначившись до кінця, чи хочемо ми запровадити Болонську систему насправді, чи лише на словах.

Популярність гуманітарних порівняно з технічними спеціальностями не є чимось новим. Пригадаймо, що грандіозна студентська революція у Франції наприкінці 60-х років сталася не в останню чергу тому, що тамтешній уряд оголосив про намір скоротити набір на гуманітарні спеціальності.
Мабуть, одні люди надають перевагу гуманітраним спеціальностям тому, що вони за своїм характером є гуманітаріями, інші – з кар’єрних міркувань. Дійсно, для інноваційного розвитку України держава повинна особливу увагу звертати на технічні спеціальності, підтримуючи при цьому і гуманітарний напрямок. Гуманітаріїв, як і взагалі людей із вищою освітою, забагато не буває.

Законодавством було чітко визначено, що навчальний рік розпочинається саме 1 вересня. В принципі, не бачу нічого екстраординарного в тому, щоб університети самостійно визначали дату початку навчального року. Головне, щоб в повній мірі і на високому рівні були виконані навчальні плани, а навчальний рік у вишах закінчувався більш-менш синхронно. Це важливо тому, що до термінів навчального року у вишах тісно прив’язане завершення навчального року у школах та проведення ЗНО.

Свого часу, коли ми запроваджували ЗНО, були розроблені детальні ініструкції про проходження на пункт ЗНО, а також хто з дорослих може, а хто не може бути на пункті тестування. Важливо, щоб всі вступники одразу налаштовували себе на те, що вони повинні чесно і ніяк по-іншому скласти ЗНО. Усілякі хитрування, намагання списати чи щось подібне повинні мати наслідком вилучення учасника тестування з аудиторії. Але всі перевірки, вважаю, повинні відбуватися лише у той момент, коли вступник заходить до пункту тестування, робити, як цього року, "технічні перерви" для обшуку учасників тестування вважаю неприйнятним ні з педагогічної, ні з технологічної точки зору. Такі "новації" можуть мати лише один наслідок – викликати у суспільстві протест проти ЗНО на тій підставі, що там застосовуються такі брутальні форми контролю, які заважають вступникам виконувати завдання. Якщо ініціатори таких "технічних перерв" саме цього домагаються, то нехай про це заявлять публічно. Тоді буде не менш огидно, але хоч більш зрозуміло.

Упродовж двох попередніх років, незважаючи на гучні заяви профільного міністерства, в електронній формі змогли подати лише 11% заяв. Якщо цьогоріч електронний вступ працюватиме на такому ж рівні, то вступникам варто перестрахуватися і подавати документи не лише в електронній формі, а й в паперовій. Хоч би тому, що за збій в електронній реєстрації документів вступник навіть до суду не зможе подати. Ніхто за це не відповідатиме, а доля людини може бути зламана.

Ідея зменшення наповненості сільських шкіл є такою ж давньою, які демографічна криза. Ключова проблема у тому, що районні бюджети не виділяють необхідних грошей на утримання шкіл, і сьогодні фінансовий норматив на утримання одного учня на рік становить блтизько 7,5 тисяч гривень. Це трохи менше, ніж утримання в’язня, і в шість разів менше, ніж річне утримання одного міліціонера. Якщо законопроект буде прийнятий, то це частково дозволить зберегти якусь кількість сільських шкіл із малою наповненістю. Але проблему сільської школи це не вирішить.

Кліп подивився, хоч і не одразу. Нічого в ньому аж такого не побачив. Надибував речі більш тупі і більш примітивні. Шкода лишень ту дівчину, яку втягнули в таку негарну історію. Щодо санкцій до університету, то не вважаю, що такі санкції до будь-кого мають бути застосовані. Важливо, що багато людей, переглянувши цей кліп, задумалися над тим, яким вони уявляють справжнє мистецтво, а якими є примітивні кліше на кінопродукцію.

Я ставлюся до таких рейтингів як до морської свинки: тваринка потішна, але, як відомо, жодного стосунку ні до свиней, ні до моря не має. На підставі ЗНО такий об’єктивний рейтинг неможливо вивести: 1) результати ЗНО вимірюються не в оцінках, а рейтинговими місцями, 2) у тестуванні беруть участь випускники різних років, 3) визнаються сертифікати попередніх років, 4) не можна ставити на один щабель випускників звичайної школи та елітного ліцею. Чим корисні такі рейтинги, то це тим, що батьки почали звертати увагу на реноме тих шкіл, куди вони хочуть віддати своїх дітей.

При теперішніх – навряд чи. Але ж немає нічого вічного.

Найчастіше проблеми виникають у вступників при поданні документів, а також при зарахуванні до університету, тому раджу вступникам та їх батькам уважно стежити за своїм просуванням у списках при кожній хвилі зарахування. Важливо звертати увагу не на ті прізвища, які за рейтингом розташовуються над вами, а на ті, які йдуть нижче. Щоб не вийшло, як це вже бувало, що той, хто раніше приніс оригінали документів, і став студентом.

Радянська система освіти буле доброю для того часу за того політичного режиму. Сьогодні вона вже не спрацьовує. Якість теоретичних знань справді була дуже високою, але з практичними навичками і тоді було не все гаразд. Пригадаймо звичне тоді: "Забудьте все, чому вас навчали в інституті, ми вас перевчимо правильно".

Як зазначав, відповідаючи на запитання дописувача dmytro, якщо домовленості будуть дотримані, і ніхто в останній момент не "передумає", то найбільше шансів має законопроект Згуровського. Але втішатися ще передчасно. Складно уявити, що противники цього проекту змиряться зі своєю поразкою. Дочекаємося голосування.

ЗНО вже відіграло величезну позитвну роль не лише в освіті, а і в суспільному житті України. Але якщо його не розвивати і не підтримувати, то його доля буде сумною. Багатьох тестування не влаштовує тому, що не можна отримати хабаря (для одних) і не можна за хабар вступити (для інших).
Мабуть, з’являються не факти про корупцію при тестуванні, а чутки. Поки що жодній людині не вдалося дізнатися завдання тестування до його початку. Технологічно це просто неможливо. Якісь нечесні речі можуть відбуватися безпосередньо в аудиторії для тестування, але це не означає, що ЗНО можна пройти за гроші.

Мабуть, Ви є достатньо молодою людиною, якщо лише нещодавно ознайомилися з біографією Бандери. Вважаю, що до шкільних підручників повинні увійти найголовніші факти і події української історії. Особисту думку бажано мати завжди і з кожного питання.

Я не дуже пильно стежу за депутатською діяльністю Ірини Фаріон. Мабуть, краще Вам звернутися до неї особисто чи до її помічників.

Як шкільний учитель, університетський викладач і чиновник міністерства з корупцією боровся у такий спосіб: хабарів не брав, не давав і пильнував, щоб цього не робили мої підлеглі.
Щодо боротьби з корупцією Івана Вакарчука, то він не потребує, щоб за нього давав відповіді хтось інший. Зверніться до Івана Олександровича.

Я ще ніяк не "використав" мандат позаштатного консультанта Комітету з питань науки і освіти, оскільки до цього часу ще не отримав його. Все якось ніколи... Комітет до мене з письмовими запитами ще не звертався, і я офіційні листи до Комітету також не писав. Як Ви розумієте, скани неіснуючих лістів вивісити також не можу. Чому вказаний як головний редактор видавництва – також не знаю. До того ж, такої посади ніколи не займав і не займаю дотепер. Це запитання до секретаріату комітету.

Дякую за таке запитання. Не переповідатиму своєї дисертації, адже вона є у відкритому доступі, і будь-хто може з нею ознайомитися. Скажу лише, що у країні, де ціле покоління сформувалося на ретельно відібраних для друку документах радянської зовнішної політики, корисно було залучити і порівняти також матеріали англомовних документів. Передбачаю, що Ви є фахівцем з новітньої історії, зкорема, з дипломатії і зовнішньої політики, і поділяєте таку думку. Те, що у моїй роботі було запропоновано погляд на передвоєнну історію не лише "очима радянської влади", але також і "британської та американської влади", відповідає принципам багаторакурсності у дослідженні історії.

Щоб кваліфіковано відповісти на таке глибоке і компетентне запитання, відведеного на спілкування часу не вистачить. Спроба збільшити навантаження на одного викладача до 18 студентів зустріла умотивований спротив і викладачів вишів, і студентських активістів, і експертного середовища. Той факт, що ініціатори такого скорочення швидко відмовилися від своїх намірів, підтверджує, що ці наміри нічого спільного з турботою про освіту не мали. Переслідувалася лише одна мета: вилучити з освіти якомога більше коштів з метою так званої економії.
Щодо розподілу місць державного замовлення і фінансування вишів, то не є таємницею, що воно відбувається у ручний спосіб чиновниками від освіти. Від ступені лояльності, слухняності і покладистості ректора у значній мірі залежить, скільки місць держзамовлення йому буде затверджено. Таку ситуацію можна змінити, запровадивши паралельно зі збереженням державного замовлення під громадським контролем грантової системи. Тоді вступник подаватиме свої документи і гроші у вигляді гранту до того вишу, якому він довіряє, і після отримання диплому більше шансів, що він піде працювати за фахом.
Щодо бакалаврів і магістрів, то у якості першого кроку бачив би відмову від успадкованої з радянських часів системи неперервності вищої освіти, коли бакалавр не вважається повноцінною вищою освітою, а студент може вступати до магістратури лише на ту спеціальність, за якою він здобув ступінь бакалавра.

Звісно, маєте рацію. Питання підготовки і статусу педагога є ключовим питанням модернізації нашої освіти. Ми можемо придумувати все що завгодно, підписувати будь-які декларації і угоди, але повинні розуміти, що будь-яка реформа в освіті не може відбутися, якщо її не підтримають педагоги. Для того, щоб вступники масово подалися до педагогічних університетів, а через п’ять років до шкіл прийшли інтелектуальні і добрі до дітей учителі, потрібно, щоб заробітна плата педагога була гідною такої тяжкої і часто невдячної праці. На мою думку, сьогодні не стільки впав рівень учителів, скільки у суспільстві знизився рівень поваги до їх праці. Адже праця педагога не належить до переліку тих професій, які можуть зробити людину заможною. У нас змістилися критерії визначення того, яка людина є успішною. Мало кого цікавить, які книги написав письменник, які фільми зняв режисер, яких добрих учнів підготував учитель. Часто вимірюють іншим – скільки грошей ти маєш на рахунку, яке в тебе авто, і де ти відпочиваєш. Прикро, але так є. Тому без вирішення питання належного матеріального поціновування праці педагога все інше, як от нові навчальні плани в педуніверситетах, сучасні форми відбору тощо, проблеми не вирішать.

На мою думку, ключовими є такі невідкладні питання: 1) прийняття нового рамкового законодавства у сфері освіти, яке б містило стимули для університетів розвиватися і продукувати не лише освітні послуга, а також наукоємну продукцію; 2) передбачити, в тому числі й щодо оподаткування, сприятливий режим для університетів займатися дослідженнями, кошти від реалізації яких залишалися б самому університету, а не зникали в неосяжному полі бюджету. Сьогодні ми ще зберегли і солідні наукові школи, і університетські традиції, які дозволяють нашим провідним університетам діяти саме в такому форматі. І останнє, хоч воно й не вичерпує всієї проблематики – діяльність університетів повинно оцінювати не міністерство, яке замовляє йому підготовку спеціалістів, а зовнішні незалежні інституції за участі громадськості.

Відповідь проста – чимало польських університетів пропонують більш якісні освітні послуги за меншу ціну, ніж це практикується українськими вишами. Це відбувається тому, що польський університет у меншій мірі прив’язаний до бюджетних коштів і в більшій – уміє отримувати всілякі гранти і заробляти кошти від упровадження власних наукових розробок. Нині в Україну неохоче їдуть навчатися студенти з інших країн (менше 1% всіх студентів світу, які навчаються за кордоном, навчаються в Україні).
Що потрібно зробити? Невідкладно на практиці перейти до принципів автономії університетів, академічної мобільності. Тоді не лише наші студенти їхатимуть навчатися за кордон, а й до нас приїдуть з Європи та Америки і професорі, і тамтешні студенти. Головне все ж навіть не це, а те – чому і як ми навчаємо.
Щодо законопроектів про вищу освіту – вже багато разів висловлювався, що поміж трьох законопроектів законопроект робочої групи Згуровського і законопроект групи Лілії Гриневич є і сучасними, і перспективними. Оскільки Лілія Гриневич від імені об’єднаної опозиції заявила про готовність поступитися своїм проектом на користь проекту Згуровського, то, вважаю, в разі його прийняття українська вища освіта отримає серйозні шанси надолужити прогаяне і по-справжньому інтегруватися у світовий освітній простір. До речі, і цей проект, і проект Гриневич якраз і передбачають чимало механізмів для того, щоб українські вступники надавали перевагу нашим університетам, а не закордонним.

Це добре, що Ви володієте такою інформацією. :) Тільки нікому не виказуйте її, бо ми, звичайні батьки, якщо не знайдемо своїх прізвищ серед 450-ти (вірогідність цього фатально велика!), неодмінно захочемо «записати» своїх чад до того переліку.  
Якщо ж серйозно, то, впевнений, майбутнє все ж належить всім. Хочеться, щоб сьогодення належало також, але поки що так не є. Багато людей тепер перебувають у такій собі «внутрішній еміграції»: фізично тут, а на духовному рівні не сприймають «мажоризацію» та інші паскудства. Хіба реакція в суспільстві на наругу над Оксаною Макар та інші подібні випадки не засвідчила, що люди вже не бажають терпіти усілякі «династії» та «елітних» молодиків?

Втішений, що обізвалися, Валерію Михайловичу! З приємністю згадую нашу співпрацю у рамках телепроекту «Цивілізація інкогніта» на ТОНІСі.
Щодо Великої Китайської стіни, то,схоже, зовнішній світ і самі китайці сприймають її символізм неоднаково. Якщо для перших вона є символом відокремлення, самоізоляції (згадаймо вислів «відгородитися Китайською стіною»), то самі китайці віддавна називають її Божественною ниткою, котрою було «зшито» розрізнені клаптики китайської держави. З іншого боку, Китайська стіна це також стіна сліз і страждань, такий собі найдовший (чи то чотири, чи то навіть п’ять тисяч кілометрів) у світі цвинтар, адже, кажуть, у ній поховано близько мільйона китайців, які загинули на будівництві. Думаю, що Стіна найперше виконувала не стільки оборонну функцію, скільки була символом політичної консолідації китайської нації. Кожен народ має свої символи. Вони бувають не лише героїко-патетичними, але також і трагічними. Важливо, щоб кожна людина знала свій родовід, історію своєї малої батьківщини, свого народу і країни. Якраз у східних народів цьому варто повчитися, щоб не впасти у стан історичної амнезії.

Таки трохи «моніторимо»… :) Щодо другої частини Вашого запитання, то, мабуть, не коректно виводити тенденції сьогодення й майбутнього лише на підставі минулого; майбутнє приховане навіть від тих, хто його творить. Думаю, що, визначаючи тенденції, все ж слід орієнтуватися не на «близькі нам за розвитком країни» (у них такі само «болячки», як і в нас), а на країни, що дають найвищу якість освіти. Тому, зробіть висновок самі: у той час, як у світі спостерігається тенденція до збільшення тривалості здобуття шкільної освіти (вже й Азербайджан переходить до 12-річного терміну навчання у школі), Україна в 2010 році повернулася до 11-річної школи; в умовах загальносвітової тенденції до децентралізації управління освітою, розширення автономії навчальних закладів у нас нині намагаються вибудувати жорстку командно-адміністративну систему «ручного» управління в освіті. Упевнений, що Ви добре знаєте, що наші навчальні заклади використовують безнадійно морально застаріле й фізично зношене обладнання, педагоги отримують мізерну платню, складно відбувається упровадження сучасних педагогічних технологій навчання. Все це, а також інші негаразди спричиняються тим, що у міжнародних рейтингах ми, на жаль, скочуємось донизу, або, у кращому разі, тупцюємо на місці. Щоб зробити прорив в освіті і науці, а лише на цій підставі можна сподіватися зробити прорив у економіці та якості життя, слід, по-перше, щоб урядовці мали політичну волю до змін (таких, наприклад, які закладені у законопроектах про вищу освіти групи Михайла Згуровського й у проекті Лілії Гриневич та її колег), по-друге, вкладати значні бюджетні кошти і стимулювати інвестування грошей приватним бізнесом і, по-третє (за значенням – перше) платити освітянам пристойну зарплату. Останнє автоматично приведе до того, що до педагогічних університетів, а потім – до дитсадків, шкіл професійних училищ та університетів, прийдуть тисячі талановитих і креативних людей… Неосвічені країни за визначенням не можуть бути успішними.

Дякую за запитання, пані Оксано. Вже багаторазово висловлювався на цю тему й залишаюсь на тій позиції, що суспільство зачекалося не просто «іншого», а сучасного, розрахованого на перспективу якісно нового рамкового освітнього законодавства. Зволікання надто дорого обходиться українській освіті й у цілому країні, щоб принести проєвропейський вектор розвитку освіти і науки в жертву чиїмось амбіціям чи політичним «розкладам».
Про шанси. Після того, як голова парламентського Комітету з питань науки і освіти Лілія Гриневич оголосила, що Об’єднана опозиція готова відкликати свій законопроект про вищу освіту на користь іншого прогресивного проекту – робочої групи Михайла Згуровського, ситуація максимально спростилася. Віднині, на перший погляд, багаторічна довколопроектна «шахова партія» перейшла в ендшпіль: або законопроект Згуровського, або проект Ківалова-Калєтніка-Сороки. Тепер, з точки зору здорового глузду й корисності для освіти, більше шансів має законопроект Згуровського. Але не квапився б ставити масну крапку в цій історії і передчасно радіти тим (я також серед них), хто високо оцінює і цей законопроект, і вже законопроект Гриневич. Парламентська зала з її неповторною аурою  неодноразово ставила драматичні вистави на різні теми; може трапитись що завгодно. Тому освітянська громадськість, студентські організації, експертне середовище мають тримати руку на пульсі подій, щоб вчасно зреагувати, якщо буде намагання «протягнути» законопроект «регіоналів» та комуністів.
Про терміни. Звісно, хочеться, щоб справу було завершено до тривалих парламентських «канікул», але щодо червня впевненості немає.

Всі системи освіти чимось схожі, чимось відрізняються. Не сказав би, що абстрактна "європейська" система середньої освіти автоматично краща за нашу тільки тому, що вона іноземна. І в них, і в нас є достатньо як добрих, так і посередніх шкіл, більш кваліфікованих і відданих справі і менш завзятих вчителів і викладачів. За роки незалежності чимало зроблено для того, щоб наблизити українську школу до загальноєвропейських стандартів.
Нині ключові відмінності полягають у наступному: 1) вкрай занедбана і зношена матеріальна і навчальна база українських шкіл, 2) зовсім мізерне фінансування шкільної освіти, 3) дуже повільний перехід від знаннєвої парадигми навчання дітей до компетентнісного підходу. Перший, який у нас ще переважає, зводиться до того, що дитина має якомога більше теоретичної інформації запам’ятати і вміти її відтворити. Другий зорієнтований на те, щоб дитина у школі пізнала найголовніше з теоретичних знань і знала, коли, де і за яких обставин ці знання потрібно застосувати для отримання практичного результату.
Отже, поки що наші діти більше "знають", але менше "вміють", а середньостатистичний європейський учень – навпаки.