Тамила Ташева

Так, якщо людина хоче або вступити в український ВНЗ, або виїхати з Криму, то з російським паспортом вона цього зробити не зможе. Тому кожен із наших офісів займається або відновленням, або, якщо це молода людина, яка вперше отримує паспорт, допомогою в отриманні українського паспорту. У найближчому відділенні Міграційної служби України діти це можуть зробити, виїхавши за свідоцтвом про народження українського зразка. В разі якщо з якихось причин свідоцтва немає, ми з юристами допомагаємо вийти з ситуації та все-таки отримати український паспорт.

Ви праві. Але я вже говорила, що Крим для окупанта є лише військовою базою, джерелом для створення нестабільності в Україні. На початку окупації Криму це була спроба підвищити рейтинг провладної партії та президента Путіна. Якщо зараз запитати у населення РФ, чи погоджується воно з тим, що Крим буцімто повернувся до Росії, то більшість скаже, що підтримує політику Путіна по поверненню Криму. В 2014 році це дало велику підтримку Путіну в Росії, тому РФ Крим не кине, але через певний час її змусять віддати півострів, аби повернутися до статусу-кво.

Дійсно, на території Криму зараз відчутний страх, через який люди бояться говорити навіть із дуже близькими людьми. Дійсно, з’явилося поняття "стукачество".
Якщо говорити про побутові умови, то у когось вони не змінилися, у когось — трошки покращилися, а у когось — стали гіршими. Але ситуацію в Криму потрібно розглядати у комплексі: говорити про порушення прав людини, погіршення медичного і соціального забезпечення, відсутність водопостачання та перебої з електроенергією, фактичну законсервованість кримчан на півострові. Адже з паспортом, виданим на території Криму, ці люди не зможуть отримати візу і виїхати в інші країни. Із російським паспортом вони навіть не можуть виїхати на територію України.

Звісно, такі думки існують у суспільстві. Іноді нам здається, що до цього нас схиляють наші зарубіжні партнери. Але, якщо подивитися на останні резолюції ПАРЄ, ЄС, ООН, то всі ці інституції чітко дають сигнал, що вони ніколи не погодяться на окупацію Криму і вважають півострів складовою частиною України. Не так давно Міжнародний кримінальний суд своїм попереднім висновком сказав, що, незважаючи на те, що в Криму не відбувалися відкриті військові дії під час анексії Криму, ситуація на півострові вважається військовим конфліктом між Росією і Україною. Тому як ми боремося на сході, так само маємо боротися, але не збройним шляхом, за Крим.

Питання не в тому, чує або ні, а в тому, чи робить щось реально для допомоги кримчанам, які лишаються на території окупованого півострова, або не робить. Складається враження, що багато хто декларує любов до кримських татар, але реальних спроб допомогти здійснює дуже мало. Досі немає стратегічного бачення, яким чином нам повертати окуповану територію, як спростити життя тим людям, які живуть у Криму, не кажучи вже про дуже складні речі — це може бути допомога у швидкому отриманні документів українського зразка, а не через суд, як зараз, це і отримання більшою кількістю людей освіти на материковій частині України, вивчення кримськотатарської мови по всій країні, відповідно її збереження. Зараз кроки щодо кримських татар здійснюються, але вони дуже повільні.
Позитивним вважаю створення Міністерства з питань окупованих територій та переселенців, де першим заступником міністра призначений Юсуф Куркчі, який вніс у порядок денний міністерства питання Криму і просуває його у порядок денний інших міністерств.
Що стосується представництва в парламенті, то, звісно, цього недостатньо. На даний момент кримських татар представляють Рефат Чубаров та Мустафа Джемілєв, а також Георгій Логвінський від "Народного фронту", який обирався по квоті Меджлісу. Але якби таких депутатів, які б просували питання Криму і кримських татар, було більше, звісно, процес деокупації Криму був би трошечки швидшим.

Можна однозначно говорити, що для Росії півострів є, в першу чергу, військовою базою. Зараз там відбувається активне накопичення військової техніки та військовослужбовців. Це стосується Севастополя і Євпаторії, і міст, які знаходяться на кордоні з материковою частиною. Розвивати Крим в економічному плані РФ не буде, перш за все, тому, що у неї немає ресурсів для цього. Але, незважаючи на те, що Росія хоче поставити крапку в питанні Криму, їй це не дозволять зробити як наші міжнародні партнери, так і Україна. Остаточну крапку ми зможемо поставити не в найближчі роки, а в більш віддаленій перспективі. Але, на думку всього цивілізованого світу, Крим є частиною України, і за два роки окупації нічого не змінилося.

На даний момент зниклими безвісти та викраденими вважають 15 людей, 11 з них є кримськими татарами. Але зникало більше людей, 9 з них були знайдені мертвими. Говорити про об’єктивні розслідування ми, на жаль, не можемо — в Криму це неможливо. Один із яскравих прикладів байдужості слідчих у розслідуванні зникнення є справа Ервіна Ібрагімова, кримськотатарського активіста, якого викрали 24 травня 2016 року, слідчим були надані абсолютно всі дані про нього. Більше того, камера зовнішнього спостереження показувала, хто його викрадав, на якій машині відвозили. Але вже майже півроку як ні його батьки, ні друзі не знають, де він.

Я не знаю, чи це буде в найближчі роки, але впевнена, що Крим повернеться до складу української держави. На це впливають кілька чинників: прагнення України, тиск на Росію міжнародних партнерів, ситуація всередині самої РФ.

Загалом зараз політично вмотивованих справ і затриманих по статтях Кримінального кодексу РФ — 44 українці. Вони перебувають або на території Росії, або в окупованому Криму. Більшість із цих справ, дійсно, є кримськими. Більше 20 кримських татар зараз знаходяться за ґратами. 19 людей по справі кримських татар-мусульман, коли фактично причиною судової розправи над ними є їхня етнічна та релігійна приналежність. 3 людини проходять по «справі 26 лютого». Це одна із найгучніших справ, по ній проходить перший заступник голови Меджлісу кримських татар, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджи. 4 людей уже засуджені по справі кримських мусульман — їм дали від 5 до 7 років. Загалом, без батька та годувальника залишилося більше 50 дітей, і це означає, що це б’є не лише по цих людях, а й по їхніх родинах. Шансів на звільнення насправді дуже мало. Звісно, що борються настільки, наскільки вони можуть це робити. Але в умовах окупації Криму, коли судова система не працює і контролюється де-факто владою ефективного слідства та справедливих вироків не може бути.

За нашими підрахунками, з території Криму виїхало близько 60 тисяч людей, половина з них є кримськими татарами. Кримські татари на території материкової частини живуть дисперсно, проживають здебільшого в південних, західних та центральних регіонах, більша концентрація — в містах Києві та Львові. За кордон їдуть набагато менше, адже статус біженця за кордоном їм отримати фактично неможливо, а зорієнтуватися в іншій країні без великих заощаджень та зв’язків набагато складніше, ніж в Україні.

Можливості дійсно втрачені. Ми маємо два з половиною роки окупації, а стратегічно бачення шляху повернення Криму держава так і не сформувала. Робляться дуже маленькі кроки, але їх для системного руху в цьому напрямку недостатньо. Останнім часом держава дає трохи більше надій — чи то вона сама зорієнтувалася, чи то громадськість змусила — але це вселяє певні надії.

Так, Джамала — моя дуже близька подруга. Я була з нею від початку ідеї участі в цьому конкурсі, під час підготовки і на самому "Євробаченні". Знаю, як все це давалося їй особисто дуже складно. Для неї завжди це був не просто конкурс, а певна місія — донести свою історію всьому світу, щоб через її історію, її бабусі весь світ дізнався про кримських татар та їхню трагедію. Звісно, ця перемога вселила певні надії в кримських татар, всіх, хто живе на окупованій територій, і загалом усім українцям. Як сказав Мустафа Джемілєв після її перемоги, що, напевно, її перемога була найбільшою радістю для нього після повернення з місць депортації до Криму.

Можна говорити, що зараз відбувся певний спад активності допомоги переселенцям, але це легко пояснюється: пройшло два з половиною року з моменту внутрішньої міграції, в Україні відбувається війна, і люди просто втомилися допомагати. Весною 2014 року допомоги було в рази більше. Якщо говорити, чи відрізняється ставлення до кримчан та переселенців зі сходу України, то воно, дійсно, трохи відрізняється. Багато в чому це пов’язано з міфами про переселенців з Донбасу. Кримчани сприймаються як люди, які виїхали з Криму через патріотичні переконання, а переселенці зі сходу - як ті, що тікали від війни. Але те, що вони тікали від війни, не означає, що вони не є патріотами і не люблять Україну. Ми маємо допомагати цим людям інтегруватися у приймаючі громади, щоб цей розрив між "ми" та "вони" був куди меншим.

Складно говорити про відсотки. Зараз ставлення кримчан до української держави не є "чорним" або "білим". Хтось Україною продовжує захоплюватися, хтось критикує, але є і багато байдужих людей. Нам, у тому числі, потрібно боротися і за байдужих, переконувати своїми діями, що ми пам’ятаємо про них, що готові їм допомагати, щоб не настав момент, коли від байдужості вони перейдуть на відверту підтримку Росії. Але, з іншого боку, Росію вони теж особливо не підтримуватимуть, оскільки вона теж не робить якихось особливо позитивних кроків для тих людей, які живуть там. РФ взяла на себе зобов’язання по забезпеченню їхнього життя та добробуту там, обіцяючи з Криму зробити красиву вітрину, запустити Керченський міст, створити хороші умови для ведення бізнесу, безкоштовну медицину і високі зарплати й пенсії, але по факту це не відбулося. Тому ми бачимо, в тому числі, розчарування людей в Росії і в Путіні, який давав ці обіцянки.

Зараз на півострові Росія веде політику залякування та витіснення незгодних з окупацією Криму кримчан. Тому одну частину людей вони витісняють, а іншими людьми вони заселяють, таким чином, змінюючи етнічний склад населення Криму. Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, це є військовим злочином, за який, я впевнена, через деякий час високопосадовці Росії відповідатимуть перед Міжнародним кримінальним судом у Гаазі.

Відсоток людей, які повертаються назад до Криму, є невеликим. Хоча частина людей повернулися туди після весни 2014 року. Проблеми і у кримчан, і у переселенців з Донбасу майже однакові — це питання житла та роботи. Кримчани активніше інтегровуються у нові громади, започатковують бізнес, знаходять нових друзів, тому в найближчий час, враховуючи ситуацію в Криму, ці люди повертатися не збираються. Але коли ми говоримо саме із кримськими татарами, чи повернуться вони до Криму після деокупації, переважна більшість відповідає ствердно.

Дякую за питання. Видно, що слідкуєте за політично вмотивованими процесами в Криму. Дійсно, під час акцій, які відбулися 26 лютого 2014 року під будинком парламенту Криму, було дві сторони: одна — більша, проукраїнська, друга — проросійська. Але жодна людина з проросійського боку не притягнута до відповідальності. Хоча весь судовий процес під умовною назвою "26 лютого" є абсолютним фарсом. Дійсно, кримських татар потрібно було представити як естремістів і терористів, які заважають миру в Криму. Зараз ця стратегія окупаційної влади продовжується через інші судові процеси, через заборону Меджлісу кримських татар. Законодавство РФ, яке стосується екстремістської та терористичної діяльності, настільки недосконале та вільне у тлумаченнях, що під статтю екстремізм або тероризм можна підтягнути абсолютно будь-яку людину. Наприклад, Ільмі Умєров, заступник голови Меджлісу кримських татар, який в ефірі телеканалу АТR сказав, що не визнає Крим російським — його зараз намагаються засудити за статтею екстремізм та заклики до порушення територіальної цілісності РФ, і це лише за виступ на каналі. Інших людей, які традиційно сповідують іслам, звинувачують у приналежності до організації "Хізб-бу-Тахрір", яка в РФ визнана терористичною у 2003 році, а в Україні вона не була заборонена. Тепер цих людей притягують до відповідальності, звинувачуючи у тероризмі, хоча жодного терористичного акту за всю історію незалежності України не було. Таким чином, РФ через надумані політичні справи намагається навісити ярлик екстремістів та терористів на кримських татар, маргіналізуючи їх в очах решти кримського населення.

Особисто я результатом задоволена. Над фільмом ми працювали довгих півтора роки, а ідея народилася в березні 2014 року. Маємо багато схвальних відгуків як від людей, які дотичні до кіномистецтва, так і від глядача. Мустафа Джемілєв дивився фільм. Він не сказав, що йому фільм не сподобався, і це для нас уже велика похвала. Як у фільмі сказав один із наших героїв, "з Мустафою дуже складно говорити — він надає перевагу мовчанню". Тому його емоції і враження про фільм ми ловили або з посмішок, або з глибокого занурення в сюжет фільму. В наших планах показати фільм на фестивалі в Берліні, на північно-американському фестивалі SunDance, на українському "Докудейз" та ряді інших міжнародних фестивалів. Маємо багато запитів на демонстрацію фільму у Туреччині, Польщі, Чехії, Канаді та Америці, тому найближчі півроку фільм заживе новим життям і, сподіваюся, вийде на певний рівень впізнаваності.

На жаль, до Криму я дійсно не можу їздити. Це моя особиста трагедія, тому що майже три роки не бачила своїх племінників, бабусь, а не так давно сестру вперше побачила після дворічної перерви. Прямого тиску на батьків немає. Є певний тиск на родичів. На даний момент батьки та сестра з дітьми живуть на території Криму, а мій брат із родиною — у Києві. Звісно, якщо мислити егоїстично, то мені би хотілося, щоб мої батьки переїхали жити до Києва, але вони особисто їхати з Криму не хочуть, тому що, за словами мами, вони «не так просто до Криму поверталися, щоб так легко його залишити».

Поки що не планую, бо дійсно маємо дуже багато роботи у гуманітарній сфері та з порушеннями прав людини на території Криму. Але українські музиканти є моїми близькими друзями, з якими я продовжую спілкуватися. Певні речі ми продовжуємо робити спільно і далі. Але роботою це, звісно, не назвеш. Сподіваюся, як тільки ми відвоюємо Крим та завершиться війна на сході, я зможу займатися більше творчими проектами, ніж гуманітарними.

Я не скажу, що активно допомагає. Хоча ми співпрацюємо у сфері розробки законодавства, входимо в різні робочі групи по написанню законів і тих, які стосуються Криму, і тих, які стосуються переселенців. Дякувати Богу, на нас ніхто не тисне і не заважає. Мені хочеться вірити, що після Революції Гідності такого і не може бути.

Партнерство з Управлінням верховного комісара ООН у справах біженців дає багато можливостей і цій організації, і нам. УВКБ ООН це дає прямий вихід на цільову аудиторію, розуміння ситуації "з полів". А нам це дає експертизу міжнародної організації, залученість у коло міжнародних акторів по допомозі Україні. Видно, як від початку роботи в липні 2014 року ми виросли як професіонали, адже ми робили багато що інтуїтивно, а тепер ця інтуїція підкріплена знаннями. Звісно, без допомоги міжнародних партнерів нам би було складно існувати і бути такими, як ми є, адже існувати майже три роки як волонтерська ініціатива ми би не змогли — потрібно оплачувати роботу юристів, які працюють по 10 годин на добу, надаючи консультації або представляючи людей у судах, або соціальних працівників, які супроводжують людей у державних органах влади, допомагають у екстрених ситуаціях з пошуком житла або роботи. Якби ми існували лише як волонтери, то кожен із працівників міг би віддавати лише годину-дві свого часу, і допомога не була би системною і безперервною. Тому це вибір кожної волонтерської організації, чи продовжувати допомагати на тому рівні, як вона може, або переходити на більш якісний рівень.