Більше українізацій, різних і активних. Лагідна, сувора, жорстка, непримиренна, фізична, романтична — кожен випадок треба розглядати окремо. Кожному хворому — окремий рецепт українізації. Слава Україні!

Після концерту в Одесі до нас підійшла дуже красива одеситка пенсійного віку і з притаманним одеситам гумором сказала таке: "Сыночек, в этом зале, где висят портреты Чайковского, Мусоргского, Бородина, Римского-Корсакова, слово "п…ц" так красиво никто не пел. Спасибо Вам!". В новому альбомі "Росіян в Донбасє нєт" таких пісень багато — замовляйте на сайте УКФ.

Те, що відбувається зараз, — це природний процес, коли люди прокидаються і у своєму ура-патріотизмі готові бити направо й наліво, аби довести свою належність до українства. Я бачив таке на початку 90-х, у 2004-2005 роках, у 2013-му. Нічого нового. Серед неофітів, які включилися в українські визвольні змагання, це дуже розповсюджене явище. З часом вони стають спокійнішими, розважливішими, поміркованішими, але на їхнє місце приходять нові "вишиватники", і все починається знову. До цього треба ставитися з гумором та іронією. Головне — процес іде правильно.

Відсутність якісних сценаріїв, сценаристів і всього того, що пов’язане з літературною історією — основою будь-якого якісного кіно.

Мешканці Донбасу завжди будуть прагнути в РФ. Кількість "руського міра" на одиницю площі там критично велика. Так було ще й до 2013 року. Я часто бував у Донецьку і сам стикався з тим, як там ненавидять усе українське. Це ментальна, ідеологічна та цивілізаційна прірва. Нам не по дорозі.

Якщо коротко, для мене мистецтво розділяється на дві основні категорії: мистецтво, що розважає і задовольняє певні естетичні потреби, і мистецтво, що досліджує соціум, час, людей, що в ньому живуть, — соціально активне мистецтво. Я належу до його адептів. Але будь-яке мистецтво в будь-якій формі має право на життя, і вже вам вирішувати, з яким мистецтвом мати справу.

Ярослав Мельник "Маша або постфашизм" — шикарна антиутопія на рівні Оруела, Бредбері. Дуже раджу почитати.

Не планую. Часто запрошують, але я відмовляюся. Політика — це мистецтво компромісів. А я поки що цікавлюся радикальним мистецтвом.

Злорадство — природна реакція обивателя на подію, яку він довго передбачав. А є ще неприкрита радість. Є захват. Є відчуття поновлення справедливості. Є тривога. Знищення "Мотороли" викликало багато почуттів. Все йде своїм шляхом. Найбільш одіозні фігури ОРДЛО підуть у небуття вже дуже скоро. Чиїми руками то робиться — ще належить розібратися.

Після двох попередніх шлюбів у моїх найближчих планах не стоїть пункт "одружитися", а тим більше — з росіянкою. :)))

Краще назву авторів: Донцов, Штепа, Горліс-Горський, Забужко, Винничук, ранній Андрухович, Шкляр, Левко Лук’яненко. А ще завжди непогано перечитувати класику: Леся Українка, Франко, Нечуй-Левицький, Панас Мирний і, звичайно, Шевченко.

Моя позиція з цього питання не міняється — стіна і тільки стіна.

Все йде так, як має йти. Звичайно, хочеться, щоб зміни були радикальнішими, сміливішими, відчутнішими. Але неможливо народити дитину за три місяці, а дерево не може вирости за рік. Так і держава будується десятиліттями, а покоління змінюються щодвадцять років. Приходять молоді, затяті, активні, і їх дедалі більше. На початку 90-х на мітинги виходили десятки тисяч людей, в 2004-2005 роках були вже сотні тисяч, у 2013-2014 — вже мільйони. Українці прокидаються, і це процес незворотний. Це дає надію.

Все життя мріяв зіграти Гамлета. :))) Зараз ведемо перемовини з одним театральним продюсером — може, в наступному році мрія здійсниться.

У мене завжди краще виходили комедійні ловеласи. Але й драматичні ролі доводилося грати, наприклад, Раскольнікова. За цю роль я отримав приз критики на Единбурзькому фестивалі.

На жаль, я не встиг подивився цей фільм, бо в останні два місяці був у постійних роз’їздах. Обов’язково це зроблю найближчим часом.

Хотів би зняти зі Спілбергом фільм за моєю повістю "Дніпровські щелепи", де теплокровний радіоактивний крокодил-бандерівець пожирає на берегах Дніпра слухачів "Руського радіо". З Тарантіно б попрацював над повістю "Орден смерті" — у жанрі кримінально-містичної драми. Ну, і з Ларсом Фон-Трієром обов’язково зняв би автобіографічний роман "Розрив" — про події на Майдані і війні, які співпали з активною турбулентністю у моєму особистому житті.

На початку 2016 року я знову встав на облік в одній із акторських агенцій. Не через страшне бажання зніматися в кіно, а через елементарну фінансову скруту. Я не маю іншої професії, окрім акторської. Книговидання, книгописання, видавання дисків — це все витратні статті. Тому роль в стосерійному серіалі трохи виправила моє катастрофічне матеріальне становище. Кажу як є. Але цей досвід був дуже позитивним у плані того, що я побачив і познайомився з купою професіоналів найвищого ґатунку, які, знімаючи серіали, мріють і прагнуть колись зробити справжнє велике кіно. Будемо над цим працювати.
З приводу мови — це ж персонаж говорить, не я. :) Наступна роль буде англійською, я не жартую. 

"Совок" я ненавидів із дитинства. Спершу на несвідомому рівні, роздивляючись яскравих жирних німецьких "ковбойців" та індіанців, яких привозили мені батьки з Німеччини, і наших вбогих пласких солдатиків, ставив питання: якщо СРСР — найкраща країна у світі, то чому наші дитячі іграшки такі уйо...щні? Цей цивілізаційний розрив призвів до того, що у свої 15 років я став київським фарцівником і вимінював у іноземців джинси Lewis і кросівки New Balance на афганську форму, ордени й медалі. В армії займався валютними махінаціями:))) Міняв радянські червонці на дойчмарки і т.д. і т.п.
"Совок" — тупикова гілка розвитку людства. Я не хочу повертатися в неандертальські часи, де люди лише нагадували людей, а номінально були рабами держави.

Ще наприкінці 90-х років я зі здивуванням відкрив для себе побутовий російський великодержавний шовінізм у виконанні російських акторів-заробітчан, що приїздили до Києва зніматися у кіно і серіалах: "Вы че, хохолики, какая нах... незалежность? Да мы вам газ перекроем — будете тут, как обезьяны, задницы в вату кутать! Какая там украинская мова? Галицайское наречие! Да и вообще, нет никакой Украины — есть Малороссия!". Таке чулося не раз і не два.
У 2006 році на Кіностудії Довженка ми побилися з одним російським артистом, який зневажав Майдан 2004 року. І відтоді я в кіно, окупованому російськими артистами, не знімався.
З огляду на нашу історію, зараз маємо визначальні часи — або Україна стане дійсно незалежною, і Російська імперія остаточно розвалиться, або імперія знову (не відомо, в який спосіб) придушить, приборкає, приспить нашу волю до незалежності і знову, як уже було в історії, проковтне нас.

В тиші і абсолютній самотності. Мої близькі знають: коли я починаю писати нову книжку, до мене краще не підходити — стаю агресивним і непередбачуваним.

Якість сценарного матеріалу серіалу "Співачка" доволі висока, принаймні існування агенції Гарі Короля змальовано майже зі стовідсотковою відповідністю оригіналу. Приблизно так само все відбувається і в реальному шоу-бізнесі.

Скажу вам по-секрету, Гарі Король і Антін Мухарський зразка 2002-2012 років — одна і та сама особа. :)))

Оскільки я не знімався 10 років, мене вразила професійність команди, яка працювала над серіалом. Все, починаючи від деталей костюму і ставлення знімальної групи до артистів, від дисципліни і спланованості кожного робочого дня, було майже досконалим. Це надихає і дає сподівання, що ми стоїмо на порозі великих якісних змін в українському кінематографі, який нарешті стане спроможним видавати на гора справжнє широкоекранне кіно високого рівня.

Я в Росії нев’їздний. Проти мене там відкрито кримінальну справа за статтею 282 УК РФ — розпалювання міжнаціональної ворожнечі, екстремізм, заклики до повалення існуючої влади.

Кожен в міру своїх сил і умінь: хто — хлібом-сіллю, а хто — «коктейлем» Молотова. :))) Слава Богу, живемо в демократичній країні — хто як хоче так і приймає.

Це наша велика біда. Ми не вміємо аплодувати живим артистам. От коли він помре, всі розуміють, кого ми втрачаємо. А поки живий і ходить поміж нас, можна й плюнути, й послати, і гадість якусь сказати або зробити. Французи пишаються і підносять, носять на руках своїх артистів, письменників, художників. Так само італійці, німці, поляки. А ми в цьому сенсі якісь варвари, заздрісні, чорнороті, невдячні. Біда просто...

Так, книга видавалася в одеському видавництві Stellar, і на прохання замовника робилася на одеський ринок. Для того, щоб із різних боків атакувати місцеву "вату". Книга десакралізує "духовниє скрєпи" та демотивує імперські міфі, б’є в пах адептів "руського міра" і дає під дих всім тим, хто мріє знову полетіти з Гагаріним у космос і посцяти на руїни Берліну. :)))

Я не знімався десять років принципово, бо наш кінематограф було окуповано російськими заробітчанами. Дав собі слово, що коли у нас почнуть знімати українське кіно, я повернуся. І ось, здається, такий час настав. Поки що серіали здебільшого знімають російською. Але, зауважте, актори — українські, локації — українські, гроші — українські. Ми зараз стоїмо на порозі створення першого повноцінного україномовного серіалу, який створить прецедент на нашому телебаченні. Продюсери хвилюються — це їхні гроші, їхні борги, їхні головні болі. Якщо серіал відіб’є ці кошти, будуть продовжувати знімати українське. Якщо — ні, повернуться до російської мови. Виробники і глядачі — в одному човні.

Працювалося вкрай комфортно. Відчувалося, що всі віддаються справі на 100%. А це — головне.

Я про це намагався сказати в одній із попередніх відповідей. Всі вміють критикувати — робити мало хто вміє.

Орест Лютий народився в Одесі 11 травня 2011 року. На одному з корпоративів, який я вів, був гість, що розмовляв українською мовою. Він виголосив тост, я вступив із ним у діалог... В перерві до мене підбігла організаторка і зашипіла: "Чтобы вы никогда, слышите, никогда не смели больше разговаривать на нашем мероприятии этим собачьим языком". Ну, от, зрештою, після того випадку в готелі "Моцарт" і було написано перші пісні Ореста Лютого. Тоді я зрозумів: це — війна. Не мир, але меч приніс я.

Ооооо!!! Це буде абсолютно нова програма — "Росіян в Донбасє нєт". Нове звучання і нова якість проекту. У другому відділенні — найкращі улюблені хіти на замовлення публіки. Ми дуже готуємося. Чекаємо — Будинок офіцерів, 29 жовтня, початок о 19.00.

Орест Лютий його вбив. Так і сказав: "Нах... нам цей агрошансоньє! Є Орест Лютий, який також може співати пісні про любов!" :))) Тож на наступний рік готуємо сюрприз — новий альбом Ореста Лютого "Пісні любові".

Дєнєг нєт... :)))