Контекст сучасної української культури переважно творять рядові бійці з автоматами на передовій, багато з яких у мирному житті були митцями, артистами, кінорежисерами, журналістами чи художниками. От коли вони здобудуть для країни мир на наших умовах і повернуться до своїх буденних справ, тоді й народяться нові Ремарки, Хемінгуеї, Пікассо та Жан-Клоди ван Дами.

Шоу-бізнес живе своїм життям. Це живий повноцінний організм, який розвивається за своїми законами і за законами глядацького попиту.
На "шоумена" ображаюся, але часто приховую цю образу, від того маю печію. :)  

На питання who is who відповідаю: у всіх моїх персонажів є ху. :))) Раніше, коли я ховав їх у собі, мені було дуже важко жити, а коли я почав відділяти їх один від одного і «почковатися», як інфузорія-туфелька, мені стало набагато легше тримати їх під контролем. Це своєрідна арт-терапія. Не можна по три роки бути вагітною однією і тією ж дитиною. Тепер вони живуть особистим життям, знаходять своїх шанувальників і прекрасно почуваються. Я радий за всіх них.

Кожен має право на своє життя і на свою позицію. У кожного своя дорога і свій шлях широкий... Тому я не засуджую аполітичних людей, бо не маю на це права, оскільки живемо поки що в демократичній країні. Так само і кожен артист має право визначитися, яким шляхом йому рухатися, як ставитися до подій в нашій країні. Але аполітичність у наш час — шлях у нікуди.

Не стануть.

На жаль, часто рівень сучасної української журналістики просто "нижче плінтуса". Як з’ясував на власному досвіді, існує ціла індустрія з продукування пліток. Часто вона діє так: запускається якась брехня, яка з кількістю перепостів і передруків обростає цілою купою додаткових нісенітниць.
Ще за часів Майдану я виступив на п’ятому поверсі Будинку профспілок перед "Правим сектором". Тепер, згідно з думкою російських і багатьох українських видань, я є засновником цієї організації. І проти мене навіть відкрито кримінальну справу в Росії.

Такі думки все частіше приходять у мою голову. Думаю, найближчим часом провести переговори з одним дуже шанованим театром, щоб поставити на його сцені шоу Ореста Лютого "Лагідна та сувора українізація".

Від комуністів і всього, що з ними пов’язано, дуже дурно пахтить. Це реальні трупи, зомбі, до яких і підходити бридко, і говорити про них бридко. Хай тихо собі подихають.

Так, дійсно, сьогодні багато чого в культурному сегменті масової культури виглядає як російське — неорадянське. Хоча й існують високі приклади літератури, кінематографу, масового мистецтва радянських часів. Кожна освічена і культурна людина має випрацьовувати в собі внутрішні фільтри, які не пропускають грубі пропагандистські кліше і дозволяють проникати всередину більш тонким матеріям, які створюються дійсно талановитими митцями російської культури. Щоправда, їх дуже мало.

Смаки жахливі. Музику обирати не вміють. Пояснити вибір попси і шансону можна, на жаль, відсутністю конкурентоспроможної української музики для широких мас.

Напевно, табу нема. Творчих рамок для мене не існує, адже я — митець досить радикального спрямування у своїй творчості. А "формат" на мене не діє, бо я не співпрацюю зі ЗМІ, які висувають умови щодо формату.

Складне філософське питання. Спробую бути лаконічним. В останні часи в українцях мене захоплює все, що починається з приставки "само-": самоорганізація, самовідповідальність, самовиховання, самоосвіта. Ми стаємо дорослими і вчимося брати на себе відповідальність. Це дуже сильно дистанціює сучасних українців від "совка", якого нам і треба позбуватися в собі. "Совок" — це "упаднічєство", "всьопропало", інфантилізм, патерналізм, дебілізм. Від цього всього треба позбавлятися. Питання мови зараз не на часі. Повернемося до нього трохи пізніше, коли розвалимо Російську імперію.

З давніх часів випрацював у собі звичку ніколи не засуджувати колег по творчому цеху. Це право має виключно публіка.
В Росію я нев’їздний через проект Орест Лютий. У червні 2014 року за позовом депутата Держдуми Валерія Рашкіна на мене відкрито з кримінальну справу за статтею 282 УК РФ.

Анатолій Рапс — психічно здоровий гетеросексуальний білий чоловік, що співає про любов до жінок та рідної землі. Теоретично він має скласти конкуренцію російським виконавцям, що працюють у жанрі поп-шансон. Основне гасло проекту — навіщо нам Григорій Лепс і Михайлов Стас, якщо є в Україні Анатолій Рапс? Принципова відмінність від проекту Орест Лютий в тому, що у піснях Анатолія Рапса немає жодного слова, що належить до категорії татаро-монгольскої московітської лайки, що умовно називається "руський мат".

Зараз мистецька платформа "Український культурний фронт" починає співпрацю з видатним російським літератором Іпатієм Тугаріним (Коловратом), який написав видатну книгу сучасності, що розвалить Російську імперію — "Сказки русского мира (бессмысленного и беспощадного)". Вся ця "бєсовщина" там описана з таким гумором та іронією, що винесе мозок усім "путіноїдам" і рашистській наволочі, чого одні назви оповідань варті: "Сказ о старом пердуне и пионере Мотроле", "Как Иосиф Кобзон сам себя вы...ал", "Сказ о вязаных беретах", "Как Ксения Собчак двух ФСБшников провела", "О распятом мальчике и плачущей корове", "Святой салат оливье", "О гопнике и Сандре Баллок", "Гундяй и исчезающие часы". Стежте за моєю Фейсбук-сторінкою.

Хворим на великодержавний імперський шовінізм росіянам і особисто Путіну сказав би на "вєліком могучєм" — ідіть на х...й! Нормальним росіянам — велкам ту Юкрейн! :) До кримчан звернувся би кримськотатарською: гостріть сокири!

Зараз ми поки що однозначно не Європа. Але позитивні зрушення є, не такі радикальні і всеосяжні, як хотілося б, але тенденція в цілому позитивна. Так що — є надія.

Російські діячі культури завжди були абсолютно залежні від прихильності влади, яка єдиним ворушінням пальця могла перекрити їм бюджети або заборонити зніматися у фільмах та грати в театрах. У цьому вся відповідь. Раболєпіє перед власним начальством — основна риса продажної російської "інтєлігєнціі". Нічого не міняється ось уже декілька століть.

Моя позиція по Донбасу не змінилася за останній рік: тільки стіна. Ми — різні: за менталітетом, ідеологією, життєвими принципами. Тому відгородження, відгородження і ще раз відгородження. Стіна або смерть.

На даний час моя головна зброя — слово. Я обрав цю зброю як найбільш дієву задовго до часів Майдану і війни. Зараз пісні Ореста Лютого звучать по всьому фронту, куди ми часто виїжджаємо з концертами. Але якщо треба буде взяти в руки справжню зброю, то я вже дещо маю у власному арсеналі і поки що номінально зареєстрований як рядовий боєць в одному з добровольчих батальйонів. Якщо ворог перейде у наступ і рушить в бік Києва, то я перейду до "плану б".

На війні, як на війні: розораний розривами чорнозем, місиво з осколків, сміття, потрощених будівель і люди, сповнені життя, мрій, готовності битися до кінця... Найбільше вражає екзистенція абсолютної полярності і розуміння того, що це життя може закінчитися в один момент. Почуття загострюються до межі. Ти починаєш цінувати кожен подих, кожну мить тиші і будь-яку можливість потиснути один одному руку і відчути биття живих сердець. Життя стає абсолютною цінністю.

До "Правого сектору" ставлюся позитивно, бо знайомий із хлопцями від самого початку бойових дій на Майдані. Часто буваю у них в гостях із концертами.
Але до останніх ідей про референдум ставлюся з пересторогою — не на часі. Хоча в лютому 2014-го їхні ідеї "битися до кінця" теж вважали маячнею та радикальним екстремізмом, а у підсумку вони виявилися праві. Можливо, так станеться і цього разу — не знаю, не пророк.

Твориться і працюється прекрасно. Культурна сфера живе і буяє. «Хвороби» лишилися виключно в державному секторі. Але я на це вплинути не можу, тому й не переймаюся.

Зараз ведемо перемовини з деякими каналами на предмет поновлення "Зеленої лампи" у новому форматі. Поки що здебільшого кажуть, що культура не на часі. Сумно, але так було завжди. Так що будемо битися лобом об стінку і далі. Лоб переможе.

Улус Московія ще від Батия і Мамая завжди належав до татаро-монгольської парадигми завоювання всього світу. За останні 800 років нічого не змінилося. Нинішня Росія — це агресивна варварська орда. Не варто сподіватися на швидку зміну цих вікових принципів імперії. Фронт протистояння орді, як і багато століть тому, сьогодні проходить по межі Сіверського Дінця, інколи він зміщується до Дніпра, а інколи — до Збруча. Бути одвічним прикордонням — наша історична місія. Нас ніколи не зрозуміють Швеція, Данія, Франція, бо "всє прєлєсті русского міра" пізнаються тільки на побутовому рівні і при особистому спілкуванні з його адептами. Не варто сподіватися на Європу — треба самим ставати сильнішими.

Це тільки зовнішнє враження. Насправді я — сумний, усамітнений постнік і радєтєль о спасєніі душ чєловєчєскіх. :))) Напрягаюсь по любому поводу.
"Свадьба в Малиновке" — не мій жанр. А те, що відбувається сьогодні в Україні, скоріше, нагадує суміш серйозних фільмів Скорсезе, Мілоша Формана, Зануссі, ну, і трошки Тарантіно.

Так, відчуваю. Вже склалася стала аудиторія, з якою ми постійно маємо контакт, і я від того щасливий.

Так, це було неперевершено.

Співпраця з російським дисидентом Іпатієм Тугаріним над виданням книжки "Сказки русского мира", проект Анатолій Рапс і підготовка до Львівського форуму видавців, де ми представимо мій новий автобіографічний роман "Розрив. Як я став націонал-фашистом" та дитячу казку "Легенда про Квітозавра".

Одеситкою у мене була перша дружина. :))) А Сніжана Єгорова (Грищенко) — з Нової Каховки. У нас складні стосунки, ми не розуміємо один одного.

Дуже дякую Вам. Одеса була прекрасною, а таких глядачів, як тоді в залі, не забути ніколи. Думаю, восени ще раз зустрінемося.