Лариса Денисенко: на письменницькі гонорари прожити реально, але не дуже довго

"Не можна до культури ставитись як до старої ковдри – щось підлатати, щось підшити", – переконана письменниця.

Лариса Денисенко

На сайті "Главред" відбувся чат із письменницею і адвокатом Ларисою Денисенко. Спілкуючись із читачами, вона розповіла про письменницькі гонорари та ставлення влади та самих гуманітаріїв до гуманітарної політики країни, коли український літературний ринок припинить виборювати право на існування та буде вільно розвиватися, чому перед президентськими виборами знову будуть спекуляції з приводу "мовного питання", а також чому українці часто не поважають свої державні символи.

Подаємо стенограму чату з Ларисою Денисенко.

Реал.:Спасибо Вам, Лариса Владимировна, за эти Ваши слова. Надеюсь, что они – искренни: "Сейчас сталкиваешься с тем, что адвоката воспринимают как переносчика денег. Есть переносчик заразы, а адвокат — переносчик денег. Ты некое звено, можешь быть абсолютно безмозглым, носишь деньги от судьи к прокурору или следователю, предлагаешь другой стороне что-то на выгодных условиях. Адвокатура превратилась в подковерную возню. Раньше я интересовалась ораторским искусством адвоката, прочитала много литературы, меня это очень увлекало: построение речи, подходы, анализ... Сейчас в этом нет никакого смысла. На тебя смотрят, как на чудака, когда ты так работаешь. Недавно умер известный киевский юрист Григорий Гинзбург, он был великолепным адвокатом! Когда-то он мне сказал: "Ты знаешь, я боюсь, адвокат превращается в атрибут правосудия, такой же, как мантия у судьи или парик. Это страшно". Ты предмет, без которого судопроизводство невозможно, все к нему привыкли, но на самом деле ты ничего не решаешь. Я не хочу превращаться в марионетку. Отказываюсь вести дела политиков, хотя раньше вела. Не хочу, потому что я устала от неискренности этого мира".

Лариса Денисенко: Важно не превращать суд в театр, хотя некая театральность так или иначе присутствует, нельзя забывать о том, что как бы гражданин не думал о суде, как бы не доверял, все равно психологически человек считает суд инстанцией, которая восстанавливает справедливость. Для кого-то это последняя возможность поверить людям, государству, защитить свои права, поэтому все участники судебного процесса должны понимать меру своей ответственности, особенно судья. Но это касается и адвокатов.

Smilik:Вітаю Вас, пані Ларисо. Що потрібно зробити в нашій країні, аби у наших справжніх талановитих письменників гонорари за їхню літературну діяльність були не меншими, аніж у письменника Януковича?

Лариса Денисенко: Знаєте, мене більше хвилює питання, що потрібно зробити, щоб громадяни, котрі зробили свій вибір на користь пана Януковича, переформатувалися, більше читали і наступного разу зробили інший вибір.

Karambol:Чи прибутково в Україні бути письменником? Чи можна з цього прожити?

Лариса Денисенко: Якщо говорити про мої письменницькі гонорари – реально прожити, але не дуже довго і не дуже добре. Тому, власне, я займаюся кількома справами: пишу, видаю юридичні журнали для підлітків та малечі, працюю правозахисником. Але, можливо, я просто ненажерлива особа, котрій все мало. :) Впевнена, що в Україні є письменники, котрі живуть виключно з авторських гонорарів, правда, таких не дуже багато. Але вміння писати, літературні здібності відкривають нові шляхи і для реалізації, і для заробітку.

Лариса Денисенко

Karambol: Ваша оцінка нинішньої гуманітарної політики, а також законодавчих ініціатив у галузі культури сьогоднішньої влади?

Лариса Денисенко: Влада починає впритул займатися гуманітарною політикою, коли відчуває, що може на цьому заробити, або усвідомлює, що цим можна маніпулювати. Владники ставляться до гуманітарних питань, як переважна більшість технарів, з легким презирством та нерозумінням ситуації. Гуманітарії також часто поводяться істерично, сиплять звинуваченнями, жаліються на проблеми і не пропонують нічого конструктивного. Наприклад, українському кіно явно потрібна допомога, докорінні концептуальні зміни в законодавстві – цим потрібно було зайнятися ще вчора. Не можна до законодавства в сфері культури, як і до самої культури, ставитися як до старої ковдри – щось підлатати, щось підшити.

Yasia:Чи плануєте ви повернутися до роботи на ТБ? Телепередач з якою тематикою, по-вашому, не вистачає в нашій країні? Дякую.

Лариса Денисенко: Я не планувала працювати на телебаченні й тоді, коли мене запросили бути співведучою авторської культурно-просвітницької програми "Документ" на "1+1". Але я рада, що в моєму житті був такий досвід, бо відкрила для себе іншу професію, нові знання та навички, познайомилася з прекрасними людьми. Після того як проект закрили, до мене надходили пропозиції щодо моєї участі в проектах розважального характеру, на деякі я навіть кастингувалася, але жоден пропонований проект не припадав мені до душі. Я б хотіла займатися культурницькими проектами, а ще більше – проектом, спрямованим на правову освіту дітей. Втім, всім цим можна займатися (і я це роблю) поза телебаченням.

Мені важко сказати, яких програм не вистачає нашим глядачам, країні. Мені не вистачає розумних та дитячих програм. Дискусій про науку, про історію (без жалю та ниття), про культуру, про людей, котрі здатні змінити себе, своє життя та життя інших людей.

Tina:Доброго ранку, Ларисо! Знаю, що у Вас є домашній улюбленець – Пуззі. Скажіть, а як ви ставитеся до ухваленого закону про захист домашніх тварин, заборону їх продавати неповнолітнім тощо? Як правник і як власник чотирилапого друга...

Лариса Денисенко: У малолітніх та неповнолітніх дітей право власності обмежене, зокрема, тим, що дітям необхідно отримати згоду на правочин у батьків або ж опікунів. Погодьтеся, коли дитина приносить додому котика чи песика, вирішувати – залишається це диво в родині або ні – доводиться батькам. А батьки не завжди хочуть брати на себе відповідальність за "примху" дитини та й можуть не любити тварин. Потім песик або котик у кращому випадку відправляється до притулку, а в гіршому – стає безхатченком. Я за те, щоб родина була відповідальною та дитина була відповідальною, щоб вирішували такі питання колективно. Тоді менше буде залишених напризволяще тварин на вулицях міста.

Лариса Денисенко

Moral:На ваш погляд, чи будуть перед президентськими виборами знову спекулювати темою мови?

Лариса Денисенко: Якщо від спекуляції отримують прибутки, то навіщо міняти "товар"? Обов'язково будуть.

Moral:На які "хвороби", з вашої точки зору, страждає українське суспільство? Чому самі громадяни слухняно "ведуться", коли їх навмисне спонукають до ворожнечі темами мови, дратівливими питаннями історії, перетворюючи цивілізовану дискусію на справді ворожнечу та виливання злості один на одного? Дякую!

Лариса Денисенко: Розумієте, так чи інакше, в нас молода держава і така сама молода нація. Ми звикли жити під тиском іншої державності, отже навчилися пристосовуватися та опиратися. А коли тиск зник, зменшився, став іншим, ми зрозуміли, що не можемо просто жити, миритися з власними недоліками, приймати виклики, облаштовувати своє життя. Як діти. Вперті та неслухняні. Двір на двір. Пісочниця на пісочницю. Бійки за іграшки. Коли ти весь час за щось б'єшся, часу думати в тебе нема, а потім зникає бажання. Діти вимушені слухатися батьків та чекають, щоб батьки вирішили їхні проблеми, якщо ми будемо поводитися наче діти, обов'язково знайдеться який-небудь "тато" або "мама", котрі будуть виховувати, маніпулювати, повчати нас. Час дорослішати, хоча залишатися дитиною, певною мірою, комфортно.

Terri:Як ставитеся до ідеї "письменник у політиці"? Чимало ваших колег по перу вже спробували себе в цьому (хтось і зараз в Раді, хтось участь у виборчій кампаній брав) чи не плануєте й ви? Чи позитивно позначається на літературі досвід у політиці?

Лариса Денисенко: Оскільки в мене був досвід чиновницької роботи, я знаю, що повертатися до цього досвіду я не хочу. Але я розумію, що людині хочеться, зрештою, попробувати себе і в якості політика. Марія Матіос, на мій погляд, цілком дає собі раду в Раді. :) Активно працює в парламенті, пише нові книжки, спілкується з читачами. Для свого читача, а в пані Марії дуже багато читачів, враховуючи й мене, вона спроможна нести правду не тільки в своїх творах, але і в інших сферах. Це – цінно.

Terri:На ваш погляд, чому українці так не цінують свої державні символи (наприклад, історії з прапором, який то американські музиканти оскверняють, то наші ж співвітчизники у нього листя збирають)? Як цьому зарадити?

Лариса Денисенко: Повага починається з себе, гідності. Людина, котра має гідність, не буде збиткуватися над історично цінними речами, символікою, своїми й чужими. Проблема – глибша. Неповажливе ставлення до державних символів – наслідок. Треба навчитися поважати себе, а це важче, ніж любити. Бо любити можна просто так, а от поважати – доводиться за щось.

Terri: Ларисо, вам як письменниці і адвокату наскільки комфортно працювати за нинішніх умов в Україні?

Лариса Денисенко: Працювати важко. Але поки я бачу, що я на щось можу впливати, щось змінювати та й просто допомагати людям, я це буду робити, як би важко мені не було.

Bonni:Пані Ларисо, 1) чи любите ви казки, чи є їм місце в житті? 2) вірите у містичне? 3) чи буває так, що майже готовий твір хочеться суттєво переробити? 4) завжди чудово виглядаєте – в чому секрет вашої краси? Дякую!

Лариса Денисенко: Казки я дуже люблю. В кожному дитячому малюнку мені вбачається казка. Я обожнюю розглядати малюнки на асфальті та графіті – я бачу історію, можу розпочати оповідання.

В містичне вірю, в реальне – ще більше. Вірю в гени, родинну відповідальність, енергетику слів та вчинків.

Щодо творів – то мені навіть зараз хочеться переробити те, що я вже написала. Але в мене такий мінливий характер: зараз хочеться переробити, за годину – захочеться написати щось нове.

О, дякую за комплімент. Я стараюся, щоб моє волосся, шкіра та руки були доглянутими, але я не думаю, що це можна назвати секретом. :)

Лариса Денисенко

Gallina:Коли, по-вашому, український літературний ринок припинить виборювати собі право на існування і буде вільно розвиватися?

Лариса Денисенко: Коли українці будуть більше читати. Ми можемо жалітися на умови, ми можемо жалітися на владу, на якість текстів (повірте, на даний час кожний знайде для себе най не ідеальний, але цікавий, важливий, саме свій текст), на погане поширення, на відсутність коштів, але, передусім, ринок буде розвиватися, коли людина відчуватиме потребу в текстах, у читанні, в книзі. І письменники будуть розвиватися, коли відчують потребу людей читати.

Gallina:Ларисо, що думаєте про те, як література викладається у школах, ці уроки прищеплюють любов до читання чи навпаки?

Лариса Денисенко: Мені важко сказати, як зараз література викладається в школі, але не думаю, що викладання української літератури зазнало докорінних змін. Програму, на мій погляд, треба міняти. Але багато чого залежить від людини, від учителя. Вчитель може зацікавити дитину текстом, біографією письменників, книжками з позакласного читання, створенням власних казок та оповідок. Щоб заворожити літературою не обов'язково конче використовувати шкільну програму – можна експериментувати. Правда, в педагогічній діяльності так чинити важко.

Booklia:Коли, на ваш погляд, книжки українських письменників будуть настільки ж затребувані у нас, як російських чи закордонних?

Лариса Денисенко: Коли я бачу, що наклади іноземних бестселерів в Україні все одне не дотягують до багато-багато-тисячних, розумію, що люди просто не дуже хочуть читати. І не залежить, чи то книга вітчизняного, чи то книга закордонного автора. Звичайно, є автори та книги, котрих читають більше. Тут спрацьовує часто читацька звичка, впізнаваність – "я це знаю, тому буду читати тільки це".

Dinka:Чи часто втручаються в процес написання емоції чи сумніви, наскільки вони заважають втілювати початковий задум твору?

Лариса Денисенко: Я навчилася керувати своїми емоціями та сумнівами. Вони в мене ще не вишколені, але можуть певний час бути слухняними. Втім, справжні емоції та сумніви ніколи не нашкодять людині або ж тексту. Варто бути тільки уважнішою до них.

Dinka:Ларисо Володимирівно, які запитання ви самі собі ставите найчастіше і шукаєте на них відповіді на сторінках власних книжок?

Лариса Денисенко: Я не думаю, що відрізняюся від інших людей. Мені цікаві поведінкові, емоційні реакції людей на вчинки, власні та чужі; мене цікавлять питання любові, справедливості, прощення, миролюбства, інтелектуальні війни; спротив, закоханість, вина, відповідальність. І багато чого іншого. :)

Booklia: Які у вас враження від спілкування з українськими журналістами? Які журналістські питання дратують найбільше?

Лариса Денисенко: Журналістика, передусім, це вміння спілкуватися. Мені здається, що спілкування без справжньої або ж штучної зацікавленості не відбудеться. Коли людина зацікавлена в іншій людині, в її текстах (в моєму випадку) – розмова вийде. Журналіст мені нічого не винний/винна, в нього є відповідальність перед читачем, адже саме для читачів й ведуться наші розмови. Коли я відчуваю, що журналісту не дуже або зовсім не цікаво зі мною розмовляти, я намагаюся знайти яку-небудь цікавість в нашому спілкуванні, щоб результат не був провальним. Допомагає той, кого про це просять, або той, хто відчуває в цьому більшу потребу. Іноді це – журналіст, іноді це – я.

Лариса Денисенко

Booklia:У чому секрет Вашої працездатності? Як встигаєте поєднувати адвокатську діяльність та письменництво? Чи заважає одне одному?

Лариса Денисенко: Я відпочиваю, коли переключаюся. Навіть з роботи на роботу. В цьому, певне, і полягає секрет моєї працездатності. А ще в тому, що я стараюся займатися тим, що мене хвилює та цікавить.

Booklia:Ларисо, чи трапляються у вас творчі кризи, коли не пишеться зовсім, і як ви їх поборюєте? Страх "замовкнути" є?

Лариса Денисенко: Знаєте, помовчати іноді дуже корисно. З мовчанням я не борюся, я використовую та ціную це мовчання. Бо про свою здатність говорити я знаю дуже багато, а от моя здатність мовчати – глибинно мною не досліджена.

Andriy Kozlov:Когда украинская литература родит большой, интеллектуальный, интересный современному городскому жителю по-настоящему космополитический роман? И родит ли вообще, учитывая общие проблемы кругозора и нехватки оплачиваемого писательского времени?

Лариса Денисенко: Вы знаете, я не акушер-гинеколог всея украинской литературы, поэтому не знаю, когда она родит и беременна ли вообще. Но есть позитивный момент, в данной ситуации биологические часы не тикают, а рожать могут не только женщины, но и мужчины, так что шансы есть, и шансы неплохие. Что касается меня, то мне не хватает знаний истории, времени и возможности больше думать, но хватает времени – больше чувствовать, поэтому я стараюсь говорить об отношениях, выписывать психологический аспект. Мне самой хочется, чтоб появился сильный и прекрасный текст (неважно, у меня или у кого-то другого). Поэтому я стараюсь развиваться и работать. Думаю, что мои коллеги по перу тоже стараются. Надеюсь, что и вы, и я доживем до удовлетворяющего нас результата.

Любовь Либуркина:Ларисо, навіщо ти вбила майже єдиного позитивного персонажа у "Розрахунковому рахунку", та ще й так жорстко? :) У зв'язку з цим питання: тобі важче "жити" протягом створення твору з позитивними чи з негативними персонажами і чому саме (зрозуміло, що абсолютно "білих і пухнастих", як і абсолютних негідників не буває, і все ж таки)? Чи плануєш і далі писати детективи? У якому ще жанрі ти хочеш себе випробувати? І питання щодо "Калейдоскопу часу". Звідки виникла думка поєднати оповідання з жіночих журналів і окремо взятий роман? І чому саме цей роман? Чи є в твоїх планах видання короткої прози (у тому числі інших оповідань)окремо? І нарешті, хочу просто подякувати за "Відлуння", бо він відіграв у моєму власному світосприйнятті неабияку роль.

Лариса Денисенко: Любо, якщо йдеться про священика, то він насправді сам себе вбив – руками інших людей, бо відчував тягар відповідальності та вини, котрий ніс все життя і котрий виявився для нього нестерпним. Можливо, це певною мірою іронія на той самий "посильний хрест". Коли тобі болить твір, з ним важко жити, не зважаючи на позитивність або негативність персонажів, бо текст – також персонаж. Тому мені більше подобається писати комедії. Це як спілкуватися з людиною, котра може разом із тобою посміятися. В мене є кілька детективних ідей, але чи дійдуть до них руки – не знаю, бо зараз на черзі інші теми, інші герої, хоча, в текстах, що вже оживають, також існує детективна лінія.

Стосовно "Калейдоскопу часу". Ідея додати до роману "24:33:42" оповідання, що були написані мною російською мовою для різних журналів протягом десятиріччя моєї текстової діяльності, спала на думку видавцям. Вони хотіли урізноманітнити перевидання роману оповідками, котрі українською не виходили, і, можливо, не були прочитаними моїми читачами. Мені сподобався цей експеримент, бо я перечитала свої оповідання 2004, 2006, 2011 років – бачила, як я мінялася, а що залишалося постійним. Роман, умовно кажучи, про стосунки. І оповідання – цілком також "стосункові", тому, на мій погляд, вони чудово вписалися в концепт книги.

Незабаром разом із "Забавками з плоті та крові" має вийти моя нова повість "Нова стара баба", частина котрої у вигляді оповідання нещодавно вийшла в журналі "Шо". Я не виключаю, що коли-небудь вийде збірка оповідань, замальовок, новел. Мені подобається цей жанр – симпатична компактна проза.

Лариса Денисенко

Кренід Газов:Шановна Ларисо Володимирівна, дякую за ваш роман "Відлуння", який закликає до примирення між колишніми ворогами через їхніх нащадків. А як Ви особисто ставитеся до уміння прощати, і чи потрібно воно зараз сучасній людині? І ще два питання: 1) книги якого автора, або авторів піднімають Вам настрій у скрутні години? 2) українській літературі будь-якого періоду досить часто притаманний містицизм, як Ви вважаєте з чим це пов'язано? Дякую, бажаю подальших творчих успіхів на ниві літератури!

Лариса Денисенко: Мені здається, що прощати важко. І легше пробачити ворога, аніж друга. Бо ворог від початку не обіцяв нас любити, а на друзів ми сподіваємося. В цьому, власне, полягають і наші українські проблеми, бо в нас накопичилося багато презентацій всередині нації, народу, всередині країни, тому ми продовжуємо це вихлюпувати, легко ведемося на маніпуляції, не можемо розібратися з собою. Але це не значить, що із цим неможливо впоратися. Можливо. Пам'ятаєте, як казала героїня Лії Ахеджакової зі стрічки "Службовий роман"? "Нема нічого неможливого для людини з інтелектом". Я люблю читати сатиру та комедії, іронічні тексти. Останнім часом мене дуже потішив Шлінк детективом "Самообман Зельба". В нас життя сповнене містики та символізму. Вона в крові, вона в небі, вона на вулицях. Одного разу я заблукала в незнайомому районі міста, невідомо звідки взялася старенька, котра не тільки показала мені правильний шлях, але й навчила помолитися за здоров'я у молодого місяця, і навіть зі мною помолилася, а потім так само зникла, як і з'явилася. Так, це могла бути докиплива місцева жителька, але й яка-небудь відьма-відунка. :)

colt77:Пані Ларисо, цьогоріч ви видали детектив. Ви казали, що детективів не писали, але в кожному вашому творі є детективна лінія. В мене питання щодо жіночих образів.Головний герой – детектив Зозуля також непогано прописаний, але жіночі образи вражають. Хто давався до створення важче, чи є прототипи, кому ви самі більше симпатизуєте? І чи вам зустрічався в суді такий Зозуля?Дякую.

Лариса Денисенко: Так, цього року в мене вийшов детектив "Розрахунковий стан", це був експеримент як з боку видавництва "Юрінком Інтер", так і з мого боку. Дякую за те, що вам сподобалися "мої жінки". Важче давалася головна героїня Алла. Мабуть, через те, що мені потрібно було краще вивчити її, зрозуміти, чим вона живе, чим дихає, чому реагує саме так, а не інакше. А мої симпатії, як мені здається, очевидні, це – Лідія. З причин, про котрі я зазначала вище, мені є над чим, про що і як з нею посміятися. Зозуль я зустрічала багато, як і зозулят. :)

Лариса Денисенко

Фото: Борис Сніцаренко

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять