Валерій Шевчук: "З чортами я не зустрічався, а з жінками, що називали себе відьмами, так"

Не помилився я хіба стосовно словників – їх у Валерія Олександровича предосить. Кімната, де творить один із найвідоміших українських письменників, через книжкові стоси-кучугури більше нагадує нору. Шевчук – людина дуже скромна, фотографуватися не любить, комп’ютером не користується, диктофон вмикати не дозволяє, а з журналістами воліє взагалі не спілкуватися. Отож інтерв’ю напередодні 70-річного ювілею письменника робили в умовах, близьких до екстріму.Валерію Олександровичу, то де ви ховаєтесь від світу? Дивне запитання. Був би лукавцем чи дурним, щоб про те розповідав. Раз ховаюсь, то іншим до того зась! Про вас говорять як про барокового поета, людину зовсім не публічну. Як же ви спілкуєтесь зі своїм читачем? Я не є жодним бароковим поетом. Я – вчений-медієвіст, відтак перекладач давньої української літератури, і не лише барокової. Але барокової передусім. Я не є епатажним митцем, який творить задля читача свій авторитет, від себе й сам за допомогою друзів. Читач, на моє переконання, має приходити до письменника саморушно. Свого читача не уявляю і не знаю, хоча дослідників своєї творчості знаю чи візуально, чи через читання їхніх праць. З деякими помірно спілкуюсь. Можливо, були думки виїхати до Польщі, ви ж "заслужений діяч польської культури"? Це звання має не таку назву: я "заслужений для польської культури". А дали мені його за те, що я ґрунтовно вивчаю пласти польсько-української культури XVI – першої половини ХІХ ст. Це цікава й глибока підкультура, спадкоємцями якої є і поляки, і українці – одне одного не виключає. Та й чому мені від’їжджати до Польщі? Я – українець і український письменник, який поза Батьківщиною існувати не може. У Польщі кілька разів бував, там перекладають мої твори, про мою творчість вийшла монографія, студенти пишуть магістерські роботи у Варшавському університеті, але то для мене чужа земля. Тобто ви задоволені усамітненим життям в Українській державі? На жаль, Української держави не існує. Є держава Україна, де всіх громадян різного етнічного походження оголошено громадянами, викресливши з паспортів терміни: українець, росіянин, єврей, поляк і т.д. Тим самим заперечено їхню етнічну сутність. Відтак створилося щось подібне до фантастичного "радянського народу", хоч такого природа не створювала. Народ же, як і нація, твориться Богом, як неосфера, на етнічному ферменті; національні меншості громадянами України можуть бути, але не українцями – для них треба створити умови для свого національного життя. Відтак іменна нація України позбулася свого статусу і перейшла в категорію підневільну. Що я можу чекати для себе від такої держави? Нічогісінько. Залишаюсь зі своїм народом, якому відмовлено в праві бути титульною нацією, і ділитиму, як і ділив, усі його біди й недогоди. У майбутнє не дивлюся ніяк. Бог дав нам милість не знати свого майбутнього. Але для свого народу, реального, такого, як є зі своєї природи, віддаю все – силу свою і спроможність. Ви патріот України, але все одно прикрашаєте її, робите більш магічною, принаймні у своїх творах. Можливо, митцям небезпечно лізти до демонології, торкатися "темної сторони"? Мій погляд на те раціональний. Вивчаючи українську фантастику, в тому числі демонологічну, зокрема й народну, дійшов висновку, що її писали з двох спонук: задля екзотики (Гоголь, наприклад) і через порушену психіку; відтак митець відчував чи бачив персонізовані фантастичні образи. Я ж дивлюся на ці теми з іншого боку. Вважаю, що для мене фольклорна фантастика – символічна персоніфікація психічного життя людини, тобто дивився я на образну форму психологізму через поетику не романтизму, а бароко. Нічого небезпечного в цьому немає. А чорта у своєму житті бачили? З чортами я не зустрічався, а з жінками, що називали себе відьмами, так. Фантастичні образи з’являються також і в алкоголіків (так звана "біла гарячка"). У мене ж психіка цілком нормальна, а чаркою ніколи не зловживав. Але й це, тобто такий світ, є часткою живого життя, хай воно й привидне, і митець може не обходити його увагою. З ваших слів, чи не головним вчителем життя для вас був і залишається Сковорода, мандрівний філософ, який погано вписується в рамки сучасного ринкового світу. Його цінності – інші, вони навіть ворожі загальноприйнятим. Як уживається ваш внутрішній "сковорода" з реаліями сучасного світу? Головними вчителями свого життя називаю не лише Григорія Сковороду. Їх більше. Самійло Величко, автор найбільшого українського літопису, якого я переклав, навчив мене віддаватися творчій праці без огляду на те, чи прийде вона до читача. Сковорода навчив самостоянню в тоталітарному світі, в Імперії зла. Тарас Шевченко навчив мене вседушно віддавати свого таланта й працю рідній землі, Україні. Іван Франко навчив мене універсальності при виборі занять. З реаліями сучасного споживацького постколоніяльного світу моє внутрішнє "я" не вживається. Тому й протиставляю йому свій ідеалізм. Деякі письменники свого часу "сходили" в політику, дехто з них досі при владі. Маю на увазі Івана Дзюбу, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Володимира Цибулька, багатьох інших. А є митці, які свідомо від влади дистанціюються, скажімо, Ліна Костенко. На ваш погляд, чи варто митцеві зв’язуватися з посадами і відповідальністю, натягувати на себе мундир і обвішуватись орденами? Це явище не завжди треба розглядати негаційно. Хіба не входили через суспільні потреби в політику Тарас Шевченко, Іван Франко, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Олена Теліга і десятки інших? Але вони входили в політику з потреб національно-визвольних. Так чинили в початках Незалежності Павличко, Драч, Дзюба. Але не треба мішати сюди Бориса Олійника – це адепт тоталітаризму, адже у вирішальні часи входив до найреакційнішої політичної антиукраїнської сили – комуністів. Не секрет, що дехто йшов у політику для "благ нещасних", щоб при розподілі пирога й собі щось хапнути. Як це позначається на їхньому літературному таланті? По-всякому: Іван Дзюба розгорнув значну наукову діяльність, інші кинулись у політику, бо талант вичерпався, а вони звикли бути "на плаву". Але при цьому існує твердий і непереступний закон: мистецтво й політика – поняття не лише несполучні, а й антагоністичні. Справжній митець має від влади й політики дистанціюватися, інакше погубить талант. Ті, хто надягає на себе мундир з орденами, стають рабами і мундира, і цяцьок, на нього навішаних. Я це називаю "духовною голотою" – тратять волю і зачиняють себе в камеру посад, мундирів, машин, свого роздутого статку – від таких годі чекати достойних мистецьких результатів. А вас у політику кликали? Мені щось подібне не пропонували, бо чудово знали, що я в цьому світі – вільна людина: був і є. Адже тільки для вільної людини мистецтво може стати понад усе. Але чи може влада обійтися без митців?Влада може обійтися без митців, але любить перетворювати їх на своїх пропагандистів; так чинилося і за тоталітарних часів: творилася державна ерзац-культура, відтак і з митців творили систему ідолів. Але влада є мудра і дурна, мудра розуміє, що вільний митець більш творчоспроможний і додасть честі його країні, ніж би став чиновником. Влада ж дурна творить із митця чиновника і так убиває митця (Павло Тичина, Микола Бажан). Василь Жуковський, до речі, прекрасним поетом не був, а другорядним. Загалом є правило: визначний митець пропадає, переходячи в чиновницький клан, але нікчемні митці через надмірну амбітність мають нахил до чиновницького вивищення (взяти б, наприклад, недавно діючого Олександра Мороза). Нерон також бавився в мистецтво… Сучасна література подобається? Сучасний літературний процес в Україні живе в суті у стані виживання: література мусить утримувати сама себе при мінімальній сприятливості з боку держави і при наявності величезної культурної експансії з боку сусідніх держав, переважно Росії, яка захопила український національний культурний простір: у книговиданні, розповсюдженні книги, періодики, телебачення, маскультури – усе, усе в нас повально російське, при цьому держава ані думає боротися з цієї експансією. Через це й здобутки наші здебільшого скромні. Друга причина: світовий культурний процес із світового гуманістичного зійшов значною мірою на комерційний рівень, відтак культура втрачає присутність у собі, кажучи образно, Божого духу, а стає бездуховна і розкладова. Ніколи не творив і не називав літературних обойм, тому не вдаватимусь до перелічування імен, а кажу про загальні тенденції. Зараз серед письменників старшого покоління модно лаяти молодих авторів за надмірне звертання до сексуальних тем. Чи можна взагалі в літературі розмежовувати "порнографію" і "еротику"? Гадаю, що "молодих і не дуже" письменників можна осуджувати не за звертання до сексуальних тем, а за брудне їхнє бачення, тобто за безкультурність у культурі. Митцю дозволено писати на "геть усі" теми, але справа в рівні його таланту, та й вихованості. Секс та еротика – така ж натуральна форма життя, як і будь-що реально існуюче, але брудний у помислах пише про те брудно, а чистий принаймні пристойно, не виходячи поза межі загальнолюдської моралі та мистецьких законів. Ніде я не писав на подібні теми "низьким штибом", а завжди дотримувався тих меж, поза якими мистецтво зникає. Тому подібного у своїх творах не обходжу, водночас не стою на засадах заскорузлого обскурантизму.