Оксана Пахльовська: "Шлях до Європи не пролягатиме пострадянськими підворіттями"

Займатись провансальськими трубадурами чи італійським Модернізмом – мрія Оксани Пахльовської (видатної письменниці, культуролога, романіста і славіста, професора Римського університету "Ла Сап’єнца", завкафедри україністики).




Але поки дозволити собі таку розкіш вона не може. Нині вона віддає найбільше часу проблемам культурної євроінтеґрації України, вбачаючи в цьому свій обов’язок і твердо вірячи в те, що євроінтеґрація – єдиний шлях, який гарантує Україні майбутнє достойної, стабільної, міцної держави. Львівський форум книговидавців, в якому взяла участь пані Пахльовська, власне є тою маленькою моделлю великих європерспектив.

Пані Оксано, чи давно були у Львові?
На жаль, давно: робота в університеті змушує мене жити насамперед між Києвом і Римом. Але надзвичайно люблю Місто Лева. Це місто й сьогодні – фортеця європейської культури. Автентичне українське місто, що водночас є містом європейським, – як автентичною є та Україна, що становить собою "малу Європу". Однак відчутні й негативні тенденції. Ніколи ще, як цього разу, не впадала в око певна люмпенізація Львова. Скажімо, Київ, як і більшість великих столиць, космополітичний і через те часто безформний – його простором перетікають надто великі маси людей. Львів завжди був уособленням витонченої культури. Зараз мене вразила велика кількість молоді і людей середнього віку, які з легкістю говорять вульгарною мовою, а чи українською чи російською – неважливо, бо вульгарна мова – єдина у безлічі своїх лінгвістичних варіантів. Велика шкода для міста! Очевидно, це страшний спадок радянської системи, що нищила не лише окремі національні культури, а культуру взагалі. Але Місто Лева має також потужну реґенераційну силу, – і це дуже відчутно у безлічі великих і малих культурних імпрез, які є не винятком, а – хвалити Бога – щоденням цього унікального міста.

Кажуть, зараз у світі панує не тільки фінансова криза, але й гуманітарна. Чи відобразилось це на Львівському книговидавничому Форумі?
Гуманітарна криза на Заході почалася досить давно і є зокрема наслідком надмірного розвитку технології. Тож кожна країна цивілізованого світу вділяє велику увагу цим проблемам, оскільки занепад гуманітарної культури призводить до кризи етичних координат буття. В нас не тільки нічого не робиться, щоб запобігти цим проблемам, а й, здається, відсутня просто свідомість цих проблем. Тут говорилося, що на пару останніх зустрічей прем’єр-міністра України з місцевими владами тощо було витрачено 36 мільйонів гривень. А на книгодрукування за цей рік поки що надійшов "аж" мільйон двісті тисяч гривень. Коментарі, мабуть, зайві. На слово, казав Ґете, спираються склепіння буття. Це геть невідома істина українським чиновникам.
Але попри те я побачила на Форумі безліч прекрасних видань, зокрема перекладів західної літератури, історичної, філософської, соціологічної думки. Інша справа, що елітарне знання має ставати набутком всього суспільства. Малі наклади і брак механізмів поширення книжки – одна з найгостріших проблем сьогоднішнього книгодрукування в Україні. Ще й тому цей Форум такий важливий – це не просто свято книжки, а й нагода проаналізувати стан речей відверто й неупереджено.

Як реалізується Ваша, видана півроку тому, книга "Аве, Європа"?
Реалізується добре – і мені це важливо насамперед через актуальність самої теми євроінтеґрації. Інша справа, що порушені в книжці проблеми – ще дуже далекі до розв’язання. Я категорично переконана в тому, що політична євроінтеґрація може реально розпочатися лише з інтелектуальної інтеґрації. А це означає два паралельних процеси, що мають перетнутися між собою: поширення в Європі знання про Україну як частину консорціуму європейських націй, але також – поширення в Україні знання про Європу, і не на рівні євороремонтів чи єврокурортів, а на рівні культурних змістів. Подумаймо: радянська система не лише вилучила з української культури всі її елітарні шари, а й відлучила українське та інші суспільства від філософської, релігійної, соціологічної думки Заходу ХХ ст., від культурного спадку античності, Гуманізму, Відродження, Просвітництва. Спорадичними виданнями тих чи інших авторів не можна замінити брак системного знання. Звідси й сьогодні – вульгаризаторський підхід до виміру "європейськості": типу – лаємося матом, отже, ми модерні. Ні, отже, просто радянські! І тут не лише держава винна. Існує насамперед відповідальність інтелектуалів – у будь-якій державі! Скажімо, виходять словники "обсценної лексики", фінансується така необхідна наукова праця, журналісти захоплено описують градус "обсценності" тих словників. Все було б чудово, якби, однак, паралельно з обсценною лексикою виходили словники, скажімо, термінів грецької філософії чи філософської термінології ХХ ст. Може, це допомогло б деяким інтелектуалам не цитувати різних Ортеґи-і-Ґассета чи Хайдеґґера з Бодрійяром і Маклуеном, навіть здалеку не бачивши їхніх творів. Вже не кажучи про те, що у нас досі немає значної частини академічних двомовних словників – от хоча б італійсько-українського і навпаки. Вже поспіль багато років цим займається львів’янка Мар’яна Прокопович – неперевершений перекладач італійської прози в Україні. Саме вона разом з Лоренцо Помпео, колишнім нашим студентом, зробила невеличкий словник, який на сьогодні витримав в Італії уже кілька перевидань. Але хіба одна людина – без фінансової підтримки – може потягнути на своїх плечах академічний словник?! Я зверталася до різних інституцій – не відгукнувся НІХТО. Схоже твориться зі словниками інших мов, з термінологічними словниками тощо. Словом, і в академічному світі часто бере верх попса. А шлях до Європи ніколи не пролягатиме пострадянськими підворітнями.

Скандали є не лише в культурі, але й у політиці. Україна нині розривається між Європою та Росією – одна частина її мешканців прагне на Захід, друга тягне в інший бік. Що Ви думаєте з цього приводу?
Україна Помаранчевої революції розділилася не між "українською" та "російською" своїми ідентичностями, а між ідентичністю європейською та ідентичністю посттоталітарною, євразійською чи й просто совковою. Україна європейська – плюралістична, в ній присутні і росіяни, і євреї, і татари й інші, бо об’єднуюча її субстанція – це власне європейське мислення. Але це складна частина України – вона ще мусить зрілішати, зміцнювати цю свою європейську ідентичність. Опозиційна до неї Україна – це непробивне "тому що", а з лоботомізованими пацієнтами радянської божевільні годі сперечатися. Відтак, щоб виробити якийсь план дій у цій непростій ситуації, треба насамперед зрозуміти культурний зміст не лише України, а й Росії, і Європи. Росія – імперія ХІХ ст., яка не мислить категоріями сучасного світу. До всього ж це імперія, склеєна з некомунікабельних між собою конфліктних реальностей, і цей факт дедалі більш руйнує слов’янську і потенційно європейську ідентичність Росії. Що ж до Європи, то це перший проект на планеті, у межах якого робиться спроба досягти паритетного становища націй, їхньої культурної самореалізації та їхнього економічного добробуту. Тому насправді Росії до України байдуже: для неї це лише "територія" для експлуатації. Але вона смертельно боїться демократичної системи як такої. Тому Росія веде війну проти Європи, проти демократичного світу на території України. Ми стали полем битви двох систем – "Європи" і "Азії", говорячи в цивілізаційних термінах від грецьких істориків до сучасних геополітиків. Так що в цьому плані ситуація дуже небезпечна. Хоча, якби офіційна Росія та прокремлівські політики в Україні не вселяли в душу людей токсини конфліктності, цю ситуацію можна було б досить швидко подолати шляхом окультурення та самоорганізації суспільства. Любов до свободи – велика сила, і в Україні – попри багатостолітнє нищення народу та його культури – цю любов нікому не вдалося викорінити.

Ви казали, що брак самоповаги – чи не найстрашніший спадок від СРСР. Колись вдасться його подолати?
Почуття приниження виховувалося віками. Заборона української мови та культури – один з базових аспектів цього механізму приниження, який так послідовно вибудовувала Росія стосовно сусідніх з нею народів. Позбавлена власної культури людина завжди буде почувати себе приниженою. Але Росія зробила тим самим шкоду і самій собі. Русифікація обернулся люмпенізацією: адже першими на калічну російську переходили неосвічені або й просто тероризовані люди, які не мали культурного захисту, – і вони ж передали російській ідентичності свою культурну порожнечу. До речі, на Заході такі захисники "російськості" поспішають якнайшвидше позбутися своєї (псевдо)російської і загалом слов’янської ідентичності. Результат? Англійська сьогодні – ключ до сучасного інтелектуального світу, російська (в своєму пропагандистському ключі) – відмичка до замкнутого середовища, де неонаці полюють за "чурками". А тим самим нищиться – вкотре! – елітарний спадок самої російської культури.
Тому першочергове завдання – окультурення молоді, забезпечення якнайширшого доступу до інтелектуальних джерел сучасного світу. Але ця молодь має також бути носієм свідомості України та знання про неї. В сучасній Європі можна віднайти себе, лише будучи собою.

В Італії зараз багато українців. Як Ви думаєте, для України це більше проблема чи перспектива?
Люди, що працюють за межами своєї Батьківщини, при всій трагедії розділених родин та інших втратах, можуть стати велетенським ресурсом для своєї країни. І ресурсом далеко не тільки матеріальним, – адже ці люди потенційно несуть з собою знання іншокультурних реалій, досвіду культурного взаємообміну з іншими народами. Але на кожен позитивний аспект припадає не один аспект негативний. По-перше, багато залежить від культурного рівня еміґрації. Якщо виїжджає людина з міцним запасом ідентичності, то вона інтеґрується в інші контексти, не втрачаючи самосвідомості, і відтак тяжіє до обміну цінностями. Люди з розмитою ідентичністю швидше асимілюються і легко втрачають зв’язок зі своєю реальністю. По-друге, врахуймо фактор втоми Європи перед міґраційними хвилями. Наша реальність у цьому плані теж часто постає не найкращим чином: більший розголос мають криміногенні контексти, ніж чесно працюючі люди (хоча треба сказати, що в тій же Італії україські жінки, які працюють у родинах, користаються повагою і симпатією). По-третє, держава не вділяє цій проблемі належної уваги. Організація шкіл, культурного дозвілля тощо у відповідних країнах – все це, як правило, продукт самоорганізації українських громад, а не піклування держави про своїх громадян за кордоном.
Нині це фактично покинута на самоплив ситуація. Якщо не буде жодних інтервенцій з боку нашої держави, то асиміляційні процеси поглиблюватимуться. Відповідальність за це лежить насамперед на політиках. Це їхня діяльність витіснила за межі України мільйони громадян. Це вони зобов’язані зробити все, щоб людям, які виїхали з України, та їхнім дітям не було безпритульно за кордоном і було куди повернутися додому.

Ви твердите, що до україністики прийшли через романістику. Чому ця дорога вела вас, як і вашу видатну маму Ліну Костенко, через Москву (Оксана Пахльовська закінчила філологічний факультет МДУ)?
Мою маму запросили, прочитавши її вірші, вчитися в Літературний Інститут у Москві – там ще була жива стара російська інтелігенція!, – коли в Києві їй було становчо сказано: "такие, как Вы, учиться не будут". Мій дід, мамин батько, був репресований. Він повернувся із заслання, коли я мала народитися. Мої ігри дитинства – я ходила довкола грядочки полуниць, яку мені висадив дід, і грала у тюрму: закладала руки за спину, уявляла, як до мене прийдуть на допит, а я нікого не видам і нічого не розповім. Мама тоді була на судах у Львові, її не друкували, щодня могли арештувати. Згодом у Києві мене не приймали в жоден вуз, як колись маму. Так що у нас довга родинна традиція. Москва – це була "еміґрація", в надії, що я зможу отримати вищу освіту. Там я закінчила ромгерм, спеціалізувалася з італійської літератури. Вже аж перед аспірантурою мене догнала система: на вступних іспитах мені виставили круглу "двійку" за "святий предмет" – історію партії... Повернулася до Києва, де закінчила аспірантуру в Інституті літаратури НАНУ. І сьогодні я щаслива з цієї параболи: знання західної культури сприяло перечитанню української культури під кутом європейської перспективи.

Чи важко бути донькою видатної особистості?
Ліна Костенко – це людина свободи, людина, яка боролася – і бореться – за свободу на особистісному, культурному, політичному рівні. Це означає, що поряд з нею можна бути тільки вільною людиною і тільки самою собою. Мама не терпить фальші. Вона – чиста кристалічна порода. І я це в ній дуже ціную і люблю. Величезну роль у моєму дитинстві зіграло те, що мама завжди казала: дітей треба поважати і ставитись до них, як до дорослих, тільки ще з більшою увагою, бо вони беззахисні. І ще: найголовніше – це діти і робота. У нашій родині завжди панувала ідея центральності дитини, поваги до її внутрішнього світу. Малою я себе почувала на рівні з тоді ще для мене містичною, незбагненною великою маминою працею. А це, в свою чергу, стало "ініціацією" до етичного виміру роботи, до дисципліни в роботі, до вміння поважати роботу інших.
Згодом і моя донька Ярослава Франческа – ровесниця незалежної України! – росла в атмосфері не тільки любові, а й цілковитої уваги і поваги до свого внутрішнього світу. І це благодатний досвід. Я зрозуміла, що ти народжуєш дитину, але потім дитина народжує тебе: з нею ти стаєш щоразу інакший, щоразу багатший. Нещодавно моя мама, знаючи, що Слава хоче бути психологом, а разом і філософом, питала, чи Слава збирається бути ще й письменником. Слава зреагувала: це випалено вогнем у моєму ДНК! Вона пише вірші українською, два романи написала італійською, пробує писати англійською. Каже: я напів-українка, напів-італійка, отже – європейка... Людина нового покоління. В її психологічній картографії Україна – природно частина Європи.

А коли світ побачить "Записки самашедшого" Ліни Костенко і про що в них йдеться?
Це прозовий твір. Мама останнім часом дуже багато пише прози. І це страшенно цікаво. Мене завжди заворожував сам процес мандрів письменника між поетичною і прозовою формами самореалізації. Вже не кажучи про те, що письменник, так часто занурений в історію, раптом виринає в сучасності, а поглядом з України охоплює глобалізований світ. Це дуже гіркий твір і водночас дуже дотепний. Тут і рафінована естетика, і символічне письмо, і круті "віражі" реалізму... Словом, як каже видавець: "молодий твір". Більше про це говорити не можу, бо то мамині справи.

Поруч з родинно-письменницькою традицією Ви займаєтесь ще й викладацькою працею. Якими були римські початки вашої діяльності?
У 1990 році мене запросили до Римського університету викладати україністику. Тоді існував факультатив української мови при кафедрі слов’янської філології. Проф. Санте Ґрачотті, славіст зі світовим іменем, який нещодавно відвідав Україну, був твердо переконаний у необхідності україністики в Європі.
Їхати працювати в Італію – це було тяжке рішення, кардинальна зміна долі. Працювати довелося важко, але все ж 2000 року постала кафедра україністики, а україністика таким чином навіть інституційно стала невід’ємною частиною італійської славістики. Однак на це пішла велика частина життя, і саме просування україністики було нелегким, часто навіть викликало тиск з боку певного типу консервативної русистики. Але при цьому я чудово знаходила спільну мову і з полоністами і з русистами, що не були заручниками радянських схем. Інша справа, що я відкрила просто таки неможливий огром роботи: починаючи від необхідності нових інтерпретацій української історії та культури, і закінчуючи браком матеріалів – підручників, словників, перекладної літератури... Тому, щоб одиничні випадки стали системою, потрібна знову ж таки увага держави та її сприяння у створенні центрів вивчення української культури, формування фахівців, наукових та технічних ресурсів. Зайве, мабуть, додавати, що на сьогодні присутність держави у цій сфері коливається десь на рівні нуля.

Можете порівняти розвиток україністики в Італії і у світі?
В різних країнах україністика має різні шляхи наукового та інституційного розвитку. Традиційно найсильнішою україністика була в Америці й Канаді – завдяки інтелектуальній еміґрації, витісненій – від 20-х років починаючи – з Радянської України. В Європі картина диференційована. Наприклад, в Німеччині та Австрії більш розвинуті мовні та релігійні українські студії, в Англії – політологічні, у Франції – історичні та соціологічні. Історично міцні позиції багатопланової україністики в Польщі. В Італії – де взагалі дуже сильна славістика! – домінує філологічний напрямок. Але від утворення 1993 року Італійської Асоціації українських студій майже кожні два роки провадяться конференції. Результатом стали цікаві видання, присвячені релігійній історії України, Голодомору, внеску Києва у формування Європи, вийшла велика праця про Мазепу, про Київ і Львів як культурний текст, надрукована книга англійською мовою про реінтеґрацію України в Європу (а конференція відбулася якраз напередодні Помаранчевої революції!). На жаль, мало про це відомо в Україні. Нам не випадає про це писати, бо, як правило, ми є організаторами та учасниками таких заходів. Такими справами мали би займатися журналісти, аташе з культури при Посольстві... Але найчастіше контакти зводяться до формальної ввічливості.

У вас є ще одна грань діяльності – поезія. Чи подобаються вам пісні, створені на ваші слова Марічкою Бурмакою?
Я взагалі Марічку дуже люблю. Вона фантастична, має дивовижно тонке мистецьке чуття на слово. А згадати, як вона співала на Майдані, – раптом камерний голос став голосом свободи. Чи той таки Вакарчук – на Майдані і на Майданах. Моя Слава – фанатка і Вакарчука і Бурмаки. Навіть на мій день народження якось написала побажання, щоб я не здавалась "без бою". Я вперше тоді подумала: "Боже, моя дитина виросла!" А пишу я зараз більше прозу, як поезію.

Тепер триває 5-та річниця з часу Помаранчевих подій. Ви часто згадуєте, як тоді змінилось ставлення до України європейців. Які нині спогади про революцію?
В 2004-му я була вражена: прагматичні європейці забули свій раціоналізм. Україна ніби повернула їм самих себе: їхні революції, їхню постійну і вперту боротьбу за свободу. Вперше ми стали "своїми", відбувся прорив у сприйнятті України. Французький філософ Андре Ґлюксманн сказав тоді, що без революцій у Східній Європі Західна Європа сьогодні була б лише зоною євро. Тобто в той момент Україна повертала Європі – Європу. І тим більшим було розчарування Європи, коли шанс на швидку трансформацію було змарновано – і політиками, і самим суспільством. Сьогодні панує настрій обережного вичікування. Таке враження, що Європа внутрішньо все ж думає, що Україна рано чи пізно пройде процес інтеґрації. Але Брюссель не поспішає з гарантіями. Україна не зовсім зрозуміла Європі не так у своїх політичних, як психологічних параметрах. В ЄС дуже розвинена культура захисту інтересів окремих країн. Не лише кожна країна дбає про свої інтереси, а Брюссель дбає "зверху" про інтереси окремих держав. Тому трагікомічний спектакль самознищення, який так успішно грає український політикум, Європі просто незбагненний.
Словом, і політики і суспільство проголосили курс на Європу, насправді мало зробивши для реальної інтеґрації. Тож з Європи їдуть німці реставрувати старовинний Львів, італійці – навчити нас вирощувати хліб, а всі разом то латають наші зношені інфраструктури, то розміновують радянські арсенали, то обладнують лікарні, то постачають комп’ютерами сільські школи... Європейці мислять конкретними категоріями. А тим часом залежить від нас, чи пошлемо у владу політиків, здатних не грабувати країну, а підготувати ґрунт для її інтеґрації в цивілізований світ. І тим більше від нас залежить, щоб культурний зміст Помаранчевої революції був не лише прекрасним, але моментальним вибухом прагнення до свободи, а став щоденною здатністю реалізувати це прагнення в несвяткових буднях. Польща йшла до Європи майже 15 років, а боролася за свободу і за Європу перед тим упродовж двохсот років. Так що наш шлях тим більше буде нелегкий і довгий.

Нещодавно в Україні з візитом побував російський патріарх Кирило. Імперські нотки у його проповідях спровокували різні висловлювання з боку тої таки інтелектуальної еліти. Яке Ваше враження від візиту?
Нема сенсу коментувати окремі "імперські нотки", тому що будь-яку дію Російської Православної Церкви завжди супроводжує ціла імперська симфонія. І у цьому велика трагедія Росії. Ще з часів Івана Грозного церква стала ідеологічним підніжжям трону. А Петро І, повністю підпорядкувавши церкву політичній владі, відняв у неї моральну автономію. Зауважте, демократія формується лише в просторі західного християнства, зокрема й тому, що там держави будувалися через конфлікт королів з папами, тобто через протистояння між світською владою та духовною. Існувало два полюси влади. Звичайно, церква там також була винною – у хрестових походах, переслідуванні іновірних, інквізиції, але все-таки вона мала свою моральну та інтелектуальну автономію в особах Святого Авґустина, Франциска Ассізького та інших отців Церкви, які часто критикували і коригували світську владу і саму церкву. І тим самим ці мислителі реформували церкву, наситили її інтелектуальними концепціями. А візантійське попівство московського зразка з століття в століття повторювало, що "вся власть от Бога". Втрата моральної автономії збіднила православ’я в плані філософському і богословському. Патріарх Кіріл з його полковницькими інтонаціями – представник церкви як інституції, а не церкви як віри. Зрештою, всі, хто в лоні російської (і не лише російської) церкви був носієм автентичної віри, були знищені в 20-30-х роках минулого століття. Тому сьогоднішній священик, який іде під ручку з комуністом, чи прихильники Партії Регіонів, які в Криму на прапорах з портретом Сталіна пишуть "Православие или смерть!", – це патологічне підтвердження відсутності автентичної віри в межах офіціозного політичного православ’я Росії. І Кірілу і Алєксію ТОДІ, в 2004-му, треба було виступити на захист православної віри, коли вона стала ідеологічним інструментом в руках різношерстних політичних проходимців.
Але є й інша площина – набагато драматичніша – цієї проблеми. Ми стаємо свідками агонії православного світу. Від початку нового Тисячоліття Росія веде війну проти православних країн. Спершу це був тиск на Грузію, який вивершився мілітарною окупацією. Далі – холодна (поки що) війна проти України, з параноїдальними видивами деяких писак, які змальовували, як Росія мілітарно окупує Київ та ще й Константинополь, аби "врятувати" православ’я. Потім – дискримінація Білорусі. Тим часом не лише Болгарія покинула російську орбіту, а вже й Сербія – залізний алеат Росії на Балканах – лаштується не лише до Європи, а й – о горе! – до НАТО. Отже, православ’я в цілому програє західному християнству в інтелектуальному плані. А до того ж у нього невеликий ресурс для захисту від секулярних тенденцій в Європі. У такий спосіб Росія – через свій антиєвропеїзм – власними руками забезпечує дисгрегацію православного світу та його можливий занепад.
Тому перед Україною, перед православною і греко-католицькою церквами стоїть ще й шляхетна, але вкрай важка місія збреження духовних змістів православ’я як частини християнського світу, з яким ідентифікується Європа. Отже, хто хоче повноцінно БУТИ сьогодні, мусить постійно осучаснювати себе, реагувати на динаміку сучасного світу. Для цього треба виходити за межі своїх реалій і розширювати горизонт бачення проблем. Бо якщо зосередитись лише на локальних параметрах, можна втратити "тут" і не здобути "там". Горизонт мислення має бути розімкнений на світ, на множинність актуальних цивілізаційних викликів. Приймати їх мужньо і свідомо означає бути не об’єктом, а суб’єктом Історії.






Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять