Вибори без вибору

Одного чарівного осіннього ранку, коли перші несміливі промінчики сонця пробиваються крізь важкі свинцеві хмари, по змерзлій траві ніжно стікає туман, тишу розсікають ритмічні помахи мітел двірників, а в калюжах купаються золоті човники опалого кленового листя, якась худоба наригала в нашому ліфті.

Десятки людей, мешканців величезного під’їзду, змушені були миттєво прокинутись від побаченої "романтичної" картинки та зайнятися спортивною пробіжкою сходами, а бідна, ні в чому не винна бабця-прибиральниця мусила засукавши рукава, виголошуючи ранкові прокльони, прибирати всю цю гидоту. І все тому, що якомусь мудаку здалося, ніби він має абсолютне право робити все, що заманеться, і ригати там, де йому подобається. Він, повірте, залишився цілком вдоволений цим, бо не лише реалізував себе по повній, а й висловив те, що думав, про всіх, кому не пощастило мешкати з ним поруч у цьому середньостатистичному київському під’їзді. Усе було б нічого, якби, зазирнувши зранку в дзеркало, цей мудак пережив хоча б мить докорів сумління й сорому.
Утім, було б взагалі ідеально, якби подібних мудаків у нашому житті траплялося якомога менше, і не лише таких, що ригають у ліфтах, бо мають на це законне конституційне право, уявляючи себе пупом землі, а й тих, які вже роками ригають на своїх сусідів, друзів, свій електорат, замучений народ, вважаючи себе унікальним творінням природи і месіями, покликаними ощасливлювати всіх і вся самою своєю присутністю. Коли б усі українські месії, свято переконані, що лише вони, кохані, обрані Богом, частіше дивилися на себе в дзеркало не з метою побачити над головою німб, а з бажанням роздивитися пустопорожність своїх очей, усі їхні щедрі обіцянки про рай на землі давно стали б реальністю. Щоправда, без їхньої в тім участі.
Спостерігаючи початок чергового сезону найпопулярнішого реаліті-шоу під назвою вибори, дедалі частіше ставлю собі питання щодо адекватності нашого правлячого класу. Наскільки люди, які стоять біля керма країни, є психічно здоровими і здатними реально оцінювати як загальну ситуацію, так і власні можливості. Споглядаючи їхнє копирсання і бурхливу діяльність та зіставляючи все це з реаліями, трохи лякаєшся. Схоже на те, що здорових щороку стає дедалі менше. Влада мутує. Очевидно, під впливом якогось серйозного вірусу. Значно страшнішого за свинячий грип і навіть СНІД. Причому ті, хто ближче до корита, мутують повільніше, ніж ті, хто змушений бити бомки в рядах так званої опозиції. В останніх просто немає стимулу триматися.
Усе було б нічого, якби подібні хімічні процеси відбувались у якійсь окремій резервації, в якомусь скляному акваріумі без жодних наслідків для оточуючих. Було б вельми цікаво спостерігати, як монстри ділять сфери впливу, відвойовують території, б’ються за місце вожака зграї, як ділять здобич, гризуться за свіжу кістку, як жеруть одне одного, нападаючи підступно ззаду, перекушують горлянки, бризкають слиною, кров’ю, кишками по скляних стінах резервації, як плачуть крокодилячими сльозами над убитими, зжирають тих убитих і знову кидаються у бій ділити нову здобич. Можна було б продати права на трансляцію цього непересічного видовища якомусь рейтинговому каналу – і вся країна, а може, й весь світ, із задоволенням би зо дня на день насолоджувалися коло екранів справжнім екшеном. Люди кидали б роботу і біг¬ли до телевізорів, як колись до рабині Ізаури, просто Марії чи доктора Хауса. Хоча куди там Ізаурі чи Хаусу.
Але існує маленька проблема. На жаль, усе це шоу насправді вже транслюється по телебаченню. І події розгортаються не за скляною стіною. І, що найприкріше, всі ми з вами є його безмовними учасниками. Щоправда, наразі нам відведено роль електорату, але близький той час, коли електорат перетвориться на м’ясо, і тоді вже буде не до жартів. Хоча... Хто сказав, що електорат – це не м’ясо "вже сьогодні"?
Та найприкріше у всій цій історії навіть не відчуття ідіотизму власного становища, не стан заручника, а безнадійне усвідомлення відсутності виходу. Виходу немає. Все так і повинно бути. Інакше просто неможливо.
Нам знову нав’язують "вибір", до речі – справжній вибір. "Що бажаєте їсти: лайно коров’яче, коняче, свиняче чи, може, щуряче? Можливо, бажаєте ціанистого калію, або миш’яку, чи, може, спробуєте сірчаної кислоти? Ви помітили, яке вишукане у нас меню? На будь-який смак. Є навіть страви для вегетаріанців і тих, хто постує". Цинізму ситуації додає ще й те, що навіть під такими привабливими назвами ховається зовсім інший продукт, іноді абсолютно інший, який ковтаєш – і навіть уявити не можеш, як він відригнеться.
Вибори – це демократія! А ми так любимо демократію. Ми так кохаємось в усвідомлені того, що маємо право вибору, свій голос, і з усієї злості можемо віддати його за свого улюб¬леного кандидата, який обов’язково переможе і всіх нас врятує. Звісно, він не настільки хороший, як ми хотіли б. У нього непевні спонсори, час від часу він бреше, завжди забуває, що обіцяв. Але які щирі у нього очі, яка божественна хода. Як розумно він завжди вміє пояснити, чому все так, а не інакше, хто винен і з чим слід боротися. Як щиро він уміє залазити до нас у душу з ногами, навіть не знявши своїх дизайнерських мештів. Звісно, в глибині душі ми відчуваємо, що він – останній мудак, ми пам’ятаємо, що минулого разу він нас уже сто разів кинув і наблював на нас із високої трибуни, але ж сьогодні він такий гарний. Такий ніжний, такий правильний, чесний та святий. Він каже те, що так хотіло почути наше вухо, чого так прагне спраг¬ла душа, обіцяє саме те, про що ми мріємо і навіть боїмося подумати. Хіба можна після цього не йти голосувати! Хіба можна допустити, щоб мій голос пішов якомусь ще більшому мудакові, хіба ж я – не патріот своєї країни? Адже вибори – це єдиний спосіб змінити владу, покращити ситуацію і зробити крок уперед, до світлого "завтра".
Мабуть. Але "завтра" можна і не дочекатися, "завтра" може не настати. Бо настало "вже сьогодні", яке віднині триватиме цілу вічність.
Мені цікаво, допоки українці будуть вірити в казки. Я розумію, що у нас дуже романтична душа, розумію, що надія помирає останньою, а Бозя на небі все бачить і в біді нас не залишить. Я розумію, що треба потерпіти – і все якось залагодиться, головне – щоб не було війни. Людям в Африці живеться набагато гірше. Розумію, що все так не буде – ба ніколи не буває, щоб якось не було. І колись буде обов’язково краще, і, можливо, ми до цього навіть доживемо. А як не ми, то наші діти або внуки. Розумію, що "вони" колись-таки нажеруться і почнуть думати про народ... І не всі вони там погані... Та й усе-таки вони щось роблять... Якби не робили, то було б іще гірше... І країна якось розвивається.... Потрошку. По "чуть-чуть"... Головне зараз – вижити і не дати ворогам нас роз’єднати, бо вони тільки й чекають, коли ми зневіримося, і обов’язково цим скористаються.
Одного чудового зимового ранку ми з вами, вимившись чистенько, вдягнувшись гарненько, зачесавшись, оббризкавшись дезодорантом, аби не пріти і не пахнути погано, почистивши зуби, наваксувавши чобітки й черевички, узявши до рук паспорт, урочисто пі¬демо на виборчу дільницю і зробимо свій унікальний вибір. Потім із почуттям виконаного обов’язку пообідаємо, вип’ємо – хто пива, хто коньяку, а хто – доброї бражки – і сядемо чекати на результат. А він, будьте певні, не забариться. Результат обов’язково буде. Можливо, не з першого разу, а лише з другого. Можливо, навіть із третього, але обов’язково буде. Якраз такий, якого ми заслуговуємо. Можна, звісно, було б і не напружуватись, не прокидатися в неділю зранку, не причепурюватись, не йти і не ставити пташку в бюлетені, бо результат насправді відомий "уже сьогодні". Але ритуал є ритуал: він мусить бути, без нього – нікуди.
Утім, у нас завжди є вибір. А тому у всій цій прекрасній історії можливий і ще один варіант. Навіть досить несподіваний. Щоправда, він передбачає одну незначну генну трансформацію. Треба всього лишень спробувати знайти в собі одну вельми глибоко заховану хромосому, яка робить із людини – Людину. Бо насправді Людину творить не праця, а відчуття власної гідності. Праця лише набиває шлунок, а гідність здатна змінити багато чого, включно з наперед визначеним соціологами результатом виборів.
Одного разу ми вже випрямили хребет. Нами рухала ідея змінити свій світ – і ми отримали від цього несамовите задоволення. Щоправда, через надмірну довірливість трохи недопрацювали. Але факт залишається фактом: можемо, якщо хочемо. А тому, перш аніж знову ставати отарою і обирати собі барана із запропонованого списку, подумаймо – а воно нам насправді треба?..

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять