Назад у майбутнє

Українське суспільство переживає чи не найжахливішу в своїй історії духовну руїну. Безпринципність, малодухість, холуйство, жлобство і нікчемність – це ознаки нашого часу.

Це те, що формує нині нас, наш світ і наше майбутнє. Лише кілька десятків років знадобилось для того, аби знищити в українцях усе те добре, щире, мудре й вічне, що плекали і – головне – не губили впродовж тисячоліть. Можливо, ми наближаємось до прірви і, впавши у неї, навіки розчинимось у водах історії, а можливо – все це лише початок. Розп’яття і смерть свого часу також були лише початком

Мабуть, більш абстрактного і водночас більш предметного поняття, як "любов до Батьківщини", годі віднайти в людській сутності. У когось це почуття – доволі практичне, у когось – інтимне, у декого – піднесене, а ще хтось взагалі на таке не страждає. Заглиблюватись у ці питання філософії – справа невдячна й абсолютно не прибуткова. Яка любов? На вулиці ХХІ століття, де панує долар, євро, нафта, кокаїн і терористи. Яка, в біса, філософія? Та й саме поняття "Батьківщина" – дещо відносне. Де народився, звідки тягнуться корені роду, там і Батьківщина. Або ще більш прогресивно: Батьківщина – там, де добре живеться, все є і немає жодних проблем. Так, мабуть, найлегше. Навіщо парити собі мозок непотрібними дурницями. Світ широкий. Чи не так?
Утім, не все так просто. Батьківщина занадто ірраціональна, щоб створювати комфорт, занадто всеохоплююча, аби щось давати, і занадто конкретна, щоб вписуватись у будь-які рамки. Мабуть, не раз усім нам доводилося чути щось на зразок "Що мені дала Україна? Я працюю, ледь зводжу кінці з кінцями, а життя немає". Немає! Бо кінці з кінцями, мабуть, зводять дещо не так. Корова дає молоко, свиня – сало і м’ясо, кури несуть яйця, а Україна не дає нічого. Це жахливо...
Нічого такого, що можна помацати руками і покласти до кишень. Хоча ні. Я все-таки кажу неправду. Декому Україна дала аж надто багато. Заводи, банки, корпорації, мільярди... Але у зв’язку з тим, що Україна все-таки – не корова, не свиня, ба навіть не курка, такі претензії щонайменше – ідіотські. І взагалі, чому все-таки дала? Ні заводів, ні мільярдів ніхто нікому не дарував. Їх просто взяли ті, хто виявився спритнішим і більш цинічним. На жаль, вам не пощастило... Хоча будьмо чесними: опинившись на їхньому місці, ви обов’язково скористалися б цією можливістю. Щоб потім принаймні не кусати собі лікті.
На жаль, часи, коли двері українських хат не зачиняли, а загублені речі навіть багато років потому могли знайти свого господаря, напевно, ніколи не повернуться. Нині нажива і виживання за будь-яку ціну є лейтмотивом нашого життя. Люди маліють, і цей процес настільки стрімкий та невпинний, що від жаху хапаєшся за голову. Глупота і жадібність давно замінили Бога, і вже нікого не дивують прайси на шлюб та похорон, розвішані у церквах, нікого не лякають розпродажі молодими та спритними священиками старовинних ікон, розпродажі заводів, дитсадочків, книгарень, лісів, дніпровських плавнів і навіть людських душ. Можливо, ми йдемо в ногу з часом, і вчити людей на проповідях якого-небудь "посольства божого", як стати мільйонером, а не як врятувати свою душу, – це всього лишень ознака прогресивності. Але в такому випадку я не вірю, що це "посольство" має якесь відношення до Бога. Можливо, я не хочу ніякого прогресу і волію тупцювати на місці, бути дикуном і загубитися в часі, де люди банально все ще почуваються людьми. Де вміють любити і жертвувати собою в ім’я найвеличніших ідей, де задля романтики здатні відмовитись від усіх благ світу, а за одне слово "Батьківщина" – прийняти мученицьку смерть.
Рівно 77 років тому 30 листопада 1932 року в маленькому українському містечку Городок Ягелонський, яке тоді було під польською окупацією, сталася досить знакова подія. Бойовики ОУН напали на поштове відділення і винесли з нього значну суму грошей. Напад було здійснено з метою експропріації награбованого окупаційною польською владою. Кошти, вилучені у польської держави, мали піти на фінансування боротьби за здобуття Україною незалежності. Забігаючи наперед, варто зазначити, що саме туди вони й пішли. Нині такий вчинок стовідсотково затаврували б як кримінальний злочин. Тоді – також. Але для польської держави він мав особливий статус. Адже саме в такий спосіб, відбираючи гроші у царського режиму, польські революціонери на чолі з Пілсудським фінансували власну боротьбу за незалежність. Це був чи не єдиний відносно чесний спосіб здобути кошти, такі необхідні для революційних потреб.
Його, до речі, використовували і використовують усі революційні рухи світу, і нічого в цьому немає дивного. Справжні революції, як правило, здійснюють за гроші, відібрані в окупантів. І лише Ленін скористався допомогою ворогів своєї батьківщини. А це вже – відверта зрада.
Утім, це не є аж таким важливим. Важливо інше. Під час заворушення в Городку загинуло двоє бойовиків ОУН. А ще двоє потрапили до рук польської поліції. Власне, ці люди, а точніше – їх поведінка під час суду та смерть вчинили радикальний переворот у свідомості тодішнього українського суспільства на землях, окупованих Польщею. Саме їм Україна може вповні завдячувати своєю гордою поставою під час найстрашнішої зі світових воєн і, мабуть, частково – своєю теперішньою незалежністю. Поясню чому. Смерть двох бойовиків Василя Біласа і Дмитра Данилишина вперше поставила крапку над вічним українським терзанням, що таке насправді любов до Батьківщини і як її треба любити: тихо на кухні чи зі зброєю в руках.
Уперше суспільство зрозуміло, як мають жити і вмирати люди, які хочуть бути щасливими на своїй рідній землі. І чи не вперше у вир боротьби за волю України потрапили всі як один, від малого до старого. Зрадників та тих, що боялись, були одиниці. Власне, кінець 1932 року дав старт неймовірній національній жертовності українців. У той час, коли знекровлену, окуповану більшовиками частину України, втоплену в крові гайдамацьких повстань, дожирав скажений голод, на заході, ніби перехоплюючи прапор боротьби, бралися за зброю.
Обох хлопців як ворогів польської держави було засуджено на смерть. І це логічно. Та дикості всій цій ситуації додавало те, що видані поліції вони були саме українськими селянами з чисто патріотичних міркувань. Влада пустила брехливий поголос, і люди затримали бойовиків, свято вірячи, що вони пограбували якусь українську установу. Коли правда вийшла на світ, уже було занадто пізно. Не один рвав на собі волосся за цей вчинок, почуваючись справжнім Юдою. Але справа потребує жертв. І подальша історія чітко довела, що вони були виправданими. Принцип "моя хата скраю" враз вивітрився з українських голів, і вся Західна Україна стала як один моноліт працювати на визволення Батьківщини. Це вже згодом була створена кількасоттисячна УПА, яка без жодного запілля десятки років вела нерівну боротьбу з усіма окупантами України. Це вже згодом цілі регіони йшли до лісу, стискаючи зброю, і доводили світові, що в словнику українця немає слова "капітуляція"… А спочатку був Городок і смерть двох бойовиків. Нині можна цинічно сичати в їх бік і сипати всеможливими більшовицькими побрехеньками. Психічно хворих ніколи не бракувало. Комусь аж до сьогодні подобається відчувати на собі зашморг московського аркана, і з цим нічого не вдієш. Але герої не потребують ні доказів, ні виправдань. Їхній вчинок назавжди записаний у величні аннали української історії.
Що зазвичай каже людина після того, як зрозуміє, що жити їй залишилось кілька годин? Не знаю. Але те, що сказав Дмитро Данилишин, який протягом усього слідства мовчав, чітко усвідомлюючи, який буде вирок, змусило здригнутися навіть польських суддів. "Я знаю, що на мене чекає. Я був і є до всього готовий. Тільки шкодую, що не зможу далі працювати для добра нашої неньки України!".
Звісно, для типа, який думає про те, як стирити чужі гроші або яку ковбасу краще купити, такі слова нічого не важать. Але людину, в якій залишилось хоч трохи людського, вони не можуть не пройняти.
23 грудня о 6.30 засуджених вивели на тюремне подвір’я. Стоячи на ешафоті, Данилишин заявив: "У цій хвилині я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже шкода, що я можу лише раз померти за Україну!". Коли тіло бойовика повисло на шибениці, дивним чином заспівали пташки. Такого просто не могло бути – у грудні в шалений мороз співали пташки! Василю Біласу кати не дали договорити. "Хай живе Укр..." так і залишилось витати в морозяному повітрі. І цієї хвилини у всьому Львові у кожній церкві задзвонили дзвони. Усі українці, мешканці древнього княжого міста, від старого до малого, молилися за душі своїх героїв. Дзвони не змовкали увесь день. У кожному українському селі правили панахиди, і польська влада навіть не ризикнула втрутитись.
Можливо, хтось скаже, що часи героїзму давно минули. Нині інший час, люди більш прагматичні, і їм немає діла до всілякої романтики. Хай так. Але справа не в романтиці, а якраз у прагматизмі. На що здатна зграя безпринципних здичавілих голодних псів? Не знаєте? Дивіться уважно телевізор. А на що здатна орда, яка залишає після себе лише спалену землю... На те саме. Наше майбутнє – це всього лише продукт нашої теперішньої життєдіяльності. Наскільки воно буде приємним, залежить лише від нас. Подобається бути роздертим та розтоптаним – ваше право. Бажаєте бути святим – будь ласка...
Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять