Historia est magistra vitae!

Кажуть, розумний вчиться на чужих помилках, а дурень – на власних.

Можливо... Але я не знаю таких розумників. Припускаю, що вони існують, і їх – безліч. Але, на жаль, не в моїй країні. Тупість – ознака нашого часу. Тупість, і ще раз тупість

Наприкінці минулого року під час 35-ої сесії ЮНЕСКО офіційно підтвердила висновки українських науковців і визнала, що датою заснування Софії Київської можна вважати 4 листопада 1011 року. А отже, наступного 2011 року весь культурний світ і ми з вами святкуватимемо 1000-річчя нашої ледь чи не найбільшої святині. А якщо точніше, то світ точно святкуватиме, а от чи ми – це ще питання. У чім проблема? Як завжди: в людському факторі.
Річ у тім, що донедавна, за даними, наведеними в "Повісті минулих літ", датою заснування Софії вважали 1037 рік. Усе було б нічого, якби українські науковці два роки тому не знайшли на стінах Софії старовинні написи-графіті. Власне, вони й стали приводом засумніватися в правдивості літописного датування.
На написах чітко подано дату 1022 рік. Почали шукати і віднайшли ще кілька написів, датованих до 1037 року. Взагалі, за словами дослідників, схожих графіті в соборі – тисячі. Від учнівських (за часів Київської Русі у соборі була школа) – до цілком дорослих, писаних на замовлення княжої родини. Написи зроблено вже на готових фресках, а отже, для правильного датування віку собору від цієї дати треба відняти ще час, необхідний для зведення та оздоблення. А це – не менш як десятиліття.
Звідки ж узялися написи 1022 року, якщо собор збудовано лише в 1037-му? Може, містифікація? Зовсім ні. Виявляється, мала місце звичайнісінька фальсифікація. Не звинувачуватимемо нашого славетного літописця в нечесності, але мусимо засумніватися в правдивості викладених у його "Повісті…" фактів. І от чому. Річ у тім, що Нестор як людина розумна не ризикнув писати всю правду-матку лише з любові до справедливості, а повівся як справжній "історик-кон’юнктурник", яких у нас хоч греблю гати. Він історію творив, а не документував. Свою "Повість…" писав так, щоб нікого не образити, принаймні тих, хто сидів на княжому престолі. Зі свободою слова тоді, самі розумієте, було сутужно, могла й голова з плечей злетіти. Розумні історики вже давно запідозрили Нестора в такому собі довільному трактуванні подій. Надто вже багато суперечностей і доволі суб’єктивного висвітлення.
Але повернімося до Софії. У "Повісті минулих літ" будівництво Софії приписують князю Ярославу. Швидше за все, це зроблено йому на догоду. Адже інші джерела цього не підтверджують. Натомість існують дані, що аж до XVIII століття офіційною датою освячення Софійського собору вважали 1011 рік. Цю дату зазначено і над центральним входом до Софії Київської. Відповідний напис зробили в храмі за розпорядженням митрополита Петра Могили в першій половині XVII століття.
Зрозуміло, що такі розбіжності в датуванні не могли не зацікавити істориків. Було проведено ретельні дослідження, і на сьогодні науковці вже цілком мотивовано можуть стверджувати, що датою заснування Софії з певністю варто вважати все-таки 4 листопада 1011 року. Саме тоді відбулося освячення місця під будівництво. А 11 травня 1018 року освятили престол вже побудованого та розписаного храму. Завідувач відділу національного заповідника "Софія Київська", професор Надія Микитенко, стверджує, що будівництво храму, як підтвердили дослідження, розпочав не Ярослав Мудрий, якого досі вважали будівничим святині, а ще його батько, Володимир Великий. Ярослав лише завершив розписи та освятив Софію.
Здавалося б, такому відкриттю слід радіти. Слід, але ми цього робити не вміємо. Жодна наукова установа світу, жоден знавець візантології не спростував відкриття. Єдиний, хто скептично про нього відгукнувся, – наш рідний Інститут археології на чолі з беззмінним своїм начальником – академіком Петром Толочком. Що цікаво, спростувати нове датування великим інститутським науковцям не вдалося і, швидше за все, не вдасться, але визнати його вони також не можуть. Нова дата – це не просто інші цифри, які треба внести в підручники та довідники. Нова дата заперечує весь сенс їхньої багаторічної діяльності на благо "совєцької" історії. Скільки книжок, монографій, докторських і кандидатських треба буде викинути як непотріб, якщо виявиться, що все це – правда. Нова дата – це прецедент, це така собі тріщина в фундаментах радянського міфу, який потягне за собою нові тріщини і зрештою розвалить його на дрібні кавалки. Хіба ж можна це допустити? Вся ця братія творила його впродовж майже століття, чесно відробляючи гроші більшовицької партії. Для більшості цих великих вчених на чолі з не менш великим академіком історія України ще й досі починається з Київської Русі – колиски "трьох братніх народів". Усе, що було до того, серйозно не сприймають та ігнорують. Петро Толочко й досі вірить у ці московські фантазії. І я мав нагоду не так давно в цьому пересвідчитись саме в прес-центрі "Главреда" на одній із прес-конференцій. Він і досі готовий робити все, аби вислужитись перед "старшими" братами й не дати розвиватись українській історичній науці. Уже навіть самі росіяни кажуть, що "колиска" – це дурня, а вони – ніякі не слов’яни, а українські вчені вперто й наполегливо втілюють у життя лінію партії, що давно спочила.
Можна було б не заглиблюватись у ці не надто привабливі нетрі наукового світу, якби вони зовсім не стосувалися нашого сьогодення й нашого майбутнього. Але... Мусимо констатувати, що історія України на сьогодні – це все ще міфи, створені штучно й так само штучно вбиті в голову українському обивателю чужою окупаційною пропагандистською машиною. Розвіяти їх не вдалося навіть за роки незалежності. І не з тієї причини, що нема кому і чим. А з причини банальної. Бал далі правлять творці міфів, і саме вони – біля керма науки.
Жодна незалежна держава ніколи не дозволила б собі такого глуму над власним минулим. Навіть Білорусь, яка, здається, досі хворіє на "совєцький" синд¬ром, і та вперто й наполегливо вичищає свою історію від усілякого непотребу. І тільки ми живемо чужими байками. Може, через те ми й досі бовтаємося в лайні та ніяк не знищимо в собі раба? Може, тому люди, які ледь не вимерли від голодомору, досі ніяк не оговтаються від рабської любові до своїх убивць? Може, саме тому наші пам’ятники розвалюють і нищать мародери? І саме тому все та ж Софія Київська ризикує втратити статус пам’ятки ЮНЕСКО через руйнівну забудову її околиць. Можливо, через таке ставлення нам невдовзі взагалі не буде що показати світу.
Кілька днів тому депутат від Партії регіонів (не буду називати його прізвища), коли в парламенті порушували питання щодо статусу Києво-Печерської лаври, в інтерв’ю одному з телеканалів заявив, що не дозволить переписувати історію і руйнувати народну пам’ять. Цей знавець минулого добазікався до того, що, виявляється, Печерську лавру збудували монахи Московського патріархату, і тільки вони можуть зберегти її цілою та неушкодженою. Якби цей дядя вчив історію не лише з радянських фільмів, а ще й з інших джерел, він би, певно, знав, що коли будували Лавру, по Москві ще ведмеді бігали. Але він цього не знає і знати не хоче. Не хоче він знати й того, що монахи Московського патріархату в принципі не здатні будь-що зберегти, бо їхнє завдання в Україні полягає зовсім у іншому – в підтриманні й пропагуванні все того ж штучного імперського міфу. І прикладом цього можуть слугувати не лише зруйнована лаврська брама й побудована на її місці жалюгідна копія, а й тріщини в печерах, де лежать мощі наших, а не московських, святих. Прикладом може послужити й один із найстаріших українських монастирів у селі Лядовій на Вінниччині, заснований самим Антонієм Печерським, де все ті ж монахи доруйнували рештки печер, які не знищила більшовицька влада, і збудували новий храм так, як їм схотілося, ігноруючи будь-які історичні та естетичні правила.
Перелік можна продовжувати. Але проб¬лема – набагато глибша, ніж здається. Не знаючи своєї справжньої історії, ми приречені бути підневільним народом, приречені знову й знову повторювати старі помилки і наступати на одні й ті ж самі граблі. Бо парадокс полягає в тому, що незнання абсолютно не рятує ні від помилок, ні від їх наслідків. Якби наші вершителі доль хоч трохи знали історію свого народу, я певен, вони б зовсім по-іншому поводили себе з цим народом. І не тому, що він на те заслуговує, а тому, що він надто й надто особ¬ливий. Чим? Погортайте принаймні шкільні підручники – і ви зрозумієте. Усе це ми вже проходили. І "братків", і "бєспрєдєл", і олігархів, і рекет, і продажних суддів, і недоторканних ледарів, і ще всякий непотріб. Але коли в руках раптом опиняється шабля чи обріз, тоді вже жодна байка не рятує. Ні охоронці, ні замкові стіни, ні броньовані джипи не мають жодного значення. Абсолютно жодного. Бо навіть в українців терпіння має свою межу.
Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять