Галина Пагутяк: "Література – це територія гуманізму"

Цьогорічну лауреатку Шевченківської премії часто порівнюють із Ольгою Кобилянською. Це вона свого часу спровокувала заміни голови комітету найвищої державної нагороди України в галузі літератури та мистецтва.

Галина Пагутяк – автор із власним космосом і з власним хаосом. Вона, усупереч переконанню, що в українській літературі повноцінного горору бути не може, пише готичні романи. Зовні це тиха, спокійна жінка. Але послухавши її, розумієш, що є ще в Україні справжні письменники – ті, які пишуть, а не тільки піаряться. -- "У рідному Дрогобичі моїх книг не беруть у книгарні…" Пані Галино, ви якось сказали, що стосунки зі Львовом у вас не складаються – буцімто нічого доброго ви від львів’ян не бачили. Досить дивно таке почути від людини, яка стала успішною письменницею саме на Заході України. Що ж сталося? Що ж тут дивного? Я ненавиджу фальш, лицемірство й зарозумілість певної категорії галичан, зокрема літературної номенклатури. Ви скажете, що це є повсюди, але кумівства і намагання використати тебе з корисливою метою у Львові все таки більше. Принцип "ти мені – я тобі" тут побутував завжди. Про професійну заздрість я вже мовчу. Мене від цього просто нудить. Знаєте, мої перші п’ять книг були видані у Києві. Прийняли в Спілку письменників мене теж у Києві, бо у Львові обов’язково "зарізали" б. Тут і зараз мені нічого б не світило, якби не видавництво "Піраміда". Особлива дяка Василю Ґабору з його "Приватною колекцією". Інші – обдурили б, як це вміють деякі видавництва. Тож я не львівська письменниця, а українська. Всі з середовища творчої інтелігенції, хто міг, давно подалися до Києва… Хоча краще було б навести лад у своїй хаті. Із премією мене привітало лише кілька львівських письменників, моїх друзів. Спілка ж відбулася телеграмою, бо цього вимагає протокол. Мене жодного разу не запросили земляки у Дрогобич, не дали зустрітися зі студентами. Моїх книг не беруть в дрогобицькі книгарні – за ними люди їздять до Львова. Та як же мені було приємно отримати вітання з села Залокоть, де я народилась, від сільської громади! У квітні я збираюсь подарувати десятьом сільським бібліотекам, що довкола Урожа, набори книг з "Приватної колекції"Василя Ґабора. Утім, я себе почуваю комфортно серед львівської молоді, й до нікого з галичан не маю претензій, хоча найбрудніші плітки й міфи про Галину Пагутяк йшли саме від них. Коли людини не видно, про неї вигадують різні неймовірні речі. Розумію, що це не сподобається багатьом, але скільки доль було колись понівечено отаким зневажливим ставленням. Чи можна сказати, що західноукраїнська література має якийсь свій, відмінний від літератури центральної, східної України, Буковини, Криму, Бесарабії, дискурс? І чи можна стверджувати, що західноукраїнські письменники скоріше "рухаються" в Європу (зокрема і через те, що їх більше перекладають мовами ЄС)? Я не знаю, що таке дискурс й остерігаюсь цього слова. Рух до Європи, як Ви кажете, відбувається завдяки літературному туризму. Нічого страшного в цьому нема. Зрештою, раз державі начхати на власний престиж, як-небудь рухатися все ж потрібно. Утім, що таке Європа і який зміст вкладають у це слово? Існують загальнолюдські вартості, частиною яких можуть стати вартості загальноєвропейські. Або не стати. Залежно від того, хто є їхнім речником. Якщо це письменник, який втішається лише самим фактом, що його переклали й видали в Західній Європі, який вийшов на потрібних людей і знайшов собі літературного агента, то він повинен ще й здивувати іншомовного читача як представник великої української літератури, відкрити перед ним інший світ. Це – його місія. А не писати уніфікованою вбогою мовою про якесь нецікаве уніфіковане вбоге життя, як правило, своє власне. Як сказала колись пані Галя-Ганна Горбач, укладаючи антологію української літератури: "У нас такого свого вистачає". Дякувати Богу, що ми одразу розпізнаємо письменника з Галичини, Закарпаття чи Наддніпрянщини. За особливостями мови насамперед. Важливо лише володіння ним цією мовою. Якось я редагувала переклад одного роману. Мене попередили, щоб я не вставляла галицизми. Нема проблем! Читаю переклад, а там: "Шляк би тебе трафив". Або в одному видавництві мені заявили, що східний читач не розумітиме моєї мови. Коли я видала "Слугу з Добромиля" зі словничком, дехто обурився, мовляв, і так усе зрозуміло. Але коли спитати таких знавців, виявляється, що вони неправильно тлумачать деякі діалектні слова. Найгірше буде, коли всі писатимуть однаково, щоб легше було перекладати англійською. А проблеми у нас, українців, все ж таки спільні. -- "З правозахисниками спілкуватися цікавіше, ніж із колегами по перу…" Протиставлення Захід/Схід можна помітити в декількох Ваших творах. Уже сама назва Ваших романів "Писар Західних Воріт Притулку" і "Писар Східних Воріт Притулку" відсилає до цієї опозиції. А в романі "Урізька готика" є мотив блукання головного героя між Сходом і Заходом. У зв’язку з цим питання: скільки у ваших текстах східного і скільки західного? І чи треба взагалі протиставляти ці дві сторони світу? Що буде посередині, між ними? Україна? А що такого дивного, коли ми розрізняємо захід і схід сонця? Насправді я нічого не протиставляю: це просто даність. Ми всі проходимо шлях зі Сходу на Захід, шлях життя від народження до згасання. Блукати між Сходом і Заходом – означає просто заблукати. Україна так само має свій Захід і Схід, як і кожна людина. Я чудово розумію, що ви маєте на увазі, і тому відповідаю таким чином: світ насправді цілісний і різноманітний. Принаймні, я таким його бачу. Крім романів, казок і оповідань, ви пишете також есе та публіцистику. Останнім часом жанр есе набуває в Україні популярності – як серед авторів, так і серед читачів. Яке майбутнє пророкуєте українській есеїстиці? В есеїстиці дуже помітна фальш і рівень інтелекту автора. Я тішуся, що есеїстика в Україні розвивається дуже жваво. Я сама написала кілька великих есе, а потім раптом почала писати щось таке невеличке, середнє між новелою й есе. І Вже Василь Ґабор видає книгу моєї малої прози, де є і давні оповідання і щойно написані бліц-есе. Проблема цього жанру полягає в тематиці. Українські автори не завжди розуміють, що есеїстика – жанр, близький до філософського трактату і вимагає вміння мислити незалежно й самостійно. Та все одно мені подобаються есе, наприклад, Степана Процюка. Гадаю, що їх недооцінено критикою. Окрім літературної діяльності ви працюєте ще й у правозахисній організації... Еге ж, працюю. З біженцями. Співпрацюю також з Міжнародною Амністію. Це відповідає моїй потребі в рівності та справедливості. Мені набагато цікавіше спілкуватися з правозахисниками, аніж з колегами по перу. Таким чином я розширюю межі власної свідомості. Мені здається, що письменник, який сіє расову ворожнечу, поділяє людей на нижчих і вищих, не повинен взагалі існувати. Література – це територія гуманізму. Я ціле життя втікаю від довкололітературної діяльності, намагаюсь поменше потрапляти на очі ділкам від літератури і хворим на манію величі. А що то за історія була з сомалійцями? Було п’ять юнаків-сомалійців, які шукали притулку. Мене особисто просив зареєструвати їх в себе (не поселити) начальник міграційної служби, оскільки не вдалося їх зареєструвати деінде. Мені за це не платили. Хлопці мешкали в Києві, але до мене кілька разів приходила міліція. Я поскаржилася на такі дії правоохоронців. Це питання навіть розглядали на Верховній Раді з подачі Комітету із захисту прав людини. Проте зареєструвати – найменше, що я могла зробити. Мої колеги роблять набагато більше. -- "Прилучаю до української літератури авторів із Донецька"Відомо також, що Ви вишукуєте в Мережі російських авторів на свій смак і перекладаєте їх українською. Хіба у нас і так недостатньо в крамницях російської книжкової продукції? Ну, це вже схоже на виклик! Я перекладаю російські тексти, написані росіянами, чеченцями, українцями, татарами, євреями, бо мені подобається перекладати їх українською мовою. І їм подобається. Дехто, до речі, також почав перекладати українські тексти. Петро Яценко, на сайті якого я зробила Колекцію російської прози, не питав, для чого я це роблю. Він одразу зрозумів, яка з цього велика користь для всіх нас. Я перекладаю талановитих авторів, часом початківців, бо розуміюся на справжній літературі. Було б дивно, якби я взялася перекладати якусь дешеву попсу. Для авторів – це сигнал, що їх оцінили. Переклали на іноземну мову. Можна перекладати за гранти, а можна робити це безкорисливо, з любов’ю. Переклавши автора з Донецька, я прилучаю його до української літератури, а не залишаю на смітнику. Я відчуваю, як на сайті Проза.ру, що насправді є міжнародним, зросла повага до українців і до їхньої мови. І ніхто не питав з них, навіщо я це роблю. А політичні хуртовини мене не обходять. Автор із Нікополя Віталій Щербаков переклав російською мій роман "Урізька готика" і розсилає переклад по цілому світу, а потім надсилає мені відгуки. І його теж ніхто не питає, навіщо він це робить. Яке щастя, що ми тепер можемо спілкуватися з цілим світом он-лайн! Можу сказати, я жодного разу не наштовхнулася на спротив чи нерозуміння з боку авторів – усі з радістю погоджувалися і давали посилання на мій переклад на своїх сторінках. Одна дівчинка в чаті поставила вам запитання, чи не було ідеї перетворити книжку "Королівство" на комп’ютерну гру. Як ви вважаєте, що краще – коли книжка стає грою чи коли гра стає книжкою або фільмом? Думаю, краще хай дитина сидить за комп’ютером і пізнає світ через Інтернет, аніж п’є пиво чи курить травичку. Ножем можна вирізати з дерева іграшку, а можна зумисне поранити. Так само й з Інтернетом. Він дуже допомагає мені в роботі. А з "Королівства" можна зробити гру, безперечно. Це не так складно, як зняти фільм. Тобто не так дорого. На жаль, я не вмію цього робити. Як Ви почали писати. Чи пригадуєте момент, коли свідомо написали щось – не бавлячись, а серйозно? До мене воно прийшло як одержимість, нізвідки, відколи я почала бачити, у сенсі "видіти". Відколи я відчула, що слово це справді зброя й інструмент. Мені пощастило, бо я шукала в книгах задоволення своїх духовних потреб й хотіла, щоб і мої книги служили тій самій потребі. Читання класики виховує не лише добрий смак, не лише є орієнтиром для початківця, а й стимулом до самовдосконалення. Вміти добре писати і любити тих, для кого ти пишеш – це був мій єдиний шлях, й іншого бути не могло. Я відчуваю вібрацію мови пальцями і вважаю себе одержимою, обраною моїм таємничим володарем, який є повсюди. Це так просто для мене. І це так страшно, коли йдеться про твоє коротке людське життя. -- "Маю дар змінювати реальність словами" Чому Шевченківську премію вам дали саме за "Слугу з Добромиля"? Адже це роман вже кілька років як вийшов. Мені здається, що Шевченківська премія присуджується за всю творчість, і особливо немає значення, за який саме твір. Якщо усі читатимуть "Слугу з Добромиля" лише тому, що цей роман відзначено Премією, або ж не читатимуть саме з цієї причини, то це навіть якось несправедливо. Сама я не купуюсь на рекламу чи якісь відзнаки й дуже вимоглива до того, що читаю. Унікальність "Слуги" в тому, що його можуть читати всі: діти й дорослі, невибагливі читачі й інтелектуали. Цю книгу надсилають рідним до Італії, бо вона не викликає відчаю і здатна підтримати в тяжку хвилину. Роман не про опирів, а про безмежну відданість і любов. "Слуга не може загинути", – каже один з персонажів. Чому? Бо він має нас за людей, а не за бидло. Ось ця ключова фраза зачіпає основи нашого буття. Ні ви, ні я, ні ті жінки, що миють туалети чи працюють на конвейєрі десь у Західній Європі, ніхто не хоче бути приниженим і упослідженим, чи не так? Можна про це написати якусь агітку, а можна розповісти захоплюючу казкову історію. Утім, вважаю, що для експертів та журі Комітету було важливо, як це написано, тобто художні якості твору. А термін давності, згідно Статуту, ще не настав. На останній прес-конференції у Києві ви вразили мене розповідями про вампірів і Дракулу. Але ви на вампіра не схожі, хоч і походите з роду Дракули. Як ви відчуваєте у собі цю спорідненість з давнім родом? Ніколи не хотілося скуштувати крові? О, а тепер можна й покепкувати наді мною? Усе насправді серйозніше. Я походжу з роду молдавських господарів Басарабів, династії, що правила вісім століть. Серед них були і особливі люди – стригої. У Мірчі Еліаде є розвідка про цю таємничу расу віщунів, наділених особливою енергетикою. Щось схоже на карпатських мольфарів, хоча й не зовсім. Стригої мали якийсь ген, що передавався з покоління в покоління. Їх не лише боялись, а й поважали. З прийняттям християнства цю окремішність почали приховувати. Нічого жахливого в стригоїне було. Вони відчували зв’язок з духами природи й були надчутливими. Вони не спали з розплющеними очима. А це викликає в звичайних людей страх. Звичай пити кров для поновлення втраченої енергетики дуже давній й містичного в ньому немає нічого. Я радше вегетаріанка, коли хочете знати. Обвішувати себе амулетами й підсипати комусь до страви зілля, й бурмотіти при цьому заклинання – це все гра на публіку, піар. Мені це смішно. А от змінювати реальність словами – такого не навчишся. Це – дар. Премію вам виписали на прізвище Москалець. Це прізвище Вашого колишнього чоловіка, Костя Москальця. Чи тяжіє над вами це ім’я? І як Ви оцінюєте творчий доробок, пов’язаний з ним? Москалець – моє прізвище за паспортом. Прізвище як прізвище. Жоден з моїх творів не був під ним опублікований. Якщо Ви маєте на увазі, що прізвище змінює долю, то таке трапляється лише, коли людина вдається до самогіпнозу. Страшна річ оцей самогіпноз. Я ціле життя з ним боролася, доки не зрозуміла, що я частина цього світу, і він не може завдати мені шкоди, заподіяти зло. І тепер мені так спокійно на душі. Душевний спокій – це те, до чого я завжди прагнула.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров

Все новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять
Подписывайтесь на наш
канал в Telegram
Узнавайте первыми все
самое важное и интересное
Подписаться