Душа болить

Якщо говорити про душевне здоров’я нації, маємо добру новину: українці не стали більше хворіти на шизофренію чи маніакально-депресивні психози.

Попри кризу економічну та перманентну політичну. Бо криза тут, власне, ні до чого. Вся справа в головах, а точніше – у мозку. А мозок сучасної людини є таким самим, як і за часів єгипетських фараонів. Він складається з мільярдів нейронів і зрозумілий ученим не набагато краще, ніж тисячі років тому. Отримуючи у 1963 році Нобелівську премію, нейрофізіолог Джон Еклз у традиційній промові говорив не про науку. Навіть більше: він оперував "неправильними" поняттями, які викликали тоді велике обурення радянської преси. "Я змушений вважати, що існує дещо подібне до надприродного витоку мого унікального духу і моєї унікальної душі. Ідея надприродного творення допомагає мені уникнути недолугого висновку про генетичне походження мого унікального "я"", – казав Еклз

Коли мозок працює "понаднормово" Тож, як сказав би Сократ, я знаю тільки те, що нічого не знаю. Звісно, поступово відбувається розширення нашого пізнання про те, чим є природа людини. Якщо раніше студентів-медиків навчали, що виразка шлунка – хвороба психосоматична, то тепер популярну тезу про те, що "всі хвороби від нервів", дещо переглянули. Зокрема, вважається, що виразка є хворобою бактеріального походження. Про це зробили висновок японці, вказавши на збудника – "заразу" під назвою "хелікобактер пілорі". Те, що сьогодні вчені знають про людський мозок, дає їм право і можливість у той чи інший спосіб "ремонтувати" його неполадки. Проте не виключено, що не далі як за пару десятиліть нинішні методи лікування викликатимуть категоричне неприйняття. Бо виявиться, що сьогодні ми лікували щось зовсім не те, зовсім не так і зовсім не там, де треба було.
Булгаковський Шариков у "Собачому серці" говорив про себе: "Психика у меня добрая". Насправді ж психіка – передусім "річ" тонка, тендітна і незрозуміла. Від того, "добра" вона чи "зла", залежить, приміром, чи здатен один індивід убити іншого – чи то обдумано і цілеспрямовано, чи то у стані афекту. Або ж, навпаки – не вбити за жодних обставин, навіть якщо перед тобою твій ворог, який нападає на тебе зі зброєю в руках. Серійних убивць та ґвалтівників, які потрапляють до рук міліції/поліції, а відтак – на лаву підсудних, у більшості випадків визнають такими, що здатні відповідати за свої вчинки і нести покарання. Але чи можна вважати їхню поведінку нормою? Не з точки зору моралі, а з точки зору медицини.
Поняття норми у психіатрії є, по суті, ілюзорним намаганням структурувати довколишній світ. По один бік осі координат маємо цілком безнадійні випадки: ідіотія – третя, найтяжча (після дебільності та імбецильності) стадія олігофренії, коли відсутні мова і мислення, коли пацієнт не здатен навіть на те, на що здатні тварини – самостійно приймати і пережовувати їжу. По інший бік – адекватне життя звичайних людей, пересічних громадян. Посередині – величезна лакуна того, що не має чітких дефініцій. Посередині – група недуг, частина яких також тяжіє до одного "краю", а решта – до іншого. Скажімо, шизофренія – тяжка хвороба, яка не конче означає втрату рівня IQ. Серед шизофреників – відомий математик і економіст Джон Форбс Неш, лауреат Нобелівської премії 1994 року (він народився у 1928-му і живий донині). Окрім шизофренії, існує цілий "букет" інших розладів – психозів та неврозів, тих-таки депресій, які сприймаються уже не як хвороба, а радше як "поганий настрій", реакція на підвищення тарифів ЖКГ, програш улюбленого кандидата на президентських виборах абощо.
Між нормою і патологією "зависає" також проблема згаданих вище злочинців. При описі їхньої поведінки оперують немедичними термінами: "характер", "середовище", "вплив". Але які зміни відбулись у мозку людини, здатної, скажімо, вбити, розчленувати труп, заховати частини тіла, а потім повернутись додому і пити пиво перед телевізором, – цього вчені не знають. Вони "розбили" мозок на зони, з’ясували, яка з них відповідає за сексуальний потяг, яка – посилає сигнал про те, що час прий¬мати їжу. Проте механізми, які запускають наші вчинки, наші любові і ненависті, агресії та апатії, лишаються "поза зоною досяжності". Навіть попри те що в усьому світі щорічно виділяють сотні й сотні тисяч доларів на дослідження в галузі психіатрії, а фахівці роблять відкриття і запатентовують нові препарати, в глобальному плані людський мозок залишається таємницею за сімома печатками.
Млявоплинної вже немає – аутизму немає ще Якщо ж перевести проблему зі сфери загальних "размишлізмов" у більш прикладну площину і почати розмову про те, якою конкретно є картина психічних хвороб і розладів в Україні, то тут слід врахувати конкретні моменти.
Передусім варто зазначити, що Україна лише позаминулого року запровадила у себе загальноприйняту класифікацію хвороб. На практиці це означає, наприклад, що у нас ще немає дітей, хворих на аутизм чи гіперкінетичний синдром. Тобто насправді вони, звісно, є. Але їх немає у статистичних зведених даних. Міністерство охорони здоров’я досі оперує узагальнюючим терміном "розумова відсталість", під який можна підігнати практично все. Тому дані, що відображають кількість хворих дітей, є практично незмінними: з 2005-го по 2009 рік на обліку у психіатра перебувало сім – сім з половиною сотень розумово відсталих непов¬нолітніх на кожні 100 тисяч населення. Міністерство праці та соціальної політики, у свою чергу, наводить дані щодо кількості спеціалізованих інтернатів у країні: на сьогодні функціонують 56 дитячих закладів. У них перебувають юні громадяни з "помірною" і "тяжкою" розумовою відсталістю, але що конкретно розуміють під цим – ніхто не уточнює.
Як зазначає в коментарях "Главреду" відомий український психіатр Семен Глузман, картина психіатричних захворювань, у принципі, залишається незмінною. Україна не в гіршому і не в кращому становищі, ніж Велика Британія чи князівство Монако. Там така сама статистика, як і у нас. Якщо говорити про шизофренію, то це приблизно 1,5 відсотка всього населення. Але специфічна радянська медицина, успадкована незалежною Україною, упродовж тривалого часу не завдавала собі клопоту щодо реагування на нові реалії. Тому розумова відсталість на наших теренах є, а от аутизму (як і сексу в СРСР) – немає.
Натомість радянська психіатрія ще за часів сталінсько-брежнєвського маразму затаврувала себе винаходом так званої "млявоплинної" ("вялотекущей") шизофренії, назву якій дав академік Андрій Снєжнєвський. Цікаво, що сучасні джерела заявляють категорично та безапеляційно: Снєжнєвський розробив концепцію "вялотекущей" під керівництвом КДБ для боротьби з тодішніми дисидентами. Насправді не все так просто, зазначає Глузман. Снєжнєвський щиро вірив у науковість своїх висновків, це вже згодом у вузькому колі його молодші колеги з неприхованим цинізмом жартували: "Що таке млявоплинна шизофренія? Це коли галюцинацій немає, марення немає (базові ознаки хвороби. – Авт.), а шизофренія є".
Хай там як, але на сьогодні більш-менш осмислені дані щодо кількості хворих в Україні можна отримати лише в тому разі, коли йдеться про нарко- та алкозалежних. Подібні пацієнти не можуть вважатися психічно хворими людьми, хоча будь-яка залежність трактується як відхилення від норми. Навіть у випадку з наркоманами ми отримуємо не лікарську статистику, а міліцейську хроніку: дані від МВС пов’язані не з реальним станом речей, а з кількістю приводів у міліцію, зафіксованих випадків вживання зілля. Що ж до Міністерства охорони здоров’я, то тамтешні дані напряму залежать від звернень громадян. Тож якщо з десяти наркоманів до медичної установи завітає всього один – це і буде зафіксовано у відповідних документах.
На сьогодні в Україні, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, налічується близько 290 тисяч ін’єкційних наркоманів. На офіційному ж обліку у наркодиспансерах перебуває 85 тисяч хворих – це вже дані Науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркоманії. Частина ін’єкційних наркоманів віддає перевагу опіуму та героїну, однак ці речовини доволі дорогі, тож більшість вживає витяжку з макової соломки. Щорічно кількість наркоманів в Україні зростає, за даними експертів – приблизно на 10 відсотків. До того ж наркозалежні громадяни дедалі молодшають – вік, у якому починають вживати наркотичне зілля, становить тепер 13–15 років.
Окрема тема – суїциди. Міркувати над тим, зросла їх кількість чи ні, доволі проблематично. Слід врахувати наші вітчизняні реалії: самогубством дуже часто прикривають убивство. Якщо, скажімо, волоцюга не поділить щось із "товаришем" і отримає від нього по голові, міліція не розслідуватиме цей злочин. Залежно від обставин інцидент з летальним кінцем представлять або як нещасний випадок, або як суїцид. І, якщо у відділку міліції під час допиту "випадково" помре підо¬зрюваний, його шанси бути проголошеним самогубцем зростають у рази.
Ясна річ, що нині на вулицях українських міст значно більше людей з ознаками тієї ж таки розумової відсталості абощо. Вони жебракують чи просто безцільно тиняються – враження таке, що подібних "калік-перехожих" значно побільшало порівняно з нещодавніми часами. Але певний відсоток покинутих напризволяще індивідів, які не здатні самі про себе подбати, був завжди. Просто за радянських часів вони перебували у відповідних закладах і не псували настрій будівничим комунізму своїм неприкаяним виглядом.
"Викачати" депресію яйцем Що ж до легких депресій, то обчислити їх кількість неможливо тим паче. Як і неможливо виміряти в кількісних категоріях людське страждання. Життя в сучасному світі загалом і в українських реаліях зокрема надзвичайно сприяє усіляким емоційним розладам. Ситуативні депресії виникають, коли людині банально бракує зарплати – навіть не для того, щоб влаштувати собі розкішний відпочинок на Канарах, а хоча б поїсти, придбати який-небудь одяг, сплатити комірне. Такі розлади аж ніяк не потрібно бомбувати антидепресантами. Чи йти в такому разі до психоаналітика? Тут кожен вирішує сам. Якщо є можливість вишкребти на такий візит останні копійки – тоді чому ні? Психолог і його родина, безумовно, будуть раді зайвим грошам.
Семен Глузман вважає, що в нашому суспільстві відсутня культура звернення до психоаналітиків – і не лише через брак грошей. На його думку, для більшості це – і незвично, і лячно, і соромно, і навіть страшно, адже ще на свіжій пам’яті досвід старших поколінь, які зіштовхувалися із застосуванням психіат¬рії як карально-репресивного апарату. Втім, у цьому питанні співрозмовник "Главреда" дещо суперечить сам собі, адже він визнає, як нескладно в Україні отримати ліцензію на відкриття тієї чи іншої психологічної контори. Тим паче, що для того, аби оголосити себе психологом, психотренером або коучем (як модно говорити нині), не потрібна медична освіта чи навіть мінімальний набір необхідних якостей та навичок – їх відсутність компенсують зв’язки в структурах, які видають відповідні дозволи.
Змавпувавши дещо із західних традицій звернення до психоаналітиків, вітчизняні цілителі душ не вийшли на той рівень, коли власним психологом можна пишатися, рекомендуючи його на світському рауті друзям і знайомим. Просторікування про "позитивне мислення" аж ніяк не наближає до практичного вирішення проблеми, зате добре висмоктує гроші з гаманця. Тим більше що на наших теренах добре прижилась інша традиція – викачувати наврочення яйцем, знімати вінок безшлюбності чи приворожувати удачу в бізнесі за допомогою тих чи інших шаманських обрядів. У цьому наша культура ближча до африканської, аніж до західноєвропейської.
Хоча, з іншого боку, звертання до "бабці", священика чи психоаналітика – виключно питання віри. Якщо молитва, одкровення на лікарській кушетці чи розбите яйце формують переконання в тому, що тепер – після необхідних маніпуляцій – усе буде добре, такі заходи слід тільки привітати. На сьогодні вчені не встановили зв’язку між розвитком інтелекту та схильністю до емоційних розладів. Навіть представник первісного племені, загуб¬леного десь на узбережжі Амазонки, йдучи до місцевого чаклуна, відчуває депресію – з тією лише відмінністю, що у його лексиконі немає відповідного слова.
Те саме стосується й минулого: схильність до хвороб властива людині як ХХІ, так і ХІ століть. Тільки тоді роль психіатричних лікарень виконували монастирі, куди йшли індивіди, погано адаптовані до соціального життя. До речі, такі особи помирали раніше за своїх здорових ровесників і не доживали до певного кола хвороб – скажімо, до того, що мовою сучасної медицини називається "атеросклеротичним психозом". На Русі з давніх-давен відомі блаженні та юродиві – теперішні "клієнти" психіатричних лікарень. У середньовічній Європі на вогнище за обвинуваченням у чародійстві йшли тисячі жінок, і справа тут не лише в тортурах, яким їх піддавала інквізиція. За етіологією, ці жінки страждали від глибокої депресії, приймаючи на себе всі гріхи світу й беручи відповідальність за посуху, яка згубила урожай, за епідемію чуми тощо.
Отже, з точки зору патогенезу за останні століття людська природа фактично не змінилася. Змінились хіба що ставлення до хворих, методи їх лікування та шляхи отримання інформації. Повертаючись до вже наведеного прикладу: оскільки у Радянському Союзі аутизму нібито й не було, батьки хворих дітей могли обирати між бездіяльністю та прокладанням усіх мислимих і немислимих шляхів на Захід, де були потрібні лікарі і де можна було придбати необхідні ліки.
Інша справа, що не кожна хвороба піддається коригуванню, зокрема й медикаментозному. Хай навіть фармакологічні компанії викидають на ринок щодня нові антидепресанти та нейролептики. Зрозуміло, що, коли мають місце "поломки" ДНК, коли одна зайва хромосома викликає синдром Дауна, цьому не зарадять ніякі пігулки. Людину із синдромом Дауна можна і треба навчити жити з її проблемою. Ясна річ, що вона не стане пілотом і не зробить відкриття в галузі ядерної фізики, але й вона заслуговує на цілком комфортні умови існування. Тим паче що такі люди здатні здобути всі базові навички: освоїти письмо і читання, адаптуватись у суспільстві. Серед них є навіть відомі на Заході актори, це Боббі Бредлов, Крістофер Берк, Блер Вільямсон, Паскаль Дюкен, Ешлі Вулф.
Україна нічого не може протиставити ані цій акторській плеяді, ані загалом цивілізованому підходу до сприйняття, лікування та реабілітації хворих із найрізноманітнішими відхиленнями від норми. Добре бодай, що на відміну від того, як було за радянської епохи, ми можемо отримувати всю необхідну інформацію і не боятися універсального тавра "розумова відсталість", яке могло б торкнутися наших близьких. Гласність, таким чином, уже на марші, але перебудова шкутильгає далеко позаду.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять