Оксана Івасюк: "Володю з країни не випустили"

4 березня видатному композитору Володимиру Івасюку виповнилося б 60 років. За 30 років життя він встиг написати 107 пісень, 53 інструментальні твори, музику до кількох спектаклів

Його "Червону руту", "Я піду в далекі гори", "Пісня буде поміж нас", "Водограй" і донині співають та переспівують виконавці як минулих часів, так і сучасних. Нині неважко оцінити, яким популярним він був за життя, і як радянська влада змушувала забути його творчість. Сьогодні багато говорять про розкриття таємниці смерті композитора. 24 квітня 1979 року він пішов з дому і більше не повернувся. Батьки відразу заявили про зникнення сина у міліцію, але жодних дієвих заходів вжито не було. 18 травня тіло Володимира Івасюка було випадково знайдено в Брюховицькому лісі під Львовом. Висновок слідства – самогубство. У це не вірять родичі, зокрема, сестра композитора Оксана Івасюк.

Пані Оксано, скільки разів "справу Івасюка" відкривали?

Якщо говорити про передісторію, то після похорону Володі велася справа у прокуратурі. Але дуже швидко її закрили. Потім на прохання наших батьків її знову відкрили – восени 1979 року, наприкінці того ж року її вже закрили. Жодних доказів, які б вказували на певних людей, не було знайдено. Після того батько неодноразово звертався всюди, куди тільки можна, – до прокурорів Радянського Союзу та України, у газету "Правда". Мама також їздила до Москви з листом добиватися перегляду справи. Це нічого не дало, і справу Володі більше не переглядали. Більше того, десять років батькам не дозволяли встановити пам’ятник на могилі брата. Це вдалося зробити лише в 1990-му. Увесь цей час надмогильна плита стояла в майстерні відомого львівського скульптора Миколи Посікіри (він є автором пам’ятника Степанові Бандері у Львові). Тоді батьки дивувалися, чому діяла така заборона, адже пам’ятник відповідав мистецьким вимогам Личаківського цвинтаря. Проте нам не давали дозволу на його встановлення – без будь-яких пояснень. Це було неймовірно жорстоко і цинічно. Могила Володі завжди була викладена квітами, за нею доглядали ми з сестрою Галиною, монашки та просто тисячі невідомих людей. Ми безмірно вдячні львів’янам за те трепетне ставлення до пам’яті Володі. Хоча декілька разів могилу хтось підпалював і руйнував. Якось вона зайнялася полум’ям під час сильного дощу. Хто ж це робив, коли на той час існувала однозначна офіційна версія – самогубство? Однак сама згадка про Володю, його творчість була десь до 1987 року під забороною. І згодом уже друзі, велике коло шанувальників намагалися повернути його пісні.

Сім’я у таку версію не вірила?

Звичайно. Але з часом батько, втративши надію щось змінити, бо нічого ні від кого не міг добитися, почав впорядковувати твори Володі. Потім і сам написав цикл поезій "Елегії для сина" та книгу "Монолог перед обличчям сина", яка досить важко йшла до читача – спочатку її видали в неповному варіанті у періодичних виданнях. Минуло десять років, і у 1989-му почався фестиваль "Червона Рута". Він сколихнув народ. Це був другий масовий протест після похорону Володі, потужний пісенний мітинг-бажання незалежності України. Одночасно багато молодих людей показали, що прагнуть відкритості української пісні та мріють про незалежність. Однак питання причин загибелі Володі порушувалося лише у документальних фільмах, есе та журналістках розслідуваннях. Та й наприкінці 1990-х не дуже вірилось, що буде проведене об’єктивне розслідування.

За яких же обставин Генпрокуратура знову взялася за справу?

У жовтні 2008 року лікар, професор Ярослав Ганіткевич від імені львівської інтелігенції звернувся до моєї сестри Галини з питанням відновлення справи про вбивство Володі. Ці люди прагнули знати всю правду та запропонували спробувати офіційно переглянути справу. Це прохання також підписали львівський професор Ярослав Дашкевич, професор Лариса Крушельницька, письменник Ігор Калинець і моя сестра від імені родини. Невдовзі ми дізналися, що прокуратура відкриває справу 26 січня. Ініціатива львівської інтелігенції свідчить, що люди хочуть знати правду про цей складний період української культури.

Чому вони вирішили зробити це тільки зараз?

Заклики і звернення лунали і раніше. Наприклад десь на початку 90-х років редактор львівського телебачення Люба Козак затребувала у прокураторі справу, яка була у Києві, і створила фільм-журналістське розслідування "Мереживо його доріг". У 1993 році був ще один фільм Софія Кохмат, до якого було залучено свідчення багатьох друзів. І всі, хто брав участь у цих проектах, ще тоді вказували на необхідність перегляну справи Івасюка. Однак, в Україна останнім часом прагне серйозно осмислити порівняно недалеке минуле й фактично опрацювати його – ввести в контекст власної історії. Адже це минуле було не тільки трагічним, а й дуже романтичним, що підтверджується поступовим рухом до незалежності впродовж ХХ століття. Українці мали кілька знакових об’єднань – Січові Стрільці, УПА, це свідчить, що вони надзвичайно сильна нація. 1960-1980-ті були періодом важкої праці дисидентів, священиків у підпіллі (у нас фактично була ціла церква –УГКЦ, що дуже активно працювала в підпіллі), багатьох письменників та культурних діячів. Мені навіть у Чехії неодноразово казали: якби вони мали таких шестидесятників, таких мужніх дисидентів, то хвалилися б ними на весь світ. Ясна річ, ми ще не цілком опрацювали й не ввели у контекст те, як у 1960-1980-х роках тодішня влада намагалася знівелювати найрізноманітніші надбання народу, тут справді є дуже багато прогалин. Цей процес має бути поступовим, він потрібен не тільки українцям, цей досвід потрібний світу. Можливо, я говорю дещо пафосно, але зрозумійте, відкриття джерел, архівів надасть якихось імпульсів, чимало речей можна буде переосмислити. До цього ж все було досить поверхово та несистемно.

Але ж за цей час мали виникнути якісь версії загибелі Володимира?

Останній роман батька "У царстві вертухаїв" – про шість років, проведених у ГУЛАЗі. Він написав як романтичний хлопець, який закінчив класичну гімназію та знав шість мов, мріяв навчатися в Сорбонні, а опинився на межі виживання на засланні. Тому батько дуже добре знав цю систему і мав цілком вмотивовані здогади щодо смерті сина. Він казав, що мало б бути правдиве слідство, яке б з’ясувало, хто і чому це зробив. Проте цього не сталося. Таке слідство у тоталітарній країні правдивим просто не могло бути. Але мій батько – мужня людина, і після смерті Володі вони з мамою взяли все на себе – і мене, і Галю закрили своїми плечима. На час смерті брата мені виповнилося 18 років, у Галі була молода сім’я, очікувала дитину.

Тобто ви хочете сказати, що навіть нині про підозри говорити немає сенсу?

Ми ніколи не вірили в офіційну версію неіснуючої вже держави, оскільки добре знали Володю, його чіткий структурований характер, спосіб мислення, високий потенціал, працездатність та чіткі плани.

Дисидент Євген Сверстюк, який саме у 1970-ті роки був арештований і сидів у таборах для політичних вязнів, говорить, що такі злочини на папері не фіксувалися...

Хочу сказати, що після смерті Володі на похорон прийшло дуже багато людей. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось – 100 тисяч. Вулиці Львова були переповнені, хоча напередодні студентам заборонили йти прощатися. Виникає питання, чому? А тому, що народ – справедливий і вдячний – вийшов попрощатися, незважаючи на погрози відрахувати з вузів, вигнати з роботи та інші утиски репресивної системи. Чому потім всіх переслідувала влада, якщо за офіційною версією це був богемний, неполітичний композитор? Та тому, що боялася його популярності за межами України. Після похорону та маніфестацій на могилі студенти багатьох вузів і взагалі всі, хто там був, зазнали неймовірних переслідувань з боку тогочасних каральних органів. Студентів або відраховували, або карали по-іншому – відправляли працювати в глухі села, не давали розвиватися, робити кар’єру. Сьогодні цікаво було б простежити долі тих людей. Нині вже зрозуміло, що це була ціла система.

Що ви знаєте про досі засекречені архіви, зокрема в Москві?

Нічого. Ми з сестрою більше дізнаємося з різних інтерв’ю. Протягом останнього десятиліття поступово відкриваються архіви, хоча й досі трапляються казуси, наприклад, у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України на папці письменників празької школи написано: "Український буржуазний націоналізм". Сьогодні треба говорити про історію життя та загибелі Володі, руйнуючи всі радянські стереотипи. Думаю, і донині багато таких людей, як ми, прагнуть дізнатися про долю своїх закатованих рідних.

Але не всі були такими популярними, як Володимир Івасюк!

Зараз часто можна почути, що Володя був дуже популярним, чи навіть обласканим долею. Мало хто знає, що за життя брат був за кордоном лише раз – на фестивалі в Сопоті 1974 року. Потім він хотів поїхати ще й до Німеччини, але йому не дали дозволу. На наступний фестиваль у Сопоті у 1977-му, де мали виконувати його пісню, Володю не випустили. До Польщі поїхала лише Софія Ротару. Здається, брату прямо ніколи не казали, що він не поїде – то "губилися" його документи, то ще щось раптово траплялося. Але в результаті – йому щоразу відмовляли. Тож насправді Володя був невиїзним. Окрім того, він ніколи не брав участі в якихось партійних концертах. Хоча йому не раз радили написати відчіпного "паровоза". Лише раз виступав на з’їзді комсомолу України – тоді прийшов і сміючись розповідав про це. Так, брат був популярним, але завдяки своїй наполегливості, усвідомленню необхідності своєї творчості. Він був отим високим романтиком! Популярним його зробили гастролі "Смерічки", "Червоної рути", Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, а також платівки. Але якби його приймала партія, йому б дозволили їздити скрізь, як це робили інші – принаймні у країни соцтабору... Натомість популярного Володимира Івасюка відрахували з консерваторії за нібито прогули, коли, скажімо, спортсменів, які не відвідували заняття взагалі, не відраховували, навпаки – всіляко підтримували. На перший погляд здавалося, що людина просто не проходила певні конкурси і тому не їхала, але якщо всі відмови зібрати докупи, то виходить цілісна картина.

Чи не думаєте ви, що люди, причетні до тієї трагічної події, нині добре влаштовані, навіть у владних кабінетах, а поза тим справу так і не розкриють?

Вірю, що це можна буде зробити. Якби не було віри, то й сенсу ворушити давню справу не було б. Гадаю, нині Україна інакша, навіть не така, як була чотири роки тому. З одного боку, вона більш жорстка, але з іншого – більш відкрита, європейська, вона крок за кроком прямує до серйозного осмислення подій. Ми сподіваємося на слідство. Важко повірити, що минуло вже 30 років, однак ми все ж хочемо знати, чому сталася ця трагедія, хто скоїв убивство. Хочемо довести, що офіційна версія вже неіснуючої держави хибна. Історична правда існує – це було вбивство, і люди знають її з дня похорону-мітингу, проте ми маємо оголосити це офіційно. Популярність Володі вийшла далеко за межі України і вона була співзвучна світові, наприклад, 1977 року показ мод у Лондоні проходив під його музику, але про це ми дізналися лише недавно. Така слава була небезпечною для тоталітарної держави. Треба, щоб у суспільстві велася дискусія про період 1960–1970 років – і це пов’язано не тільки з Володею, а й з багатьма іншими культурними діячами. Треба розворушити цілий пласт історії. І все це має бути під певним громадським контролем.

Що ще, окрім звернення львівської інтелігенції на державному рівні, відбувається для збереження пам’яті про Володимира Івасюка?

Зусилля громадськості у цьому спільні, що, на мою думку, є виявом формування громадянського суспільства в Україні. У різних містах проходять вечори, сценарії пишуть самі учасники – представники усіх поколінь. Наприклад, у містечку Брошнів-Осада Рожнятівського району на Івано-Франківщині в музичній школі ім. Володимира Івасюка, яку створити, до речі, коштувало громаді міста значних зусиль, відбудеться міжнародний дитячий фестиваль "Водограй". 1 березня у Жовтневому палаці в Києві – концерт пам’яті, а також телеміст із різними містами України. Майже всі зірки нашої сучасної естради дають своє трактування пісень Володі. І це вияв об’єднання людей через творчість та пісню. Перевидано повість нашого батька "Монолог перед обличчям сина". Уже вийшов друком фотоальбом Любомира Криси "Вернись із спогадів... Володимир Івасюк", де міститься понад 800 світлин. Словом, спільними зусиллями виконано багато чесної праці. Адже для людей він був не лише композитором, а й символом самоствердження вільного народу.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять