Премія без інтриги

Премії у нас – справа корпоративна; навіть головна з-поміж них – Шевченківська – вручається дуже обмеженим колом "експертів" не менш вузькому прошарку "придворних" митців.

Утім, аби нікого не образити, варто сказати, що серед лауреатів Національної премії імені Тараса Григоровича Шевченка можна вирізнити й справді гідних нагороди митців"Підводні течії кругом"

Цього року, як і завжди, всі чекали переважно не інтриги. Так воно й сталося. Загадкова заміна спочатку голови Комітету з присудження премії, а потім складу журі дуже позначилася на подальшій долі номінантів. Ситуація справді дивна – кандидатури, за правилами, треба було подати до 1 листопада. Зрозуміло, що ті, хто це зробив завчасно, розраховували на "старі" правила гри. Та раптом 13 листопада Президент – який, як відомо, іноді аж надто опікується культурою, – замінив голову Комітету з Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Романа Лубківського на Миколу Жулинського. Причому Роман Мар’янович одразу, ніби для компенсації, отримав премію журналу "Всесвіт" Ars translationis. А Микола Григорович у інтерв’ю наприкінці листопада переконував, що ситуація змінюватиметься на краще. "Я прийшов до Комітету не для того, щоб усе залишалося так, як було колись. Хочу кардинально змінити і статус, і положення Комітету, – запевнив голова Комітету, академік Микола Жулинський. – Звичайно, в мистецтві досягти максимальної об’єктивності неможливо, але я б прагнув максимальної відкритості щодо оцінок тих чи інших літературно-мистецьких явищ. Хотів би, щоб відбувався своєрідний моніторинг культурного життя України протягом року, щоб Комітет не залишався такою собі інстанцією, до якої припливають будь-які пропозиції, а ми потім їх розгрібаємо".

При цьому голова Інституту літератури НАНУ не приховував свого роздратування через те, що доведеться ухвалювати рішення за старими правилами: "Ситуацію треба змінити – насамперед для того, щоб премія повернула собі престиж. Треба, щоб припинили говорити, мовляв, того ось підтримує такий-то член Комітету, тому – за ювілей, тому – за видатні заслуги. Такі "критерії" виключаються!".

Однак подальші дії пана Жулинського були доволі дивними. Журі, яке призначав особисто він і щодо складу якого було досить нарікань, під час першого обговорення кандидатур цьогорічних номінантів спрацювало всупереч волі Жулинського. Принаймні це він намагався донести до відома у скандальному інтерв’ю "Україні Молодій" вже за місяць після свого призначення. Із кола номінованих (у галузі літератури) викинули авторів, яких багато хто вважав фаворитами преміальних змагань: поетів Дмитра Іванова, Петра Засенка, Олексія Довгого та відомого прозаїка Василя Шкляра. Мотивація членів журі не зрозуміла. Щодо Довгого, думаю, спрацював традиційно сильний у наших митців політичний "нюх" – адже премія виділяється із загальнодержавного бюджету. Чому не номінували Іванова і Шкляра – взагалі не ясно. Відмовка, мовляв, уже подавались раніше, не спрацьовує, адже те саме можна сказати й про добру половину тих, хто пройшов (скажімо, про актрису Ларису Кадирову та поета Валерія Гужву). Може, хтось про них погане слово сказав? Відтак патріарх української літератури Анатолій Дімаров згадує добрим словом не лише номінованого Віктора Баранова (чим прозаїк та головний редактор журналу "Київ" без міри пишається), а й Дмитра Іванова: "Я був на обговоренні його кандидатури. Його вірші заслуговують на Шевченківську премію. А те, що не висунули... Підводні течії кругом". Олексій Довгий ставиться до відсутності в своєму творчому гаманці престижної премії досить скептично. "Без премії можна обійтися... Не премії треба роздавати, а літературою опікуватися, – каже він. – А поет мусить не за преміями бігати, а займатися самовдосконаленням".
Премія як заробіток?

Не секрет, що Шевченківську премію в Україні дали майже всім. Якщо скласти для себе "список класиків" (Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Василь Голобородько, Роман Іваничук, Валерій Шевчук, Ліна Костенко, Василь Герасим’юк, Марія Матіос, Іван Дзюба та інші), то виявиться, що без винятку всі "при ділі", і треба шукати когось іншого. Виходить, що "за заслуги" давати нікому, а номінувати когось із молоді... ще не час. До речі – це й справді велике питання: як далі бути з премією?

Є кілька варіантів. Наприклад, відмінити грошову винагороду. Адже не секрет, що черга за премією (не плітка, не міф, а абсурдна, прикра реальність сьогочасся) існує здебільшого через ті 130 тис. грн, які отримує лауреат. На них можна ж ремонт у квартирі зробити чи малесеньку дачу в Кончі-Заспі придбати. За радянських часів чинили по-іншому. "Раніше Шевченківська премія у плані матеріальної винагороди була дуже слабенькою, – розповів лауреат 1981 року Анатолій Дімаров. – І то, на другий день кликали й казали: передайте свою премію у Фонд миру. Що було робити, я віддав. Але ж тоді мене видавали стотисячними тиражами! Тож мені Шевченківська премія і не потрібна була. Причому тоді ж було три-чотири номінації – за дитячу літературу, прозу, поезію, літературну критику. А зараз – одна".

У Франції найбільш престижною премією є Ґонкурівська. Члени однойменної академії раз на рік збираються у кав’ярні і виносять свій присуд. Лауреат отримує більш ніж символічну нагороду – чек на 50 франків (нині це приблизно €10); натомість його книжка перевидається і зазвичай стає бестселером. Ґонкурівська премія – бренд, яким, на жаль, не є премія Шевченківська. Минулого року премію в літературній номінації отримала Любов Голота за роман "Епізодична пам’ять". Думаєте, його купували краще за матюки Подерв’янського чи сексуальні марення Карпи?! Та й навіть ця дрібка слави одразу ж стає предметом нестримних заздрощів тих, хто не отримав і ніколи не отримає премії. "Надто свіжі в моїй пам’яті, моїй душі, моїх емоціях ті відгуки, які я отримувала на свою книжку. Чомусь багато хто говорив не про саму книжку, а про якісь обставини: чи маю я право як автор поки що єдиного опублікованого роману отримувати цю премію?" – нарікає пані Люба.

Забравши з переліку принад Шевченківської премії гроші, ми одразу ж побачимо, хто є хто: багато нинішніх учасників черги і членів журі збайдужіють і забудуть про існування такої відзнаки. І можна буде спокійно давати премію гідним людям. А якщо держава спроможеться зацікавити у виданні творів лауреатів потужні приватні видавництва, то ми й Ґонкурівську академію за пасок заткнемо! До речі, минулого року "Епізодична пам’ять" Голоти вий- шла у видавництві "Факт" – другому за потужністю в Україні. Про те, що роман отримав премію, на обкладинці було зазначено маленькими літерами. А дарма. У Франції премійовані книжки аж палають великими білими буквами на червоному тлі: Премія Феміна, Премія Ренодо, Ґонкурівська премія! І це стає потужним стимулом купити книжку. А автор бестселера багатіє. Хоча розбагатіти можна по-різному: пишучи і "поп- су" на кшталт "сльозогінних" романів Даніели Стіл, і мудро продуманий соціально затребуваний продукт – скажімо, епопею про Гаррі Поттера чи "Код Да Вінчі", і інтелектуальну провокативну прозу а-ля Єлінек. Премії ж особливого багатства не дають.

Гідні й варті

Звісно, зводити питання Шевченківської премії до самого негативу – не правильно. Адже лише за роки Незалежності її лауреатами стали, серед інших, письменники Іван Білик, Іван Багряний, Володимир Дрозд, Євген Пашковський, поети Василь Стус, Ігор Калинець, Василь Голобородько, перекладач Григорій Кочур, літературознавець Дмитро Наливайко, художники Тетяна Яблонська, Іван Марчук, Іван Остафійчук, композитор Олемдар Караманов, поет-пісняр Володимир Івасюк, режисер Кіра Муратова. Варто згадати, що першими лауреатами премії, заснованої 1961 року, стали Павло Тичина, Олесь Гончар та Платон Майборода. "Присудження Шевченківської премії – це і грамота, і водночас тавро на творові, адже він назавжди прописується у літературному процесі певного року, – розмірковує Любов Голота. – І коли хтось писатиме історію новітньої та сучасної літератури України, якщо це буде сумлінний дослідник, він перечитуватиме ці твори і вписуватиме їх до контексту літератури прийдешньої. До того ж, не варто забувати, хто отримував цю премію; у прозі це найбільші українські прозаїки ХХ ст., хто б як до них не ставився, – Олесь Гончар, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик. Тут я перериваю перелік – не тому, що боюсь когось не назвати, просто серце стискається від самих імен, від доробків!".

Як завжди, найзатятіша суперечка цього року спалахнула навколо номінантів-літераторів. Викинувши таких "зірок", як Шкляр і Іванов, нас змусили добряче попрацювати, щоб дізнатися, хто ж такий, скажімо, Степан Гостиняк, номінант зі Словаччини. Це представник пряшівської гілки української діаспорної літератури – справді унікального явища, досі геть незнаного у нас. Нині Гостиняк працює в Музеї української культури в місті Свидник. Безперечно, найвизначнішим з-поміж номінованих цьогоріч поетів є Павло Гірник – віршар у другому поколінні: багато хто пам’ятає його батька, відомого поета Миколу Гірника. За класифікацією Ігоря Римарука, Гірник належить до покоління вісімдесятників. За подібність стилю й образів його часто називають "сучасним Плужником". Під час поетичного вечора у львівській літературній кав’ярні "Кабінет" він так спробував пояснити свої творчі уподобання: "Пишу класичним римованим віршем, бо він мені цікавіший за формою, ця форма – як тест на фальш чи справжність. Свідомо прагну неперекладної поезії, бо справжня поезія – неперекладна. Є два шляхи: писати комерційні верлібри, які легко перекладати, і писати внутрішню поезію, поезію мовну, – я вибираю внутрішню".

Скандал спалахнув навколо претендента на ім’я Григорій Лютий. Справа в тому, що цей, безперечно, талановитий поет із Запоріжжя поставив свій підпис під відверто українофобським документом під назвою "Обращение представителей творческой интеллигенции…"; поруч з його підписом сусідують автографи такого одіозного панства, як Олесь Бузина, Дмитро Табачник і Петро Толочко. Можна собі уявити, що почалося, коли почули про цю кандидатуру! Але й тут дилема: що судить журі – автора чи твір? Адже неодноразово премію присуджували як за перше (Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Кочур), так і за друге (Леонід Череватенко, Кіра Муратова, Михайло Наєнко, Сергій Білоконь). Якщо твір – шедевр, то чи важить особистість автора? Ось як відгукнувся про нього в газеті "Україна Молода" співвітчизник Лютого – письменник, лауреат премії ім. І. Франка Костянтин Сушко: "Я вважаю його більш ніж посереднім літератором. Немає такого жанру, як роман-пісня, є два жанри окремих – пісня і роман, а це – абракадабра. Як міг достойний академік Іван Дзюба написати до такого несмаку передмову".

Претендували на головну українську премію також поет Валерій Гужва, історик-публіцист Михайло Андрусяк і письменник Віктор Баранов. Причому з двома першими – теж незрозуміло. Збірка Гужви "Вертоград" висувалась на премію минулоріч. Не отримала. За цей час у поета вийшла нова книжка – але отримати премію він уперто хоче саме за "Вертоград"... Публіцистичний нарис Андрусяка також висувається на здобуття Шевченківської премії не вперше. Та й писав його автор протягом шести (!) років. Тобто твори це – не нові.

Багато хто вболівав за прекрасного письменника, майстра жанру новели Василя Портяка. Його стиль – вибагливе поєднання такої складної у звершенні художньої простоти, психологічної глибини й невідривності від місцевого гуцульського коріння. Письменник змальовує рідні йому Карпати так, що часом хочеться заридати. Кандидатуру Василя Портяка, який зараз працює в Музеї Шевченка, обстоювали одразу кілька членів журі. Відтак довести свою правоту їм, здається, не вдалося. Відомо, що 2 березня Президент Віктор Ющенко підписав Указ. Тож премії отримують: поет Павло Гірник, актриса Лариса Кадирова, художники Віктор Гонтаров і Віктор Наконечний, публіцист Володимир Мельниченко.

Любов ГОЛОТА, письменниця, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка (2008)
{-1}
Людина, яка отримує Шевченківську премію або хоча б номінується на неї, відчуває велику відповідальність, бо розуміє: до неї буде прикута увага і ЗМІ, і журі, і літературної критики, і колег. Увага ця буде ревнивою, не завжди такою, як хотілося б автору. Та найбільше, чого прагнуть ті, хто номінується на Шевченківську премію, і, тим паче, її лауреати – це літературно-критичної оцінки.
Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров

Все новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять
telegram
Подписывайтесь на наш
канал в Telegram
Узнавайте первыми все
самое важное и интересное
Подписаться