Великодні нагадування: про що не варто забувати під час свята

Великдень для українців завжди був святом весни, об’єднання родини та світлих думок. До нього ретельно готувалися, дотримуючись певних догм, проте дозволяючи собі деякі вольності.

Від прадавніх звичаїв до християнських традицій

"Для нас Великдень – це основне річне свято. Воно пов’язане не тільки з Воскресінням Бога, а і з воскресінням всієї природи, – говорить доцент кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олена Чабанюк. – А для українців, як прадавніх аграріїв, новий рік починається саме з відродження усього рослинного на землі, з підготовки до нового урожаю. Тому день Паски і називають у нас "Великий день". Тож варто говорити, що протягом останнього тисячоліття до свята Воскресіння Христа долучилися дуже прадавні звичаї та обряди. Наприклад, оновлення вогню. Ми всі знаємо про життєдайну силу віфлеємського вогню. Але й українці традиційно навесні гасили свій старий вогонь та за допомогою старовинного способу – тертя – добували новий. Лише на ньому готували страви великоднього столу. До цього свята люди також готували новий одяг та щось нове у хаті, аби протягом усього року у родині все було нове і множилося. В "Повісті временних літ" ведеться саме весняне літочислення, тому новорічна символіка присутня в усіх великодніх звичаях та обрядах".

Цікаві традиції святкування Великодня етнографи збирали у селах: розпитували літніх людей, а свідчення записували. Найкраще пам’ять про обряди зберігали жителі Заходу країни. У той же час на Сході пасхальні традиції лишень відроджуються.

Великдень у Києві: ДЕ І ЯК ЗУСТРІТИ

Наприклад, на Покутті у кількох селах у страсну п’ятницю або суботу і донині всі обов’язково ідуть на кладовище, прибирають могилки і залишають на них свічки. Тож коли селяни ввечері йдуть до церкви на всеношну, все кладовище мерехтить ліхтарями. Складається таке враження, що душі померлих присутні на землі.

Особливий звичай є у селі Чортівець Городецького району Івано-Франківської області. Там на одному пагорбі стоїть православна церква, а на іншому – греко-католицька. У низині між церквами розкладають дві великі ватри, де спалюють всі старі та непотрібні речі. Під час цього обряду навколо вогню стояли хлопці. Виявляється, це ілюзія того вогнища, біля якого грілися апостоли, чекаючи на Ісуса Христа. І ці дві великі ватри у темряві створюють святковий та піднесений настрій.

А у селі Котельва, що на межі Полтавської і Сумської областей, на Великдень робили ліхтарі на кшталт китайських ліхтариків з паперу. Їх називали "пузирями". Ці ліхтарики вивішували по периметру огорожі церкви та в кожному дворі на дереві. На стовпчики просто ставили спеціальні пляшечки, у які наливали гас та підпалювали. Тож у велику ніч все село світилося.

Сніданок для родини

Великдень – свято родинне, тому на ранок всі обов’язково мусять зібратися за великоднім столом, тоді родина буде триматися разом протягом року. Але до того треба зібрати великодній кошик та сходити з ним у церкву.

Він – невід’ємний атрибут свята. Хоча етнографи вважають, що великодній кошик – теж спадок від прадавніх українців, коли люди приносили дари божествам та просили миру, багатства, врожаю. Насправді ж в українських церквах освячувати наїдки почали лише у ХV-XVI столітті.

Традиції наповнення кошику у різних регіонах України різняться. Але церква не виділяє певного переліку продуктів, які можна нести на службу.  За словами єпископа Євстратія, це встановлено, швидше, народною ініціативою, а церква вже прийняла її та сприймає природно.

Зазвичай українці приносять до храмів Великодній хліб – паску. Випікали її у Чистий четвер. А якщо не встигали, то у суботу.

"Пасок пекли дуже багато, до двадцяти штук, – говорить пані Олена Чабанюк. – Тому що обов’язково цим хлібом треба було поділитися з усіма, кого бачили. На перший і другий день Великодня ходили христосуватися. І цей звичай існує понині. Сьогодні маленькі дітки відвідують сусідів, родичів, хресних та приносять їм паску. На Яворівщині дуже довго зберігався звичай, який називався "ріндзівки", коли ватаги хлопців з хлібом ходили від хати до хати, особливо, де є дівчина на виданні, і співали пісні, які дуже нагадують колядки, але там інший приспів: "Вже Христос, вже Воскрес, вже Воістину, вже Воскрес!". Це ще один з прикладів, як звичай з зимового нового року був перенесений на весняний".

"До речі, паска не прийшла до нас із введенням християнства. Ще наші пращури випікали ритуальний хліб", – каже фахівець кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Салтовська.

Паски пекли всі різних розмірів, інколи для кожного члена родини окрему, але обов’язково одну велику – для всіх. Великодній хліб має бути круглим – це символізує сонце та повноту Божої благодаті, яка була послана на людство після смерті та Воскресіння Хрестового. Верх паски прикрашали з тіста: наверх укладали хрест, як символ терпіння Христа, а кругом колоски, як символ урожаю. На Закарпатті та Галичині паски оздоблювали жайворонками – птахами, які закликали весну.

Під час випікання святкового хлібу найголовнішою вважається закваска. Євангеліст Матфей пише: "Царство Небесне схоже на закваску, що її бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне" Тобто Христова церква змінює світ. Тож солодкий хліб є символом радості життя із Богом.

Якщо паска випікалася висока – наступний рік буде щасливий, а усі члени родини – здорові.

Ще одна складова кошику – яйце – символ воскресіння Христового, тому що воно ніби є мертвим, але з нього народжується життя. До кошику яйця потрапляють у вигляді крашанки, писанки, дряпанки або крапанки.

Більшість з них червоні. Колір пов’язаний з легендою про звернення до християнської віри Римського імператора Тиверія. Після воскресіння Ісуса Христа його учні і послідовники розійшлися по різних країнах, всюди сповіщаючи радісну звістку про те, що більше не треба боятися смерті. Марія Магдалина вирішила піти до самого римського імператора Тиверія. Оскільки до імператора не прийнято було приходити без подарунків, а Марія нічого не мала, окрім простого курячого яйця, Тіверій, бажаючи зупинити проповідь Марії Магдалини, заявив, що він скоріше готовий повірити у перетворення білого яйця на червоне, ніж у можливість воскресіння померлого… І яйце почервоніло.

"В Україні писанки писалися для кожного члена родини. Для старших людей одного кольору, зокрема темного. Для дітей були яскраві, мальовані. Обов’язково була писанка, яку дівчина мала подарувати своєму хлопцю. Були й такі, які писалися, аби, освятивши їх, потім зберігати продовж всього року на покуті. Писанки, на яких було зображене сонце, призначалися для Бога", – зазначає Наталя Салтовська.

VIP-ТРАДИЦІЇ: Як зустрічають Великдень українські політики та зірки

Донині зберігається прадавній звичай, коли на Великдень глава роду ділить яйце рівно на стільки частин, скільки є присутніх за великоднім столом. "Цей розподіл їжі позначається ще і на тому, що не так багато за кількістю мусить бути їжі на столі, скільки вона має бути різноманітна. Таким чином ми наперед програмуємо себе на те, що рік у нас буде багатим", – веде далі етнограф.

У великодньому кошику, крім паски і яєць, обов’язково мусило бути м’ясо, сало та сіль.

Саме великодній солі приписувалося магічне значення. Здавна вважалося, що сіль – символ достатку, повноти, суті. У Біблії сіль – символічний засіб зв’язку між Богом і його народом. "І не оставляй жертви твоєї без солі завіту Бога твого", – записано у Біблії. А сам Ісус у своїй Нагорній проповіді називає своїх учнів "сіллю землі". Наші предки вважали, що сіль – це така собі очисна речовина, пов’язана з залізом, кров’ю і небесними світилами, її лякається нечиста сила. Тому дорогих гостей завжди в Україні зустрічали хлібом-сіллю – це і прояв гостинності, і обереговий ритуал.

До церкви можна понести й хрін на згадку про старозавітні часи, коли під час Паски євреї мали їсти страви із присмаком гіркоти, аби згадувати про рабство у Єгипті. Хрін також символізує незламність людського духу після сповіді.

Що ж до вина, то, незважаючи на те, що Христос називав себе виноградною лозою, а своїх учнів – віттям, священики не воліють бачити у великодніх кошиках горілчані напої, а надто горілки.

"У кошику мусив бути ніж, – продовжує етнограф Олена Чабанюк. – Сьогодні цей звичай можна пояснити тим, що кроїти святу паску треба освяченим ножем. Хоча цей ніж використовувався і в дуже багатьох магічних практиках. Баба-повитуха відрізала ним пуповину. А ще його брали при ворожіннях та відшіптуваннях. Голка теж мала магічне значення, говорили, якщо подивитися у вушко на сонце, то це лікує від курячої сліпоти. Все, що було в кошику, навіть рушничок, яким він покривався, наділяли магічним значенням. В українців була заборона будь-що свячене викидати, його закопували, і вважалося, що там буде родити нива, не буде бур’янів, або підкурювали людей чи тварин, якщо ті хворіли. Навіть кісткам приписувалося магічне значення. Шкарлупу від першого яйця треба було кинути в річку. Казали, що там за рікою, за водами знаходиться країна Ірій, де живуть наші давні предки рахмани. І коли ця шкарлупка через тиждень дійде до їхньої країни, вони теж будуть святкувати Великдень".

Продовження святкування

Святкували Великдень українці три дні. Вони відвідували родичів та розважалися. Сьогодні у селах Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей  зберігся звичай так званих гаївок. Усе село збирається під церквою. Дзвонять дзвони. Останнім приписувалася магічна сила розбуджувати всю природу і відповідним чином провокувати здоров’я. Треба хоча б постояти під великоднім дзвоном для того, щоб протягом всього року не хворіти. Люди водять ігри, співають спеціальні пісні. "Це досить давній звичай. Він колись відбувався від Благовіщення до Вознесіння, а нині скоротився до трьох великодніх днів. Якщо раніше ці ігри проводили тільки дівчата, то сьогодні збирається все село. Це дуже красиве та урочисте дійство: маленькі діти грають в довгу лозу, б’ються крашанками, а дорослі водять хороводи. Найголовніше – це створити настрій великого весняного свята", – розповідає Олена Чабанюк.

Понеділок після Великодня називається поливальний. "Ще французький інженер Боплан, який працював на фортифікаціях в Запоріжжі, – говорить пані Чабатюк, – звернув увагу на звичай в понеділок поливати водою один одного. Це означало очищення, люстрацію. Сьогодні це дуже жорстка забава у час, коли досить холодно. Ми знаємо, що у Львові навіть були конфлікти. Вона особливо поширена серед молоді, яка дуже чутлива до екстремальних способів повеселитися. Ця забава розповсюджується і все ближче надходить до Києва. В понеділок вранці хлопці обходили всі садиби в селі і дівчину, яка заспала, обливали водою. А вже у вівторок дівчата обливали хлопців відповідним чином. Цей звичай яскраво проглядається у весняних звичаях та обрядах. Весна, відродження, молодість, юність – цей комплекс прийшов до нас з дуже прадавніх часів".

У той же час у деяких посланнях Івана Вишенського згадується поливальний понеділок у розумінні "бісівської забави". У ХV-XVI столітті церква теж виступала проти цього, бо це вважалося негативним народним впливом на релігійний обряд. Так, у Біблії написано про очищення через воду, але ж не йшлося про розвагу.

Ще одна розвага, відома у селах, – "довга лоза". Під час її діти бігали та шмагали один одного лозинками, або перескакували один через одного, або ж утворювали ворітця – те, що ми називаємо "ручайком" Були і великодні молодіжні розваги. На Покутті по сьогодні зберігається звичай на останній третій день Великодня робити так звану вежу. Стають п’ять хлопців, їм на плечі стають троє, потім двоє та один, як правило, невеликого зросту. Такою пірамідою обходять навкруги церкви…

Фото: peterburg2.ru

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять