До кращих часів

Мій дворічний син не боїться страшного Бармалея, який їсть маленьких дітей, та Карабаса-Барабаса, який ображає безвинних ляльок.

У списку страшилок відсутні вовки, ведмеді та страшні дядьки. Тому і я з ними особисто не знайома, бо вони не приходять у наш дім. Але малюк вірить, що мама може захистити його від мух, бджіл та собак. Від цих створінь він поспішає сховатися за мамину спідницю. Я дуже сподіваюсь, що світ моєї дитини яскравий та цікавий. І їй достатньо батьківського піклування та захисту. Хоча б сьогодні.
У Міжнародний день захисту дітей влада та громадськість якось миттєво згадують про українське молоде покоління. Чиновники влаш­товують усілякі публічні акції, громадські організації нагадують про права малюків та обов’язки дорослих, для дітей проводять різні забави. Але головне – ми починаємо розмірковувати над тим, від чого або кого наших дітей потрібно захищати? Від безвідповідальності матусь та татусів, насилля у родині, свавілля чиновників, поганих звичок, неправильних компаній, расової дискримінації, неякісних іграшок, продуктів харчування, а також вітру, сонця та дощу. Якщо продовжувати, то можна договоритися до того, що дітей захищати варто від нас самих. Бо це ми, дорослі, не можемо створити їм безпечний світ, у якому нічого боятися і немає від кого тікати. Тож як виправдання своїм не дуже хорошим вчинкам ми вигадали Міжнародний день захисту дітей, аби хоч раз на рік "поговорити про це".
Щоправда, одна справа, коли питанням безпеки переймаються батьки, інша – коли за це береться держава. Добре, якщо дитина ще маленька і виховується у повній родині, де панує любов та злагода. Але ж бувають інші обставини. Діти підростають, у них з’являються не завжди корисні інтереси, такі як захоплення алкоголем, тютюном, наркотиками, вулицею. Або ж діти з самого народження не знають материнської любові. І тут настає час держави. Вона повинна втручатися. Точніше – втручаються окремі чиновники. Мають існувати відповідні закони, програми, зрештою, виділятися кошти. Але в Україні, і про це всі знають, державні мужі не завжди дбають про долю дітей. Дитячі питання ми залишаємо "на завтра", "на потім", "на коли-небудь". Не всі, звичайно, так роблять. І не завжди. Але щоб там не говорили, пересічні мами й татусі не відчувають, що держава бачить своє майбутнє в очах дітей.
Проте не можна все звалювати на плечі чиновників. Незалежно від їхніх можливостей та бажання, вони не всесильні. Варто визнати – сучасні українці ще досить далекі від розуміння справжньої культури життя. Адже жодні чиновники не здатні вплинути на алкоголіків на дитячому майданчику в моєму дворі, які розпивають пиво-горілку, а потім б’ють пляшки об залізну огорожу, від чого скло летить прямісінько на гойдалки. Вони не можуть наказати господарям собак не вигулювати тварин у дитячих садках та збирати з газонів і асфальту результати роботи собачого шлунку. Вони не спроможні заборонити водіям автівок їздити тротуарами. Звичайно, якби існували нормальні дієві закони, що передбачали б суттєві штрафи за такі дії, якби велася громадська робота, чиновники могли б, але... Вони краще залишать увесь цей гамуз ніби дріб’язкових проблем "на завтра", "на потім", "на коли-небудь"... І 2 червня всі почнуть життя у звичному режимі – "не бачу, не чую, не розмовляю".

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять