Посвята Каталонії-4. Від музею до таверни

Як казав Паоло Коельйо, переказаний моїм приятелем Олегом Рацом: коли відвідуєш чуже місто, треба не ходити музеями, а вчащати до місцевих барів.

Мовляв, ви приїхали дивитися не минуле, а теперішнє. Я не можу знайти джерела цієї цитати: може, це позиція насправді зовсім не Коельйо, а самого Олега. Але суть не в тому: позиція ця цікава, барвиста і заслуговує на повагу. Особливо її поважає мій чоловік, якому я необережно її процитувала. Бо тепер, віддаючи перевагу тавернам перед музеями, він має теоретичне підґрунтя і групу підтримки у вигляді найпопулярнішого псевдофілософа світу.
Я, з плином років, з тим, як печінка слабшає, а прагнення осягнути гігантський спадок європейської культури дедалі сильнішає, все-таки виступаю за здоровий баланс першого і другого. І тут знову-таки Барселона надає нам можливість поєднати музеї й таверни, причому від одних до інших, а також до пляжу можна дійти пішки. Список музеїв ви знайдете в будь-якому путівнику. Я хочу наголосити на галереях мистецтва, зокрема й сучасного.
Барселона або народила, або вигодувала, або прихистила багатьох іконічних митців ХХ століття. Про Сальвадора Далі з його любов’ю до українки Гали можна писати (і так багато хто робить) цілі томи. Тут виріс південець Пікассо, і його музей обов’язково треба відвідати. Не тому, що тут багато його картин: найвідоміші з них усе одно в інших місцях чи країнах. А щоб переконатися: Пікассо таки вмів малювати, славу вундеркінда-художника він здобув недаремно, у 14–15 років за великим рахунком досягнувши рівня Старих Майстрів. І те, що він створив у зрілому віці, було таке дивне з вибору, а не з необхідності. (Тут мені пригадалася виставка ранніх малюнків Енді Воргола, яка вселила в мене пошану до цього художника як до спортсмена-переможця Параолімпійських ігор).
Любителі мистецтва не оминуть гори Монтжуїк, Єврейської гори (ясно, що до того, як євреїв звинуватили в отруєнні колодязів і вцілілих виштовхали в шию так звані Католицькі королі Ізабелла і Фердинанд). На цю гору найкраще добиратися фунікулером, який підіймається прямо з найближчої станції метро (що входить у вартість квитка). Взуватися треба зручно, бо між Національним музеєм каталонського мистецтва, Фундацією Жоана Міро, тутешньою відносно новою фортецею, ботанічним садом та іншими чудовими принадами для культурних туристів доволі довгі переходи. Тут є якісь автобуси, але я в них не розібралася. Звідси до Барселонети, приморського райончика ресторанів, відправляється й кабельна кабінка, яка пронесе вас над портом і затокою, довезе до району рибних ресторанів Барселонета і до пляжу, а потім завезе назад на гору, бо працює лише одна башта. Це до певної міри западло. Але, можливо, поки туди дістанетеся ви, пляжну башту відремонтують.
Найкращий музей для відвідин, проте, – це саме місто. Ходячи вулицями, то тут, то там наштовхуєшся на будинок Антоні Гауді чи його співбратів по модернізмо – каталонському Арт Нуво. Собор Саграда Фамілія ви й без мене знаєте. Цей монументальний проект – мабуть, найвідоміший собор у світі – почали ще за життя доволі релігійного Гауді, тоді 31-річного. Він пропрацював над собором решту свого короткого життя. Після загибелі архітектора поховали в його дітищі. Дивом його не знищили під час громадянської війни. Той-таки Орвелл, хоч як сумно це констатувати, називав Саграду Фамілію найпотворнішим із можливих витворів і шкодував, що його не підірвали анархісти, поки в них руки свербіли. Будівництво триває, і заплативши немалі євро за вхід до самого собору, ви побачите там хіба незвичний будівельний майданчик. У черзі в ліфт на шпилі, з яких не так багато видно, стояти годину. Якщо гроші й час не безрозмірні, огляньте фасад (це найцікавіше) і прогуляйтеся до шпиталю Сан Креу і Сан Пау, що зовсім неподалік. Ви захочете там захворіти, гарантую. Архітектор Доменек-і-Монтанер дотримувався поглядів, що похмура, сіра атмосфера депресивних лікарень того часу заважала хворим одужувати. І зараз, коли з веселого, грайливого павільйону викочують когось на качалці, хочеться протерти очі: чи це не міраж?
У центрі не забудьте кафедральний собор та Палац каталонської музики. У ньому та і в багатьох інших будівлях модернізмо є щось спільне з Полтавським краєзнавчим музеєм, колишнім будинком земства, збудованим у стилі "український модерн". Що змушує мене думати: якби не царат і не совок, чи не була б Полтава степовою Барселоною? У Парк Гвель, іще один шедевр архітектора Гауді (задумувався як престижний житловий комплекс, але, видно, тоді також були кризи), візьміть пікнік. Беріть його всюди. Містом – особливо в туристичних районах – ходять іммігранти і продають місцеве пиво по євро за банку. Але вам це не треба. Підіть на ринок, чи Бокерія, чи будь-який інший, чи тупо в супермаркет, і купіть хамону (шинки), оливок і вина. Якщо ви любите багато пити, але не хочете напиватися, то купіть червоного та лимонаду і змішайте. Це називається "тінто де верано" – літнє червоне. Тепер сядьте десь у парку чи на пляжі – і вперед. Теоретично бухати в "присутствєнних" місцях не дозволено, але у місцевої поліції багато серйозніших проблем. Головне – не куріть оте-во у них перед очима й поводьтеся відносно тихо.
Порада бути тихо дійсна щодо поліції будь-якої країни, особливо якщо ви з тих читачів "Главреда", яких часто бачиш по телевізору.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров

Все новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять