Для чого депутатам зарплати?

Для чого така опція, як зарплата народного депутата? Хай би обмежили себе мінімалкою, середньою по країні. Та соцпакетом у вигляді районних поліклінік...

Ще на початку лютого депутат-неофіт від опозиції, відомий журналіст Микола Княжицький заявив: народним депутатам України платять малу зарплату. Її варто було б підвищити. І хоча принагідно згадав, що народного обранця натомість варто було б позбавити пільг, цього ніхто не почув. Так само, як пролетіли повз вуха колег, котрі тиражували "зажерливого" депутата, посили: пан Княжицький насправді дбає про можливість підвищити платню й депутатським помічникам, аби на роботу до політика йшли кваліфіковані люди. А за 4 тисячі гривень, виявляється, фахівця не знайти…

Так це чи не так – уже не важливо. Адже виявилася маса бажаючих довести опозиціонеру: для багатьох українців, котрі є не найгіршими фахівцями кожен своєї справи, 4 тисячі гривень ($ 500 або 400 €) на місяць навіть у Києві недосяжна й досить бажана сума. Й це лиш початок проблеми.

Бо за весь час від проголошення України незалежною державою бути навіть не народним депутатом, а поруч із народним депутатом, уже означало, по-перше, нічого не робити, отримуючи гроші, і, по-друге, певний статус. Котрий у нас в країні часто або рівноцінний грошам, або навіть більше цінується. Тому хто-хто, а якраз депутатські помічники ображеними й матеріально приниженими себе до заяви Миколи Княжицького не почували. Принаймні, серед тих представників цієї професії, кого я знав від 1992 року в різний час особисто, такими себе не відчували й були всім задоволені.

Якщо вже переходити до самих депутатів, то їхня заробітна платня чим далі, тим більше дратує українців. Навіть не оголошеною сумою в 14 тисяч гривень. Хоча й тут люди не вважають, що порпаються в чужих гаманцях: платня нардепу нараховується, в тому числі, з моїх податків як підприємця. Отже, формально я разом із іншими маю право знати, скільки, а головне – за що депутати в Україні отримують суму, яка дорівнює більш, ніж десяти прожитковим мінімумам. До того ж це лише початок: депутати мають пільги, надбавки, матеріальну допомогу, котру не мусять повертати, кошти на оздоровлення, безкоштовне медичне обслуговування, яке в рази відрізняється від безкоштовної медицини, котру пропонують нам і з вами.

Значить, шанований мною Микола Княжицький був сто разів не правий, заявивши в нинішніх економічних, соціальних та політичних українських умовах, що депутатам мало платять. Вчителям та лікарям теж мало платять. Касири в комерційних супермаркетах отримують за 14 годин роботи 2-3 тисячі гривень та ще й радіють, що пощастило влаштуватися. Перелік фінансово пригнічених українців можна продовжити, та є обставина, набагато важливіша за всі розмови про соціальну несправедливість й нерівність між народом та його слугами.

Ні для кого не секрет: "депутат" уже давно в розумінні людей - не професія. І навіть не слово, іменник чоловічого роду однини. Це спосіб існування, котрий дозволяє отримувати мінімум 14 тисяч гривень на місяць. При цьому на роботу свою не ходити. А якщо й ходити, то голосувати або тоді, коли тобі дозволять, або – коли треба підтримати голосом чиєсь лоббі. Отримати за це через певний час фінансову винагороду. І тим самим "відбити" кошти, знайдені на те, аби стати депутатом.

Таким чином, українці давно й стійко не вірять у те, що народний депутат України – це особа, яка працює й отримує гроші за роботу. І в те, що робота спрямована суто на модернізацію та в перспективі – вестернізацію країни, де живуть його, депутата, виборці.

Проте за два тижні після суперечливого виступу Княжицького крен у болючій темі "зарплата депутата" зроблено в радикально протилежний бік. Політики-опозиціонери заявили про свою відмову від депутатських зарплат. Правда, лише на час, поки парламент не працюватиме. І то відмовились не всі: хтось знайшов компроміс, перераховуючи десять відсотків, тобто – 1 400 гривень, на користь знедолених дітей.

Звісно, враховуючи, що закритою від людей є не тільки влада, а й опозиція, можна глянути на це скептично. Мовляв, перевірити, чи вони справді відмовилися, все одно не можна ніяк. До всього, це ще сприйматиметься за піар-хід. Так само сприймається поруйнування паркану довкола Верховної Ради, здійснений кавалерійським наскоком демонтаж Леніна в Охтирці та інші нібито правильні й корисні речі.

Вдумайтеся в суть свіжого парламентського протистояння. І ви зрозумієте: в тому, що сказано вище, є величезна частка істини. Бо одні депутати вимагають від інших голосувати персонально, та ще й карати тих, хто цього не робив, не робить і не захоче. Фактично неофіти намагаються узаконити в Верховній Раді трудову дисципліну – річ очевидну всюди, яка навіть не обговорюється в цивілізованих країнах. А інші депутати вперто не хочуть ходити на роботу, при цьому регулярно отримуючи зарплату, надбавки, премії за нібито хорошу роботу, матеріальну допомогу, оздоровчі й довічну пенсію. Котра, знову ж таки, в рази перевищує мінімальну по країні.

Проте публічна відмова опозиціонерів від зарплати – все ж таки лукавство. Як відомо, в депутати бідні люди з вулиці давно не йдуть. У кожного з тих, хто не братиме платні, було та й тепер є достатньо коштів для достойного життя. Якщо ж не платити зарплату "регіоналам" і комуністам, вони теж не пропадуть. Адже серед біло-блакитних політиків мільйонерів чи не найбільше.

З огляду на це виникає досить логічне питання: раз так, тоді для чого така опція, як зарплата народного депутата? Хай би заради уникнення спекуляцій довкола цієї теми обмежили себе мінімалкою, середньою по країні. Та соціальним пакетом у вигляді районних поліклінік за місцем проживання. Не знаю, чи була б робота від цього ефективніша. Але масу непотрібних для розвитку парламентаризму тем швидко б знялося. Утопія, звісно. Проте в Україні все можливо…

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять