Закон про наклеп як зброя слабких

Автори та лобісти "закону Журавського" - елементарні боягузи...

Не минуло й півроку від того, як журналістська спільнота разом із громадянським активістами вимагала скасувати "закон Журавського", більше відомий як "Закон Про Наклеп". Нагадаю: в жовтні 2012-го депутат-регіонал Віталій Журавський став автором законопроекту, котрий, в разі набуття законної сили, зробив би можливим оштрафувати або, ще краще, кинути за грати на три роки всякого, хто відкрито оприлюднить небажану для конкретних осіб інформацію.

Оскільки такий репресивний захід – прямий наступ на свободу слова та зведення до нуля можливостей журналістів виконувати свої професійні обов'язки, протест не забарився. Більше того: звичайні громадяни прекрасно зрозуміли, що "закон Журавського" ударить і по них, бо є відверто репресивним та має на меті сильніше залякати суспільство.

Друга спроба запровадити кримінальну відповідальність за так званий наклеп, зроблена кілька днів тому сумнозвісним першим заступником генпрокурора Ренатом Кузьміним, моє припущення підтверджує. Адже пан Кузьмін прямо вимагає суворо карати за – увага! – "публічне поширення дійсних (виділено мною – А.К.) чи вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації".

Поясню, хто ще не зрозумів. Одне діло, коли відомості справді вигадані. Наприклад, традиційний "чорний піар", що супроводжує всякі вибори в більшості країн, і в Україні – особливо. Про взаємне поливання брудом опоненти забувають, опинившись або за бортом влади/опозиції, або – у парламентських чи інших владних кабінетах. Навіть не завжди здатні згадати, що вже придумували один на одного: педофілію, зоофілію, наркоманію, садомазохізм тощо. Але зовсім інша справа, коли небезпека потрапити на лаву підсудних, а з неї – в колонію суворого режиму на три роки, загрожує тому, хто поширює дійсні, тобто? правдиві, реальні, не вигадані і не бажані для того, про кого йдеться, відомості.

Зрозуміло, Ренат Кузьмін хоче запровадити такий превентивний захід насамперед для своїх політичних опонентів. У нього, як і в будь-якого представника "партії влади", є досить законних (в Україні – А.К.) важелів для приземлення надміру язикатих. Про це вже говорили й говоритимуть.

Цікавіше інше: не дай Бог "закон Журавського" таки пропхнуть через парламент, сильну зброю в свої руки отримає той же Владислав Каськів, голова Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України. Бо ніхто вже не ризикне згадувати про його оборудку з лижним інструктором. Громадянин Каськів подасть до суду за паплюження його доброго імені.

Не тому, що такої оборудки не було. А через те, що поширення цих дійсних відомостей все ж таки підриває ділову репутацію Владислава Володимировича. Він принесе довідку від лікаря про погіршення стану свого здоров'я внаслідок оприлюднення неприємної для нього історії з LNG-терміналом. І все - або ніхто про це не говорить під страхом покарання, або всі, хто розкрив рота, сидять.

У зв'язку з цим варто зробити невеличкі екскурси та згадати двох персонажів, котрі напевне не знали один одного. Перший – російський письменник, наш земляк, уродженець Херсонщини Володимир Войнович, автор забороненого в СРСР сатиричного роману про пригоди солдата Івана Чонкіна. Після публікації цього роману на Заході письменника звинуватили в наклепі на радянську армію, радянську історію та радянську дійсність. А 1981 року Войновича позбавили радянського громадянства за те, що він своїми творами паплюжив та принижував гідність Радянського Союзу. На що Войнович відповів знамените: "Я не мав наміру паплюжити честь і гідність СРСР. Але якби й мав, то не зміг би. Бо у Радянського Союзу нема ані честі, ані гідності".

Чому велика й могутня країна з величезним ВПК так злякалася однієї книжки про червоноармійця-телепня? Чому пізніше, після публікації повісті Юрія Полякова "Сто днів до наказу", автора звинуватили в зведенні наклепу на радянські збройні сили? Бо країна при всьому цьому була слабкою.

Інший приклад – знаковий американський журналіст та культовий письменник Хантер Томпсон. У 1972 році він висвітлював передвиборчу кампанію кандидата в президенти США від демократичної партії Джорджа Макговерна. Протистояв цей кандидат республіканцю й консерватору Річарду Ніксону, котрого Томпсон ненавидів усіма фібрами душі. Та через особливості свого сприйняття світу, які перетворив на творчий метод, почав прямо та опосередковано зводити про Ніксона різні небилиці. Вони звучали на межі фолу, а траплялося – Хантер переходив усякі межі. Паралельно він ніби між іншим назвав одного з конкурентів Макговерна торговцем наркотиками, кілька разів оприлюднював цю інформацію, потім так само легко її спростував.

Як ви думаєте, скільки судових позовів за наклеп та поширення недостовірної інформації отримав Томпсон? Зокрема – від Ніксона, за небилиці? Відповідь – жодної.

Тобто, були якісь спроби приборкати затятого Ханта, але вони нічим не увінчалися. Міг би Ніксон засудити Томсона за наклеп? Запросто. Чому не зробив цього? Бо він та інші, з ким схрещував шпаги Хантер, були справді сильними людьми. Котрі не дозволяють собі реагувати на подібні випади. Боже, та сильним, упевненим у собі та своїй правоті людям просто нема коли судитися з Хантером Томпсоном!

Повторна спроба налякати українців "Законом Про Наклеп" - не демонстрація сили й безмежної влади. Автори та лобісти "закону Журавського" - елементарні боягузи. Котрі нічого, крім категоричних вимог прикусити язики, мовчки тремтіти й тримати свої думки при собі, протиставити журналістам, громадянам і суспільству не здатні.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнёров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять