Як зробити протести в Україні ефективними

Вкрай небезпечно для подальшого розвитку нашої країни те, що в політичні акції вже практично не вірять звичайні люди...

Масовість заходу важливіша за його ефективність на виході. Це почалося не сьогодні й не вчора, але це вже набридло всім і давно.

Вимоги до презентації музичного кліпу, записаного коханкою якого-небудь містечкового короля туалетного паперу, творчого доробку Альони Лоран, котра називає себе професійною утриманкою, та мітинг опозиційних сил, де закликають "Банду – геть!" не різняться практично нічим. Всюди вимагається повний зал або – повна вулиця. Всюди – статичний пафос.
І все це стає нецікавим навіть тим, кому подібні речі раптом виявляться потрібними, вже на десятій хвилині одноманітного дійства.

Часто потрібна для картинки масовість акції забезпечується обіцянкою фуршету після всього – якщо це світський захід. Або, коли треба зібрати групу політичної підтримки, платяться живі гроші - а масовка вже хай сама собі на них влаштовує фуршет. Власне, на мінімальний фуршет одноразово виплаченої суми в діапазоні від 50 до 200 гривень гонорару цим фанатоімітаторам цілком вистачає. Ну, а для тих, хто прийшов не за гроші, політичні акції протесту або підтримки – це така собі форма відкритих партійних зборів.

Усе б нічого. Хай собі люди розважаються, як можуть. Аби не один суттєвий момент: подібні акції, світські, а особливо – громадсько-політичні, щоразу дедалі більше дискредитують будь-яку ідею не лише в очах справді небайдужих. І вкрай важливо та небезпечно для подальшого цивілізаційного розвитку нашої країни те, що у такі акції вже практично не вірять звичайні люди. Задля чийого подальшого блага вони й проводяться.

Минулого тижня українці бачили відразу дві невдалі акції опозиційних сил. Перші розширені партзбори відбулися 2 квітня. Наступні скликалися спонтанно, на 7 квітня. В обох випадках прийшли партійці, котрі мусили прийти – з боку опозиції, і оплачена владою масовка, котру в соціальних мережах уже охрестили "партією алкоголіків". І обидві акції отримали в соцмережах вирок загалом потрібних, але паршиво організованих і застарілих за форматом.

У відповідь політичні та навіть громадянські активісти активно скаржаться на людей. Тобто – на нас із вами. Мовляв, активні й потребуємо системних змін лише на словах. Коли ж доходить до діла – обмежуємося "лайками" в тому ж Facebook, вважаючи тим самим свій протестний обов'язок виконаним. Навіть виникла та отримала певну теоретичну базу теорія про тотальну зневіреність у власних силах та загальну пасивність – звісно ж, нашу з вами.

Таким чином, після київських акцій так званого протесту 2 та 7 квітня політичні вожді образилися на свій електорат публічно. Як же так, чому ж ви не ходите? А потім кажете – від вас нічого не залежить.

Натомість у відповідь ображені отримали так само чітко сформовану думку: громадяни зляться на політиків, бо відсутній нормальний діалог. Є лише заклики, гасла та вимоги прийти та покричати щось на зразок: "Ю-щен-ко!", "Юлі – волю!" або просто – "Ганьба!" Добре, якщо ганьбу насилають на конкретну адресу. Зазвичай ці вигуки безадресні, просто для струсу повітря і самозаспокоєння.

Але нашу з вами здатність до самоорганізації ніхто не скасовував. Свіжий приклад – київський сніговий полон. Із якого десятки, як не сотні людей, витягали всіх, хто цього потребував, за лічені хвилини провівши мобілізацію через соцмережі. Що це означає? Лише те, що коли люди чітко знають – від них вимагається не стояти й кричати: "Банду – геть!", а виконувати якійсь мінімальний, проте суспільно, соціально й навіть політично корисний фронт робіт, вони зроблять це самі. Без обіцяних фуршетів та навіть матеріального стимулювання.

Між акціями сталася ще одна подія, котра подалася, як анекдот, але насправді має пряме відношення до теми нашої розмови. Прем'єр Микола Азаров, котрий вважає себе доволі просунутою сучасною людиною та начебто сам спілкується з френдами в соцмережах, поспілкувався 5 квітня з такою собі Ксенією Соболевською, котра виявилася… вигаданим персонажем.

Цей факт красномовно свідчить про дві речі. Перша: доводить справжнє ставлення Азарова до своєю персоніфікованої присутності в соцмережах. І позиція Миколи Яновича не ексклюзивна, бо її поділяють практично всі відомі люди (не лише політики), присутні там. Друга: чітке розуміння цього прикрого факту нами, користувачами. Бо ця присутність формальна і ні до чого не зобов'язує. Так само, як публічний виступ на скликаному мітингу: прийшов, покричав, зірвав оплески прапороносців і поїхав обідати на джипі.

Якби ті, хто збирає протестну акцію, дійсно цікавилися, що про це все думають активісти соцмереж, вони б усвідомили: не дарма мільйони віртуальних "френдів" вважаються насамперед мислячою частиною нашого суспільства. Бо громадяни давно зрозуміли для себе: не хочуть бути ані масовкою, ані підтанцьовкою так званих вождів.

Через те всякому, хто претендує на лідерство, варто запитати в цих громадян, тобто, нас із вами: а який саме формат нашої з вами акції протесту є оптимальний і загалом влаштує народ?

Це – не референдум і не вибори, де можна на когось натиснути, купити чи підтасувати голоси. Ці поради будуть слушними. І основні вже є: досить мітингів під прапорами, досить беззубих закликів, досить імітації діяльності. За великим рахунком, сучасна акція протесту – це не всенародне віче, а креативний, мобільний, динамічний, живий та неодмінно – дошкульний публічний захід. Причому кількість тих, хто в ньому задіяний, може обмежитися двома-трьома десятками.

Ось за яких умов віртуальні "лайки" виведуть незалежних та позапартійних активістів соціальних мереж у реальний світ. І ось коли протести та інші публічні акції стануть не обтяжливим совковим видовищем, а впливовим, дієвим та ефективним заходом.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять