Між Бандерою та Донбасом: скільки історій має Україна?

В Україні кожен знає ту історію, яка його більше влаштовує.

Про те, що історія – найполітичніша з дисциплін, цього тижня вкотре нагадав своїм прикладом губернатор Харківщини Михайло Добкін. Відомий своєї нелюбов'ю до "по-дыбильному" написаних текстів, Михайло Маркович напевне вважає такими тексти навіть не підручників з історії, а звичайних сухих біографічних довідок про історичних діячів.

Інакше чим пояснити, що Добкін назвав першого голову ОУН Євгена Коновальця причетним до злочинів Другої світової війни? При тому, що навіть позбавлена ідеології довідка свідчить: полковника армії УНР Коновальця вбили за наказом Сталіна в Голландії 1938-го року – за рік до початку згаданої Другої світової. І, про всяк випадок нагадаю, за три роки до вторгнення Гітлера на території СРСР. Це аби Добкін не звинуватив заодно Коновальця в роботі на фашистску окупаційну адміністрацію.

Але невігластво українського високопосадовця, хай навіть такого одіозного, як Михайло Добкін, насправді не аж таке дрімуче. Я переконаний і стоятиму на своєму: історію СРСР чи, як варіант, історію КПРС він знає досить добре. А маючи доволі непогано підвішений язик та будучи досить затребуваним спікером не лише рідної Партії регіонів, а й Харківщини, Михайло Маркович цілком здатен підтримати будь-яку дискусію на історичну тематику та навіть перебалакати грамотніших і освіченіших опонентів. Причому він справді може буди здатний оперувати фактами історії, котрі ширшій громадськості невідомі.

Показовість і одночасно – парадокс усього цього в тому, що знання історії та історичне просвітництво в нашій країні зберігає здебільшого вибірковий характер. Кожен знає ту історію, яка його більше влаштовує. Або – про яку має свої уявлення й відповідно до них будує власне та формує чуже уявлення про Україну та навіть світ.

У цьому контексті здивував недавній виступ російського журналіста Євгена Кисельова, котрий давно працює в Україні. Реагуючи на скандал довкола жарту російського шоумена Івана Урганта про "порубаних червоними комісарами українських селян", пан Кисельов несподівано, я так думаю, навіть для себе пішов далі. Він заглибився в історію України й нагадав росіянам, а заодно і частині наших співгромадян: уявлення про українську історію та її постатей здебільшого печерне. Зокрема російський ведучий, який співпрацює з телеканалом, котрий вважається провладним, нагадує: Степан Бандера, якого з чиєїсь легкої руки називають "фашистом", так само не має відношення до військових злочинів. Бо в роки війни сидів у німецькому концтаборі.

Та навряд чи цей історичний факт, котрий має безліч підтверджень, переконає однодумців Михайла Добкіна, Вадима Колесніченка та Дмитра Табачника, в тому, що Бандера – фігура неоднозначна, суперечлива, але при цьому не мав до фашизму жодного відношення. Стоп, мабуть, усе ж таки мав – був однією з жертв фашизму, як усі в'язні концтаборів. Проте Бандера – жертва, як і решта жертв комунізму й фашизму, ані цим товаришам, ані – що набагато гірше! – значній частині України просто не потрібен.

Так само, як не потрібен російській історичній науці Голодомор. Свіжий приклад – рекомендації Федерального архівного агентства Росії вітчизняним історикам: в усіх своїх роботах надалі доводити так званий "універсальний" характер великого голоду, без додаткових акцентів на Україні. Фактично це має в подальшому спростувати саме існування Голодомору – принаймні, в свідомості росіян. Причина відома: того вимагають нинішня радянська реставрація, своєрідна модель "СРСР без комуністів", котра характерна для політики Володимира Путіна. Причому це не пряме переписування історії, як було за радянських часів. Має місце, повторюся, такий формат подачі історичного матеріалу, який вигідний або правлячій партії, або просто групі осіб.

З цієї ж категорії – підручник для учнів 9 класу. Називається "Історія рідного краю", і, на перший погляд нічого особливого в такій назві нема. Якби не одна маленька деталь: "рідним краєм" шкільний підручник із історії називає не Україну, нашу велику територію та нашу незалежну державу, а окремий її регіон – Донбас. Пропонується вивчати історію Донеччини з кінця ХVIII до кінця ХIX століть. Причому історичні постаті, якими Донбас таки багатий, автори статей для підручника подають так само вибірково. Є переважно радянські діячі, а шахтарі тут протиставляються в позитивному смислі персонажам, котрих автори шкільного підручника іменують "хохлами".

Так, цей підручник виданий невеликим тиражем та за приватні кошти. Але він усе одно схвалений Міністерством освіти й науки України. Значить, рекомендований для вивчення в школах. І зараз хочу, аби мене вірно зрозуміли: історію Донеччини її мешканцям треба знати так само добре, як мешканцям моєї рідної Чернігівщини – історію свого краю. Це все одно, що знати до третього коліна свій родовід. Проте історія твоєї родини та, в ширшому розумінні – твого регіону, жодним чином не повинна підміняти вивчення історії твоєї країни. А якщо брати взагалі широко – то й світову історію не варто ігнорувати.

Не кажу, що в тій же Галичині, котру зазвичай протиставляють Донбасу, все ідеально. За винятком хіба одного: Донбас та загалом велику, багатомільйонну Україну тут ворогами не вважають. І образ такого ворога не насаджується так масово, як у "історіях рідного краю", створених та дозволених для локального вивчення. Можливо, через те, що чим ближче до західних кордонів нашої спільної країни, тим більше можливостей отримати ту історичну інформацію. Котра, можливо, не вигідна окремим політичних і громадським діячам – але позбавляє історію України регіонального та маргінального статусу.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять