Вся влада – провідникам!

Службовець не найвищої категорії, по суті, той же пролетар, тепер має право й владу не пустити у вагон будь-кого.

Іноді хочеться кинути все й піти в пророки, даючи оголошення відповідного змісту в різні безкоштовні газети. Хоча ще більше кортить бути поганим пророком, чиї пророцтва не збуваються ніколи. На жаль, поки ми в нинішній Україні – так не є.

Отже, місяць тому, незадовго до старту, точніше – рестарту всеукраїнського проекту під робочою назвою "Іменний залізничний квиток", автор цих рядків прогнозував повернення й остаточне закріплення неподільної влади провідників. Зокрема, казав, що якщо в пасажира не буде при собі паспорта чи водійських прав, нікого не хвилюватиме, що свою мандрівку залізницею із пункту А в пункт Б людина чесно оплатила. Причому – увага! – навіть враховуючи настанови колишнього міністра інфраструктури, впливового українського чиновника Бориса Колеснікова. Котрий закликав планувати подорож заздалегідь, як це робиться в цивілізованому світі, й купувати квитки попередньо, бо так дешевше. Коли б людина не купила квиток і скільки б за нього не заплатила, хто б не гарантував їй залізничного комфорту й вільного пересування своєю країною, від 6 квітня 2013 року пускати пасажира в поїзд чи ні, вирішує провідник. А не пускати він має повне право, якщо пасажир до квитка не додасть паспорт. І пускати не буде.

Не пройшло й місяця, як мій сумний прогноз почав збуватися. На потяг не пустили відразу кількох пасажирів. Причому – на "Хюндай". Котрий мало того, що постійно запізнюється й пропонує досить умовний комфорт усередині, так ще й коштує п'яту частину мінімальної зарплати. Якщо в два кінці – то трошки менше половини визначеного владою прожиткового мінімуму. Причину повторю: в пасажирів не було при собі паспортів. І на цьому проблеми не скінчилися. Здати невикористані квитки, аби повернути хоча б десяту частину вартості, не можна. Взяти інші квитки й виїхати іншими поїздами – теж, нема ж паспортів. Забув, загубив чи вкрали – нікого не хвилює. Нарешті: люди заплатили свої гроші за послугу, яку їм відмовилися надавати і грошей не повернули!

Навряд чи цим репресії обмежаться. Бо вже розпочалися тривалі травневі вихідні, а попереду сезон відпусток і мандрівок. Запитайте в пересічного міліціонера: крадіжки документів, особливо в дорозі та під час проведення відпусток, явище досить поширене. Таке трапляється, без перебільшення, щодня. І як бути обікраденим? Мало заявити в міліцію, треба ще приходити з міліціонером під вагон, аби за його клопотанням тебе пустили на законне місце?

Звісно, мене переповнюють емоції. Відразу хочеться кричати про порушення прав людини на вільне пересування власною країною. Так само є чимала спокуса підтримати думку української опозиції про те, що введення іменних квитків – це такий спосіб тотального контролю влади за пересуванням опозиційно налаштованих громадян, залякування тощо. Проте для подібних припущень нема відповідного грунту.

Поясню. Україна, як більшість пострадянських країн, досі має значні проблеми з дотриманням прав людини. Це проявляється в сотнях ситуацій, дрібних і не дуже. І ми, поклавши руку на серце, здебільшого не звертаємо на це увагу. Приймаємо, як норму. Тож порушення в зв'язку з неможливістю отримати послугу, за яку заплатив, у нашій країні досить умовне. Одним більше, одним менше.

Що ж стосується тотального контролю, про який попереджає опозиція, то навпаки: владі вигідніше простежити весь маршрут пересування свого противника, виявити небезпечні зв'язки, завести досьє, виправдати існування філерів та репресивного апарату. Через те не бачу смислу не пускати в поїзди без паспорта за нібито розпорядженням вищого керівництва Партії регіонів.

Тоді що ж відбувається? Спробую пояснити. Формально іменні залізничні квитки вирішили ввести для того, аби припинити спекуляції на вокзалі та зашкодити бізнесу перекупників. Благородна справа. Якщо не вивчати історію питання. А вона така: до травня 2012 року "чорних" квитків на залізниці було в рази менше. Ризикну сказати – з того часу, як "помаранчеві" скасували вже існуючу за Кучми норму іменних квитків, відсоток спекулянтів знизився до припустимого. Але їхня активність стрімко зросла саме після того, як заради пуску "Хюндая", котрий став навіть за визнанням президента Віктора Януковича провальним проектом, скоротили кількість маршрутів і, відповідно, поїздів.

Повторюю ще раз, для тих, хто не зрозумів: дефіцит квитків спровокував дефіцит зручних, дешевих, хоч і не надто комфортних, так званих "ковбойських" поїздів. Виходить, саме спроба "покращення" на залізниці відродила армію спекулянтів. І спровокувало повернення іменних квитків. Одна стратегічна помилка потягнула за собою іншу.

Гаразд, я згоден: раз є нове правило – будемо дотримуватись, яким би поганим воно не здавалось. Проте чому єдині документи, котрі для провідників легітимні – це паспорт і права? В мене, наприклад, є цілком законне журналістське посвідчення. Також – квиток члена Спілки кінематографістів України, офіційно зареєстрованої громадської організації. Кожен із них засвідчує мою особу не гірше, ніж паспорт. Певен – кожен пасажир має вдома якусь "корочку", котру якщо вкрадуть, то не так критично, як паспорт.

Інший бік проблеми – штраф за порушення. Так, я забув паспорт. Просто нема при собі. Порушення? Звичайно! Квиток на руках у мене є, провідник виписує штрафну квитанцію, я оплачую 50 гривень, заплативши за власну неуважність, але – сідаю в поїзд згідно купленому квитку і їду!

Але така логіка чомусь нікого не влаштовує. Бо провідник, службовець не найвищої категорії, по суті – той же пролетар, тепер має право й владу не пустити у вагон будь-кого. Хоч перед ним сто разів доктор наук чи заслужений діяч культури. Ось у чому – в людському факторі – полягає основна гидотність ситуації, що виникла...

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять