Яким є справжній український фашизм

Після подій 18 травня, "антифашизм" - це вже не смішно. Це, без перебільшення, кримінальний злочин...

До 18 травня адекватна частина моїх співгромадян була переконана, що заклики української влади та російської групи "Любе", що примкнула до неї, широким фронтом йти на боротьбу з фашизмом в Україні – те ж саме, що минулорічний "мовний закон". Нормальні люди, яких у моїй країні переважна більшість, просто крутили пальцями біля скроні. А Інтернет-видання та соціальні мережі з цього приводу щодня жартували, найчастіше обігруючи відповідним чином й без того не надто світлий образ одіозного "регіонала" Вадима Колесніченка.

Сьогодні, після подій 18 травня, що мали місце просто на очах у правоохоронців та ще й неподалік від будівлі ГУМВС у м. Києві, "антифашизм" - це вже не смішно. Це, без перебільшення, кримінальний злочин. Принаймні, в українських реаліях, де все, як відомо, поставлене з ніг на голову.

Нагадаю те, що ви вже, поза сумнівом, чудово знаєте. Спершу велася тривала інформаційна "артпідготовка", під час якої всіх, чия діяльність не лежить у фарватері Партії регіонів та комуністів, автоматично записували у "фашисти", або – "неофашисти". Коли теоретична база була підготована, почалася перша фаза практичного втілення благородної справи очищення України від "коричневої чуми".

Задля цього під біло-блакитними прапорами партії влади та заодно – під пекучим сонцем, 18 травня в Києві зібралися пенсіонери, працівники бюджетної сфери, не здатні зв'язати кількох слів та пояснюючи: "Ми проти України та антифашизму" та, головне, молодики з так званою характерною зовнішністю (спортивні костюми, коротко стрижені та повністю бриті черепи, накачані м'язи) й манерою поведінки (свіжий вранішній перегар, матюки, паплюження державної символіки) на так званий "антифашистський марш".

За кілька годин після старту цієї визвольної ходи група "антифашистів" спровокувала бійку зі "свободівцями", яких вони, згаданий раніше Колесніченко та міністр освіти й науки Дмитро Табачник охрестили "фашистами" в теорії. За бійку затримали… "свободівців" та інших безпартійних учасників опозиційного мітингу. Але головний скандал дня – бритоголовий "антифа" руками та ногами побив журналістівОльгу Сніцарчук та Владислава Соделя. Міліція не вручалася. Особу бойовика встановлено того ж дня, але затримали його пізніше. Він, до речі, сказав, що працював на опозицію, але є дуже багато доказів, що це було не так.

Хоча спроба технологів діючої влади охрестити своїх опонентів "фашистами" вже визнана аналітиками невдалою та загалом провальною, я зараз пропоную на кілька хвилин стати на місце тих, хто все це придумав. Наприклад, чим пояснили б Вадим Колесніченко чи інший "регіонал" Микола Левченко (в чиєму домі висить портрет Сталіна) подібну поведінку своїх "антифашистів"? Правильно: добро мусить бути з кулаками, досить терпіти "коричневих", набридло з ними панькатися, слід нарешті показати силу. А Дмитро Табачник та письменник Олесь Бузина додали би: хребет фашизму в травні 1945 року зламали саме силою, а не умовляннями й закликами до толерантності.

Гаразд, терпець урвався, і справжні патріоти перейшли в рішучий наступ. Проте виникає ряд питань, на які не відповість найближчим часом ніхто. Ось кілька з них. Чому, наприклад, спортсмен із Білої Церкви, котрий тренувався в міліцейському клубі, кілька днів був на волі? Хоча його пряма участь у побитті людей, серед яких – молода тендітна жінка, доведена як свідками, так і кадрами з відеозйомок. Чому міліція не втручалася? Чому "антифашисти" топтали ногами державні прапори України зовсім безкарно? Чому за це не виписані навіть адміністративні штрафи? І це – питання лише одного дня!

Бо є більш глобальні запитання: чому ті самі "антифашисти", котрі влаштували бєспрєдєл просто під носом у міліції та не отримали навіть запотиличника, раніше були помічені під час скандального насильницького виселення зі свого дому на Печерську київської вчительки Ніни Москаленко? Жінка пенсійного віку, котра все життя вчила дітей – фашистка?

А коли глянути трошки далі, то можна дізнатися: саме ці "антифашисти" брали активну участь не лише в численних рейдерських захопленнях останнього часу, а й блокували виборчі дільниці. На яких під час минулорічних парламентських виборів упевнено перемагали представники опозиційних сил або самовисуванці не від Партії регіонів.

Коли вже брати зовсім широко та заглиблюватись у історію питання, ми неодмінно згадаємо: справжній, без лапок, звичайний фашизм – це передусім безкарне насильство, концентраційні табори, рабська праця, зневажливе ставлення до правосуддя та прав людини.

Український п'яний мажор, котрий збиває своїм джипом дітей на смерть і уникає суду. Теща народного депутата від ПР, котра насильно влила в горло іншій жінці пекучу отруту, а потім подала на жертву до суду та виграла процес. Народний депутат України, котрий вбиває беззахисну людину, а покарання відбуває за хуліганство. Пересічне відділення міліції, перетворене на катівню, що нічим не поступається гестапо. Публічне спалення україномовних книжок у Криму.

Ось лише кілька прикладів того, що насправді слід вважати проявами фашизму в Україні. І реальна провина в цьому жодного разу не лежала на опонентах діючої влади. Тим більше – на тендітних журналістках.

Чому ж тоді влада так відверто й тупо підставляється, використовуючи в своїх "антифашистських" визвольних змаганнях не тих, хто справді розбирається в суті питання й може відчути провокацію, а відморожених вуличних бійців? Тому, що інших "антифашистів" у влади просто немає. Хоча б тому, що цьому благородному руху нема потреби виникати – грунту, тобто – реального фашизму, для цього не існує. Ну, скажемо так, до 18 травня не існувало. Поки ми не побачили, хто справді становить для нас фашистську загрозу.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять