Українське кіно: між Росією та внутрішнім ворогом

Росіяни переконані – тут у нас неправильно показують Росію. А українці, що тут у нас викривлено показують Україну.

Для тих, хто свято переконаний, що в Україні не знімають не просто хорошого кіно, а й кіно взагалі, є неприємна новина. А саме: кіно в нинішній Україні робиться. І, явно не дотягуючи до звичних нам голлівудських блокбастерів чи милого серцю записних інтелектуалів європейського артхаусу, все ж таки, має резонанс. Свідчення тому – роздратованість цими фільмами відразу двох ідеологічно протидіючих сторін.

Спершу актуальний український фільм викликав роздратування й активне, навіть агресивне неприйняття в російської сторони. Йдеться про стрічку Ахтема Сейтаблаєва "Хайтарма", котрий вийшов у, чесно скажемо, обмежений український прокат і розповідає про злочини радянської влади по відношенню до кримських татар. Зокрема, йдеться про примусову депортацію корінного населення Криму в 1944 року за наказом товариша Сталіна.

Тут варто нагадати: 1987 року в СРСР була опублікована повість російського письменника Анатолія Приставкіна "Ночувала хмарка золота" ("Ночевала тучка золотая"). Там розповідалося про інший прояв сталінського геноциду – насильницьку депортацію чеченців із території сучасної Чечні. Обурення твір не викликав, хоча на той час повністю суперечив комуністичній ідеології. Ви можете сказати – тоді вирувала "перебудова" і все було можна. Готовий заперечити – далеко не все: за повість "Сто днів до наказу" її автор, тоді молодий, а нині маститий російський письменник Юрій Поляков вигріб від вищого керівництва Збройних Сил СРСР по повній програмі. Як це так – писати про армійську "дідівщину"?

Це я до ось до чого. Книгу Приставкіна про сталінський геноцид чеченців у нинішній Росії спокійно, без ажіотажу перевидають дотепер. Хоча відносини Росії з Чечнею, м'яко кажучи, не найкращі. І поняття "чеченець" в сусідній країні давно для багатьох є синонімом слова "терорист". Але фільм про геноцид кримських татар, котрий вийшов навіть не в Росії, і масовий російський глядач стрічку не побачить, уже визнаний брехливим та навіть антиросійським.

При тому, що ми тут, в Україні, попри негативний суспільний резонанс і навіть бойкоти певних політичних сил та самоорганізованих громадян, мали змогу дивитися в кінотеатрах фільми, котрі можна визнати антиукраїнськими.
Насамперед мова про минулорічний "Матч", у якому дівчата в вишиванках та з віночками зустрічають короваями фашистів у Києві, а футбольна команда, гравці якої входили до спортивного клубу НКВД, повинні кров з носу виграти в команди українських націоналістів під промовистою назвою "Рух". До речі, "Матч" із бюджетом у 10 мільйонів доларів провалився не лише в українському, а навіть у російському прокаті, зібравши на виході нещасних 2 мільйони.

У цьому ж контексті згадуються "Ми з майбутнього-2", де герой Остапа Ступки, бандерівець, глушить самогон та розстрілює мирних жителів. Також один із провідних українських телеканалів показав не так давно російський серіал, котрий радісно починається з убивства російськими чекістами полковника Армії УНР Євгена Коновальця.

Звісно, українців обурює безпідставне втручання сусідів-росіян у вибір тематики для поки що нечисленних українських кінофільмів і серіалів. При тому, що українська сторона не просто мовчить, коли нам пропонується сучасна версія "Білої гвардії", де українці постають махровими антисемітами – ми без жодних проблем, навіть з певною радістю закуповуємо це кіно в Росії, спільно з сусідами створюємо такі стрічки та ще й сприяємо якомога ширшому прокату й показу, коли йдеться про телебачення.

Але якби тема обмежувалася лише україно-російським ідеологічним протистоянням, торкатися її навряд чи вартувало б. Проте зовсім несподівано нове українське кіно отримало не лише зовнішнього, а й внутрішнього ворога.  Один із тих, кого, без лапок, вважають в нинішній Україні моральним авторитетом, Герой України, ініціатор відродження "Могилянки" В'ячеслав Брюховецький, відкрито виступив проти того, що відбувається в сучасному українському кіно. Поставивши до відоме про це не аби кого, а самого Миколу Яновича Азарова, напевне – головного кіномана України.

Принагідно зазначу: востаннє сам Азаров ходив у кіно, коли показували провальний, але ідеологічно правильний фільм Микити Михалкова "Стомлені сонцем – 2". Мабуть, пан Брюховецький хоче, аби пан Азаров розпорядився знімати в Україні кіно лише такого, як у нинішнього Михалкова, змісту та рівня. Звісно ж, шоковані кінематографісти вже написали Азарову свого листа, але здається мені – це лише початок, і "паперовими ляпасами" все не обмежиться.

Пропоную опустити і той момент, що професійна кінематографічна спільнота, і не лише в Україні, а й за західним кордоном, цінить старання молодих українських кіномитців та відзначає їхні, нехай поки що короткометражні роботи, на міжнародних фестивалях. Бо це розмова зовсім іншого порядку. Тут варто звернути увагу на дивну й парадоксальну ситуацію, котру спровокували нові фільми українського виробництва.

З одного боку, вони дратують російських чиновників, бо "не так" показують Росію та росіян і "не так" трактують історичні події. Але, з іншого боку, ці ж самі фільми раптом почали дратувати і українських чиновників – бо "не так" показують сучасну Україну і "не під тим кутом" висвітлюють актуальні внутрішні проблеми. Росіяни переконані – тут у нас неправильно показують Росію. А українці – що тут у нас викривлено показують Україну.

Коли прийшло це дивне усвідомлення, раптом починаєш тішитися: ще вчора процеси, котрі відбувалися в нашому національному кіно, не переймали нікого й про кіно як факт навіть не згадували. Тепер же цими процесами принаймні зацікавилися. І тут варто чекати як не розвитку, то щонайменше – руху.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять