Чому "народний артист України" - не визнання, а тавро

За великим рахунком, поява новоспеченого "народного артиста" - культурна катастрофа.

Надання чергового звання "народний артист" тому, кого народ, за великим рахунком, не знав і часто-густо знати не хоче, обговорюють ті, хто числять себе інтелектуалами. Суспільству на цю проблему начхати. Проте, за великим рахунком, поява новоспеченого "народного артиста" - культурна катастрофа. Й цілком дорівнює катастрофі правовій, як у Врадіївських протестах, котрі хвилями пішли по всій Україні, бо, за визначенням багатьох, вся Україна – велика Врадіївка.

На подібні думки наштовхнув локальний скандал довкола присвоєння звання "Народний артист України" автору й виконавцю Олегові Гаврилюку. Так сталося, що кияни можуть знати про нього більше, ніж решта українського народу. Від середини 1990-х років цей юрист за фахом і співак за покликом душі досить регулярно дає концерти на досить престижних майданчиках. Причому – афішні. Афіші ці не самодільні, як робиться, коли треба закликати публіку на рок-концерт, а повноцінні, кольорові, виготовлені серйозними концертними організаціями. Їздить пан Гаврилюк і на гастролі – але його публіка все одно не така широка, яка потрібна для народного артиста. У нього є прихильники, та відсутнє широке народне визнання.

Тим не менше, Олег Гаврилюк віднедавна – народний артист України. В чому проблема? По-перше, навіть у Міністерстві культури визнають, що у його випадку рішення приймали як виняток. По-друге, документи подавалися нібито від Спілки композиторів, але, в той же час, – через голову її очільника, Ігоря Щербакова. Про що він після того заявляв не раз. А від себе додам – не так давно пан Щербаков нарікав та водночас обурювався, що очолювана ним творча організація, котрою нібито опікується держава й навіть виділяє з бюджету якісь кошти, більше 5 (!) років не має жодного держзамовлення на створення музичного твору. Хоча до Спілки входять професійні та заслужені музиканти. Виглядає, що про існування Спілки композиторів діюча влада згадала тоді, коли треба було від чийогось імені організувати виготовлення чергового народного артиста.

Тут я не обмовився. До персони й навіть до репертуару Олега Гаврилюка – а це пісні, котрі несправедливо називають "шансоном", перекрутивши та опустивши в суспільній свідомості первісне значення цього шанованого в Європі пісенного жанру! – засоби масової інформації виявили активну увагу не через те, що народний артист римує матюки. Зрештою, з пісні слів не викинеш. Справа в тому, що звання для Гаврилюка кували депутати від Партії регіонів, діючі міністри та особисто представник президента Януковича у Верховній Раді Юрій Мірошниченко, а отже, вважайте, сам Віктор Федорович.

Найактивніші колеги відразу заговорили про реальні культурні вподобання влади, згадали "Мурку", яку виконував заступник Генерального прокурора України, одіозний Ренат Кузьмін, і зовсім не беручи до уваги, що означена "Мурка" стояла на рінгтонах мобільних телефонів звичайних собі слідчих міліції та прокуратури ще десять років тому, коли був не "режим", а, все ж таки, "влада". Також не береться до уваги, що за певних обставин самі згадані інтелектуали тягнуть на кухнях не "ой, не світи місяченьку!", а "Гоп-стоп", "Окурочек" ба навіть "Владимирский централ", вважаючи це таким собі жартом. Тобто, поява Олега Гаврилюка, чиї пісні, до речі, не часто трапляються навіть у ротації радіо "Шансон", до культурної активності Партії регіонів жодного відношення не має.

Мені здається, правильно буде відокремити звання, котре давно втратило актуальність, від його носіїв, давніх чи неофітів. Прецедент Гаврилюка – привід не згадати про відсутність в політиків смаку (і це стосується представників усіх таборів), а вкотре поставити під сумнів дійсне суспільне значення такого звання.

Безумовно, для артистів воно щось та й важить. Принаймні, співак Віктор Павлік три роки тому відзначився емоційним виступом у штабі переможця президентських перегонів Віктора Януковича, де, серед іншого, сказав: ось тепер, на осінь, чекає від президента, якого підтримав своїм талантом, звання "народний артист". Раніше, від інших президентів, ці ж самі картонні медальки отримала низка інших естрадних виконавців – за особливі заслуги під час проведення безкоштовних для народу передвиборчих концертів.

Тобто, звання, яке нічого не дає крім можливості в далекій перспективі бути похованим на Байковому кладовищі або на престижному цвинтарі інших міст за рахунок держави, просять у президентів та мають при цьому підтримку інших політиків. Хоча первісний смисл терміну "народний" означає те, що артиста мусить вподобати народ. При всій з року в рік формальнішій процедурі виборів, кидання чи не кидання бюлетенів, на користь одних та назло іншим – глас народу. Відповідно, народний ти артист чи ні, теж мусить вирішити народ: артиста впізнають, його концерти збирають аншлаги, люди охоче платять гроші за квитки, жінки бачать його в своїх еротичних снах тощо.

У пострадянському суспільстві, де проблеми з усім, крім активного споживання, всякий, хто став "народним артистом", так чи інакше має не відзнаку, а тавро. Це як Шевченківська премія: тебе не відзначили за заслуги перед країною, а приручили й тримають у рукаві, мов туза чи краплену карту під час великої гри. Тут два варіанти: або сам артист попросив дати йому "народного", як Віктор Павлік і не лише він, або це – ініціатива представників діючої влади, котрі не мають смаку й авторитету – безвідносно до нинішньої.

Носій звання програє в обох випадках. З нього елементарно починають кепкувати, хоч він має всі підстави заявляти, що всі кругом йому заздрять. Проте, поки це інструмент для маніпуляцій та задоволення певних амбіцій – інститут "народних артистів" не скасують…

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять