Кого і чому найбільше розчаровує Незалежність України

Люди, котрі навчилися дбати про себе самі, в цілому державною Незалежністю задоволені...

За моїми спостереженнями, дуже мало в нинішній Україні знайдеться громадян, котрі готові оцінити інформацію про розчарування українців роками Незалежності адекватно. Йдеться, нагадаю, про те, що, за останніми соціологічними даними, станом на сьогоднішній день Незалежність нашої країни, проголошену 22 роки тому, схвалило б менше, ніж дві третини дорослого населення. З цього приводу в нас або публічно тішаться, або привселюдно ж посипають голову попелом.

У чому полягає радість тих громадян України, котрі сьогодні не віддали б свої голоси за вихід із СРСР та проголошення державного суверенітету? Насамперед – у тому, що, цитата, "велику країну розвалили, а нічого нового, великого, не збудували на місці руїн". Тут модно апелювати до досвіду більшовиків. Розваливши 1917 року 300-річну імперію в один момент, вони за досить короткий час навчили неграмотних читати, неписьменних – писати, і забезпечили всім громадянам нової радянської країни однаково злиденне, зате стабільне існування. Так, можна по-різному назвати житло, котре надали безкоштовно: як бараком, так і дахом над головою, який людина не заробила, а отримала задурно. Звісно, можна по-різному назвати однакову заробітну платню, котру діставав непитущий раціоналізатор та питущий слюсар, працюючи, точніше – числячись на одному підприємстві.

Отже, ті, кому нині Незалежність України не подобається, радіють: ми попереджали, що нічого толкового без Союзу не буде. Буквально: ті, хто звик отримувати мінімальні злиденні блага від держави радянської, нічого не роблячи при цьому, думав – країна змінить лише назву, залишивши суть. Просто, як обіцяли політики, Україна тепер буде незалежною насамперед від Росії, а значить, дешевої ковбаси та безкоштовних квартир вистачить на всіх, не треба буде стояти за цим у чергах. До речі, попри моє принципове переконання, що Україна не ділиться на Схід і Захід та повинна сприйматися й розглядатися лише як єдине ціле, варто зазначити: настрої й погляди, описані в попередньому абзаці, соціологи фіксують чомусь лише на Донбасі.

Саме там, за оприлюдненими даними, кількість противників суверенітету обійшла число прихильників. Рік же тому ці показники були приблизно рівні. А головні противники Незалежності - не прихильники Партії регіонів, як відразу прогнозується. Тут якраз думки розділилися. Послідовними противниками українського державного суверенітету є комуністи Донбасу. Тоді як за межами цього регіону дуже багато комуністів – за повернення радянської влади, проте, бажано, все ж таки в кордонах незалежної України.

Переходимо до протилежного табору. Тобто, тих, кому болить від того, що в 1991 році за Незалежність нашої країни висловилося більше 90%, а тепер – лише 60 з невеличким гаком. Насправді, вони поділяють думку своїх опонентів. Тільки перші радіють із того, що незалежна Україна так і не змогла за короткий час подолати всі постколоніальні хвороби, тож хочуть назад, а другі – плачуть із цього ж приводу. Акт проголошення Незалежності для них виглядав аналогом магічного закляття. Після якого все, що було поганим, пригнічувало та заважало жити, враз минало, наче поганий кошмарний сон. Мовляв, усі роки спали, наче зачарована красуня-принцеса, від палкого цілунку недавнього комуніста Леоніда Макаровича Кравчука прокинулися, й почалося все з чистого аркуша, наче й не було гірких десятиліть.

Як бачимо, ті, хто задоволений двома десятками років тупцяння на місці, невдач та поразок, і ті, хто з цього приводу ллє гіркі брунатні сльози, мислять фактично одними категоріями. Для обох двадцять два роки першого в історії нашої країни незалежного існування – розчарування. Котре логічно прийшло на зміну надмірним завищеним очікуванням. Невеличка різниця лиш у тому, що зловтішники чекали, поки блага самі прийдуть до рук, бо їм пообіцяли, а вони повірили й проголосували на грудневому, 1991-го року, референдумі "так". Згорьовані ж песимісти розчаровані, бо їм пообіцяли те, що вони заслужили роками переважно кухонної боротьби з "московщиною" та фрондерськими переказами анекдотів про Брежнєва.

Так що цих людей розчаровує на двадцять другому році? Незалежність України, котра не виправдала певних сподівань? Чи вони самі, які виявилися настільки слабкими й непрофесійними, що розгубилися в нових умовах і так і не прийшли до тями тепер? Дуже, як на мене, показово, що серед незадоволених Незалежністю дуже мало молоді, навіть на Донбасі, котрий чомусь прийнято вважати реакційним. Молоді люди не бачили іншого. Для них наша держава в такому вигляді, як є – суцільні виклики, котрі активні молоді люди готові приймати мало не щодня.

Серед моїх ровесників, тих, кому недалеко за 40, невдоволених Незалежністю теж дуже мало. Адже двадцять два роки тому ми були молодими, проте розуміли: перспектив у СРСР точно не було. І ось вони, нові, відкрилися. Ми розуміємо: те, що кожен із нас досяг, стало можливим лише після 24 серпня 1991 року. Через те найактивніша частина тих, хто Незалежністю, попри все, задоволений – чоловіки середнього віку, котрі скористалися можливостями, самостійно стали на ноги та почали робити себе самі. Зрештою, про це свідчить не раз згадана тут статистика: люди, котрі навчилися дбати про себе самі, здобули персональну незалежність для себе, в цілому державною Незалежністю задоволені, попри різні індивідуальні нюанси.

Лишається зробити очевидний висновок. Оцінка нашої Незалежності збігається з самооцінкою кожного.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять