Не стріляйте у "донецьких"! Живуть, як можуть...

Перетворення одного з регіонів на "ворога номер один" - маніпулятивна технологія.

До глибокої осені 2004-го, тобто, проживши на той час повних тридцять чотири роки й досягнувши віку дорослого чоловіка, я не мав зеленого поняття про те, що Донбас – окремий космос. Навпаки, щиро вважав Донецьку та Луганську області такою самою територією України, як Львівську та Тернопільську. Хіба що там більш поширена російська мова, а там – українська, й значна частина населення розуміє польську. Інших відмінностей я не бачив. З 2004 року триває масована інформаційна атака, котра запустила в обіг навіть не слово, а поняття "донецькі". Що саме по собі означає втілення не просто суспільного негативу, а й мало не світового Зла з Дартом Вейдером на чолі.

Далі я переконався: мешканців Донбасу це ображає. Вони не хочуть вважатися в очах іншої України носіями всього поганого, що лиш винайдено людством за час його існування. Правда, подібні образи часом проявляються досить специфічно: "Бійтеся нас, бо ми – донецькі!" Хоча насправді жителі Донбасу не прагнуть налякати решту регіонів. Просто свого часу знайшлися люди, котрим така розстановка сил вигідна.

Це пригадалося після офіційної інформації, поширеної журналістами Миколаївщини. Вони назвали її Меморандумом про створення антикризової інформаційної коаліції для подолання наслідків інформаційної війни. Миколаївські колеги вважають: саме такі свідомі дії чиняться всіма довкола проти Миколаєва та всього регіону. На думку тих, хто підписав Меморандум, їхні місто та регіон вважають мало не кримінальною столицею України. Отже, це формує негативний імідж Миколаївщини.

Буквально те саме вже дев'ятий рік говорять про Донбас. Правда, Донеччина та Луганщина подібних відозв ще не складали. Вони просто ображаються, коли між словами "донецький" та "бандит" ставлять знак рівняння. Хоч сиди й чекай, коли в інформаційному просторі почнеться інша колотнеча, тепер уже – між самими колегами-журналістами: так який же регіон у нас в країні кримінальніший, Донеччина чи Миколаївщина.

Втім, запевняю: Київщина при бажанні задніх у цьому не пастиме. Як і моя рідна Чернігівщина, та ж сама Львівщина тощо. Спокійних у кримінальному й, заодно, благополучних у соціальному відношенні регіонів в Україні просто нема. Отже, те, що журналісти Миколаєва вважають цілеспрямованою інформаційною атакою на їхній рідний регіон – таке ж саме пересмикування фактів, як і постійні спроби виставити Донеччину великою бандитською "малиною".

Чому перетворення одного з регіонів України, котрий має свою історію і свої, не менш українські, традиції, на "ворога номер один" - така сама маніпулятивна технологія, як згаданий Меморандум журналістів Миколаївщини нібито на захист рідного регіону від потоків бруду? А через те, що підписанти подібних меморандумів свідомо міняють знак. Там, де треба ставити "плюс", вони ставлять "мінус".

Тут поспішаю пояснити: нема жодного позитиву в тому, що минулого року Миколаїв прогримів у зв'язку зі справою Оксани Макар, а цьогоріч Миколаївщина – як регіон, де невідомі озброєні молодики нападають на агрофірму опозиційного політика, а міліціонери викрадають молоду жінку та ґвалтують її. Проте, навіть не маючи такого бажання, аналогічні випадки рейдерських нападів та міліцейського свавілля можна знайти в будь-якому регіоні. "Плюс" Миколаївщини – в тому, що люди, громадяни України, в усіх згаданих випадках самі змогли організуватися для спроби домогтися справедливості там, де про неї навіть не згадували.

Ось яка хвиля викинула інформацію про Миколаївщину. Пояснюю для тих, хто ще не зрозумів: погано, коли твориться бєспрєдєл, але дуже добре, коли люди мають силу духу, честь і гідність йому протистояти. Хіба ж інформація про факти опору свавіллю створює регіонові негативний імідж? Може, за Меморандумом журналістів Миколаївщини стоїть зовсім інакша мета – не допустити в подальшому поширення інформації, котра надихне на аналогічні вчинки мешканців інших регіонів?

Наприклад, Донбас. Зараз я з гордістю згадую, що саме звідти почалися перші активні протести проти радянської влади наприкінці 1980-х. Саме Донбас пізніше, на початку 1990-х років, почав страйкувати, вимагаючи гідних зарплат та належних умов праці. Мені цікаво, чому вже не тліють донбаські детонатори, особливо – на фоні численних розповідей про рабську працю на нелегальних копанках та використання труду підлітків. Не жителі Донбасу в цьому винні. Й не вони почепили портрет товариша Сталіна в робочому кабінеті одіозного місцевого чиновника Миколи Левченка, що ми могли побачити в німецькому документальному фільмі "Інший Челсі".

Коли хтось презирливо та люто говорить "донецькі", мені відразу згадуються діти з іншої документальної стрічки – "Шахта №8". Її головного героя по-звірячому побили за те, що мав сміливість давати інтерв'ю, а фільм заборонили для широкого показу. Це що, під аналогічними гаслами – не поширювати негативу про робітничий регіон?

Отже, ми в нашій країні живемо там, де живемо, і так, як живемо. Розповіді про те, як миколаївці блокували відпущених на волю ґвалтівників ще живої Оксани, а врадіївці – штурмували міліцейський відділок, котрий давно перетворився мало не на аналог лабетів гестапо, не принижують регіон і не дискредитують. Навпаки, підносять його мешканців у наших очах ледь не до небес. А розповіді про те, як "донецьких" у їхніх же містах та селищах не вважають за людей – це в жодному разі не бандитські саги. Безправні жителі Донбасу варті уваги й поваги, та аж ніяк не суспільної ненависті.

І вже не вперше за останні роки лунає думка: системні зміни в нашій країні повинні початися тоді, коли піднімуться Донбас, Миколаївщина, Одеса та Крим… Адже все це одна країна, з однаковими проблемами.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять